Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Подвиг і трагедія Іловайська [Випуск № 1187]

Вторгнення російських військ в Україну та битва за Іловайськ — події, які потребують якнайретельнішого розслідування. Не все можна сказати сьогодні. Але, коли винних не буде притягнуто до відповідальності — не буде зроблено висновків. Якщо ж не зробити висновків, Україна не зможе ефективно протистояти дальшому просуванню російської агресії. 

Наступ

Наступ на Іловайськ у секторі "Б" (командуючий — генерал-лейтенант Руслан Хомчак) розпочався за наказом командуючого Муженка і, з тактичного погляду, був абсолютно виправданим. Однак у планах командування цей наступ мав, швидше, допоміжний характер, оскільки жодних серйозних резервів на його здійснення Муженко не виділив.
Загальна чисельність українських військ, які брали участь у битві, не перевищувала 600 чоловік, хоча підрозділів із різних частин налічувалося чимало. До операції було залучено невеликі зведені підрозділи 93-ї, 51-ї механізованих і 17-ї танкової бригад із невеликою кількістю бронетехніки та артилерії. Ударними частинами стали окремі підрозділи 39-го й 40-го батальйонів Територіальної оборони Дніпропетровської області — тобто допоміжні за своїм призначенням частини, завданням яких була охорона тилу. У боях на підступах до міста взяли участь підрозділи батальйону МВС "Азов" і добровольчого корпусу "Правий сектор".
12 серпня армійські частини успішно охопили Іловайськ на захід, із боку Шахтарська, але просунутися далі на Зугрес було неможливо, — противник почав контратаки силами найманців за підтримки артилерійського угруповання з районів Моспине та Харцизьк. Вогонь вівся з житлових кварталів, і українські війська не могли його придушити. Найдальший, третій блокпост армії за Іловайськом був зайнятий підрозділами 40-го батальйону "Кривбас", які понад два тижні у щоденних боях відбивали всі атаки противника й відмовлялися відступати із зайнятих позицій аж до наказу на прорив. Командир підрозділів на третьому блокпосту 40-го батальйону полковник Олександр Сіньковський був тяжко поранений, його бійці відмовилися відступати навіть після евакуації командира. Утримання блокпостів стало можливим завдяки ефективній взаємодії з армійською бронетехнікою та артгрупою.
Стійкість 40-го батальйону створила сприятливі умови для захоплення Іловайська. Командування залучило до операції добровольчі частини МВС — було зібрано окремі штурмові групи зі складів батальйонів "Донбас", "Дніпро", "Шахтарськ", "Азов". Вони не мали важкого піхотного озброєння, бронетехніки й артилерії, однак були готові до зачищення міста і штурму.
Головний тягар боїв під час штурму Іловайська ліг на добровольчі батальйони МВС і Нацгвардії. 18 серпня ударні групи "Донбасу" та "Дніпра", за підтримки армійської бронетехніки й артилерії, атакою з двох боків раптово захопили більшу частину Іловайська, — противник зачепився тільки за міцні будинки на північній околиці міста, підготовлені до кругової оборони. Противник зазнав великих втрат. Однак розвинути успіх не вдалося. Загони найманців підтягли всі наявні резерви з Донецька, щоб усунути очевидну загрозу. По шляхах постачання та позиціях українських військ навколо Іловайська і в самому місті стали масовано бити з мінометів і систем "Град". Активно діяли штурмові й розвідувальні групи. У боях за місто взяли участь підрозділи батальйонів МВС "Азов" і "Шахтарськ", але через кілька днів вони вийшли з бою й виїхали в район Маріуполя. Обстановка в місті була важка — артобстріл вівся практично безперервно, у місті та околицях точилися запеклі бої, постійні контратаки.
Тиск на Іловайськ ефективно сковував загони найманців, і перекидання додаткових резервів у район міста могло справді переломити ситуацію. Це було очевидно всім. Через кілька днів бойових дій противник став уникати контактних боїв у місті, — отримавши достойну відсіч, найманці почали довбати наші позиції з укріплених будинків і артилерії. Тому, попри тяжкі втрати, весь особовий склад "Донбасу" і "Дніпра" вирішив продовжувати утримувати місто до підходу резервів, які б допомогли розвинути успіх і повністю зломити опір противника. Командир "Донбасу" Семен Семенченко був серйозно поранений, командування на себе взяв начальник штабу "Філін". Командир "Дніпра" Юрій Береза був контужений, але з бою не вийшов. Високі бойові якості продемонстрували танкісти 17-ї танкової бригади. Зважаючи на серйозну напругу бойових дій і велику кількість різних підрозділів у районі, для безпосередньої координації на передовому командному пункті на блокпосту 39-06 керував усіма боями сам генерал-лейтенант Хомчак. КП сектора "Б" розміщувався на безпечній відстані від Іловайська, однак не тільки Хомчак, а й ряд вищих офіцерів штабу оперативного командування "Південь" прийняли рішення керувати боєм у самих бойових порядках. Штабні офіцери зі зброєю в руках брали безпосередню участь у бойових діях. Таке ручне керування дало свій ефект — мабуть, уперше всі командири підрозділів МО та МВС діяли злагоджено і з повною довірою одне до одного.

