Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

У полоні [Випуск № 1189]

47-річний Геннадій Кроча візуально нагадує лікаря Айболита: добрі очі з-під окулярів, неквапливі рухи й бажання вирушати на допомогу. Але Геннадій не лікар, а простий дрібний підприємець з Умані, який останні кілька місяців нічого спільного із зароблянням грошей не має.

Розповідь звільненого волонтера

Він – волонтер, яких зараз в Україні сотні. Геннадій збирає в різних місцях через знайомих посилки для бійців і відвозить на передову. Однак Крочі не пощастило – він відчув на собі "ризики" цієї роботи. У буквальному значенні слів "відчув на собі": 1 серпня чоловік потрапив до рук ДНРівців у Мар'їнці.
За три тижні полону – спочатку в Донецькому СБУ, далі в Шахтарську – чоловік кілька разів подумки прощався з життям, клав до кишені записку для рідних і постійно продумував план втечі, хоча розумів, що це нереально. Його було звільнено з полону 24 серпня. Ось його розповідь:
Я їхав разом з Іваном Кривенком у батальйон "Луганськ-1". Івану 57, він – архітектор, мені 47, я – підприємець. У цьому батальйоні служать багато наших давніх знайомих із Майдану, ми везли їм гуманітарку. А ще нам передали посилку для одного бійця в Гранітному – його колеги з роботи зібрали все, що потрібно: бронежилет, каска, налокітники, цигарки й 5 аптечок.
Тому після "Луганськ-1" ми їхали в Гранітне через Червоноармійськ. Було темно, вирішили заночувати – і по новинах почули, що Донецьк взяли в кільце, Мар'їнка наша. Мій напарник каже: "Я там усе знаю, поїдемо через Мар'їнку".
Так ми й поїхали. Рівна дорога, ніяких блокпостів усі 70 кілометрів від Красноармійська до Мар'їнки. Перший же блокпост із дороги непомітний – він на підйомі. І прапор на ньому не видно, хіба з боку Донецька. По дорозі – автобуси з написами "Діти". Ми заїжджаємо на блокпост, підходить військовий, обертається й ми бачимо… георгіївську стрічку.
На моїй машині – синій Ford Transit, на якому я весь Майдан проїздив, дрова возив і не тільки – наліпки. З одного боку "Самооборона Майдану", український прапор посередині, а ще "Путлер капут", ну й, Янукович у вигляді собаки.
І тут нас почали дубасити бітами, автоматами, ногами, кулаками!.. Били добряче – куди попадали. Я трохи знаюся на цьому, тому можу сказати, що били непрофесійно. Вони дикі, багато ненависті, але не вміють цього робити. На цю машину накинулись так, ніби стаду мавп кинули косметичку: знімали сидіння, зривали обшивку.
Ми потрапили до місцевих. Били переважно молодці хлопців років 20-30. Старші ходили довкола й дивились. Мабуть, їм було ніяково нас бити – все-таки ми люди немолоді. Волосся підпалювали, кричали постійно й били... Я весь у крові був. Один із них приклав пістолет до лоба Івана – я це боковим зором помітив, але не бачив, що він відвів його вбік і вистрілив. А потім цей хлопець мені в лоб пістолет тикає, а другий – автомат у висок. Далі командир викликав місцеве "телебачення", приїхав хлопець такий худий із косичкою. Розпитував нас: "Ви авіанаводчики? Що тут відбувається?" Я кажу: війна, хіба не видно? А він мені: "Ну, це АТО". Я кажу – ні, це війна справжня. Бо це так і є.  Потім він поїхав, а нас в інкасаторській машині перевезли в Донецьке СБУ.
Нас поставили в коридорі СБУ до стіни, били по нирках, де прийдеться. Тут взагалі просто підходили й били – уже навіть при вході в СБУ. Видно, якщо ти вже тут, значить можна дубасити. Найбільше ненавидять добровольчі батальйони. Нацгвардію називають нациками. А всіх інших – укропи, ну й "Правий сектор".
