Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Рука [Випуск № 1189]

«Так, добре… Добре, так, мамо…» Мені ледве вдається вставляти свої слова у той потік плачу і прохань, який ллється з маминих уст. Я йду від неї, я сідаю на поїзд, який відвезе мене на війну. Я не розумію й чверті того, що вона каже. Не можу. Це важко назвати промовою. Голосіння. Її слова виходять мокрими, її слова – сльози.
Хоч я й не можу розібрати, які слова вона вживає, я чудово розумію її. У нас більше нікого немає. Все життя – тільки я і вона, і більше нікого… Ми були разом, разом, але самі у цьому світі. Були… Тепер ми будемо просто самі, далеко один від одного.
Далеко від матері, але близько до смерті. Цікаво, у цьому підступному, непередбачуваному світі працює лише один закон: чим далі ми від матері, тим ближче ми до своєї могили.
Я намагаюсь її заспокоїти.
«Мамо, я повернусь». Обнімаю її і повторюю ці слова, намагаюсь вірити у них.
«Синку, синку! Їдеш від мене! Куди?! Ой, куди!..»
Не знаю, мамо. Можливо, захищати батьківщину, а можливо, й помирати за неї. Кажу:
«Мамо, я повернусь, повернусь, все буде добре.»
Вона ніби затихає. Мабуть, намагається повірити у те, що я повернусь. Я теж. Нарешті каже:
«Обіцяєш?»
Я ніколи нічого не обіцяв у своєму житті. Мабуть, не було кому і що обіцяти. А може тому, що уникав цього. Обіцяти може тільки той, хто впевнений у завтрашньому дні. Той, хто впевнений, що завтра не почнеться війна. Обіцяти може тільки Бог. Але мені, здається, для моєї матері я – більше ніж Бог, а вона для мене більше ніж життя. Тому обіцяю, мамо. Обіцяю.

* * *
Я сідаю в потяг, який теж іде на війну. Моя кімната номер 67. 65, 66, ось, моя. У ній такі самі хлопці, як я, мабуть, теж пообіцяли своїм матерям, що повернуться. Ми перекидаємось кількома словами і я сідаю на своє ліжко. Ми мовчимо. Потяг теж мовчить, тихо готується до поїздки.
Коли я визираю у вікно, то бачу станцію, повністю заповнену жінками. Мами, дружини, дівчата. Всі мають свої обіцянки, у всіх стоять сльози в очах, дехто з них втратить все.
Щоб знайти мою матір, доводиться примружити очі, але знаходжу – ось вона, ось та, за яку я їду воювати. Я захищу її від ворогів, а хто захистить її від самотності? Вона махає мені рукою, іншою тримає хустинку, а я не можу поворухнутись, якщо ворухнусь – заплачу, не хочу, щоб вона бачила мене таким останній раз. Останній раз? Останній раз…
Нарешті поїзд готовий їхати, хлопці мовчать. А що сказати? Ми все і так знаємо, без слів. Єдині слова, які ми беремо з собою – це молитва «Отче наш», єдина, яку ми знаємо, та мамине «повертайся», єдине, що має для нас значення.
Все, їдемо.
...«Це не його рука». На кладовищі стоять священик, моя мама і гріб. Так, у гробі не моя рука.
Священик перериваючи своє читання молитви:
«Вибачте, ви щось сказали?»
«Це не його рука» промовила знову матір, не до священика, а схиливши голову і майже пошепки. Знову:
«Це не його рука, у нього не такі руки, у нього не такі руки були». На обличчі у неї не поворухнувся жоден м’яз. Вона б плакала, якби прислали моє мертве тіло, або не прислали б нічого, але що робити мамі, коли їй доводиться ховати одну руку свого сина? Чи зовсім руку не свого сина… Так, я теж не знаю.
Священик продовжив молитись. Матір продовжувала казати, що це рука не її сина, війна теж продовжувала... Продовжувала забирати синів.

Дмитро УКРАЇНЕЦЬ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.