На початку допиту в Донецьку на підлогу кинули український прапор і почали об нього ноги витирати, скакати й казати: "На цьому прапорі кров". А потім крикнули: "На коліна!" – і почали бити по ногах. Я потім піднімав Івана, бо він не міг сам підвестись. Далі його забрали в іншу кімнату, зі мною говорив колишній беркутівець. Іванові попався більш притомний, він почав вибачатись за те, що його побили.
Далі відправили в камеру. Ми були в дев'ятій, тому там точно є таких 9 кімнат. Наша була десь на 12 метрів квадратних, загалом у ній – 14 людей. Коли ми лягали, поряд було лише місце, щоб взуття поставити. Картонки, два матраци й двері, які раніше звідкись привезли. Я ці дні в камері голодував (у мене є досвід, раніше так робив). Ну й що там було особливо їсти? Грам 100-150 каші на людину й одна хлібина на всіх. Мені було не зрозуміло, куди тікати. Я весь час про це думав. Так ми жили три дні, а далі нас повантажили в машини й відправили в Шахтарськ.
Сказали – рити окопи. Риєш-риєш, а там – камінь. Переходиш рити в інше місце. Хоча окопи насправді були не потрібні. Ну, уявіть місцевість. Поле, за ним у кілометрах трьох – будинки. І от із п'ятого поверху видно все. Якщо людина сидить в окопі, вона чекає, поки противник пробіжить ці 3 кілометри, при цьому, що зверху ще все прострілюється, і тут цей чоловік з окопу вискакує ... Цирк та й годі.
Нас ці 5 діб тримали в окопах. Режим такий: покопали, а потім – давай у другому місці покопаємо. У них актуальний радянський салоган: "Праця спокутує провину".
У Шахтарську ми були 18 днів. Потім нас повантажили в авто й привезли назад у СБУ.
Кинули в камеру – це був колишній архів. Там стелажі металеві в шість поверхів. Я порахував нари, там було десь людей 70. Вони повикидали архівні документи, і в цю камеру нас привезли.
Я написав своїм рідним записку й поклав у кишеню – до останнього не думав, що ми залишимось живими. Нас простіше десь тут закопати, ніж везти кудись.
Усі казали, що зараз буде амністія. Почали по трошки ввечері випускати затриманих, і якраз привезли цих хлопців – військових, яких ви на параді ви бачили. Їх лише ввечері привезли. Ми йшли по коридорі, а вони там стояли.
Іванові знайшли його телефон, він почав усім нашим дзвонити. У нас же всі гроші забрали. Але ми знайшли в Донецьку людей, які дали нам гроші, аби ми виїхали, Івана перевдягнули.
...До нашого звільнення було так страшно, я вже кілька разів прощався з життям, звик до цієї думки. А потім, коли з'ясувалось, що все не так страшно, думаєш: о, так може й машину забрати?
Я на ній під час Майдану возив дрова. Потім ми через знайомих збирали речі для армії й доставляли в АТО. Машину нам не повернули, і зраз ми шукаємо якусь автівку.
У нас на одну поїздку зібрано гуманітарки. У Петрівцях, частина на Лівому березі. Ми й минулого разу так їхали. Тут загружаємо частину гуманітарки, потім – у Лубнах, потім заїжджаємо до Полтави – там є Саша, у нього ноги паралізовані , я не знаю, як він це робить, але він знаходить речі, продукти. 5-6 коробок ми від нього завжди веземо. І вже звідти повністю завантажені їдемо до Луганська.
Чи мені не страшно знову туди їхати? Ні, ну чого боятись, усяке буває. Головне – не слухатиму речників АТО, їхатиму маршрутом, який дають самі бійці батальйону. Вони знають, які міста наші, а в які хтось просто забіг на годину...

Галина Титиш

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.