Криза

На 22–23 серпня стало очевидно, що операція в Іловайську зайшла в глухий кут. Автор статті тоді приїхав під Іловайськ. Артилерійські нальоти не припинялися. Мала чисельність угруповання не дозволяла атакувати, оскільки ніким було прикривати фланги. Велику небезпеку становив абсолютно порожній тиловий район під Іловайськом. Диверсійні групи противника вільно оперували в українському тилу, — для контролю величезних просторів практично не було військ. Просто втримувати позиції в місті було можливо, але малі українські сили поступово виснажувалися під артвогнем.
Стало очевидно, що Іловайськ не можна залишати як стратегічний плацдарм для оточення та розгрому донецького угруповання, проте і його утримання без продовження наступу також безперспективне.
Саме тому в Інтернеті розгорнулася кампанія з вимогою посилити іловайське угруповання. Однак командування не мало вільних резервів. Війська мусили утримувати таку велику лінію фронту, що створити ударні угруповання було неможливо. Тоді як бойові сили російських військ день у день нарощувались, українські війська продовжували стояти, витягнуті тонкими ниточками слабких блокпостів. Маневрування, боротьба з частинами противника, що проривалися, в таких умовах стали неможливими. Щоб добитися успіху, треба було згорнути фронт, відійти від кордону й сконцентрувати сили на головних напрямках, поза радіусом дії російської артилерії, яка била з території РФ. Необхідно було підготувати оборонні рубежі.

Вторгнення

Російські війська підготували для вторгнення ділянку в районі південніше Савур-Могили—Успенки—Амвросіївки. Упродовж попередніх днів по українських військах велася масована артпідготовка з території РФ. Деякі підрозділи були деморалізовані тим, що противник розстрілює наші частини, а відповідати на цей вогонь заборонено. Ряд українських командирів запросили дозволу відкрити вогонь по видимих нашій розвідці артилерійських батареях на території РФ, але така команда не надійшла.
Вогонь противника завдав тяжких втрат військам, що прикривали кордон у секторі "Д" (командуючий — генерал-лейтенант Петро Литвин). Спроби за всяку ціну утримати спостережний пункт на Савур-Могилі, позиції поблизу кордону, дуже дорого коштували нашим бійцям. Противник широко застосовував важку артилерію — 152 мм гаубиці, 220 мм і 300 мм реактивні системи залпового вогню "Ураган" та "Смерч". Ситуація в секторі "Д" склалася критична ще до повномасштабного російського вторгнення.
Росіяни наступали у щільних бойових порядках компактними бойовими групами. Багато українських підрозділів не похитнулися, і в районі Амвросіївки росіяни наштовхнулись на запеклий опір. Однак оборона була розрізнена і осередкова. Російські частини зазнавали втрат, однак просування не могло бути зупинене. Прикордонний район сектора "Д" не був прикритий жодними інженерними загородженнями та мінними полями. Використовуючи велику чисельну й технічну перевагу, а також підтримку самохідної артилерії, велику кількість тактичних безпілотних розвідників, засоби радіотехнічної розвідки, противник продовжував наступ. Ряд українських підрозділів були розбиті, багато наших військовослужбовців — кілька сотень людей — мусили у безнадійних обставинах здатися в полон.
У цих умовах командний пункт командуючого сектором "Д" Петра Литвина потрапив під артналіт, генерал мусив змінити позицію. Через нерозуміння обстановки його штаб рушив у глибокий тил. Литвин приїхав на КП сектора "Б", де командир "Дніпра" Береза ледь не побив генерала, дізнавшись, що він їде далі без своїх військ. Хомчак теж міг виїхати у свій штаб, який розміщувався в тилу, але вирішив військ не залишати. Разом із генералом залишилися всі штабні офіцери.
На вечір 24 серпня стало зрозуміло, що в секторі "Д" втрачене керування військами, а відхід українських підрозділів став неорганізованим. Через район Старобешеве—Кутейникове пройшло не менше ніж півтори тисячі війська, з артилерією та бронетехнікою. Ніхто з них не затримався на рубежі й не спробував побудувати оборону, хоча цих сил цілком вистачило б для того, щоб не тільки не допустити швидкого прориву та оточення іловайського угруповання, а й надовго зупинити противника на вигідних підходах.
Генерал Хомчак попередив командування, що наступ противника створює реальну загрозу його тилам, і попросив дозволу на організований відхід. Це підтримали і ряд керівників Генштабу. На той момент найадекватнішим рішенням бачився відхід військ сектора "Б" з Іловайська на рубіж Старобешеве—Кутейникове та стабілізація оборони. Але командувач жодних маневрів відходу для сектора "Б" не розглядав, хоча в секторі "Д" відхід проходив без будь-яких наказів. Це було особисте рішення командувача Віктора Муженка і його відповідальність. Приблизно о 18:00 24 серпня одна з передових ротно-тактичних груп РФ вийшла на трасу між Кутейниковим та Старобешевим і перетнула дорогу.

Оточення

Російський наступ тривав без перешкод, і абсолютно невідомо, де б вдалося його зупинити на якомусь рубежі. Але в секторі "Б" російські війська нарешті наштовхнулись на опір, завдяки якому противника вдалося зупинити. Командування військами сектора "Д" було передане генералу Хомчаку о 0:00 у ніч із 24 на 25 серпня. Але зупинити трагедію було вже неможливо.
Проте характер бойових дій рішуче змінився. Російські частини не очікували організованої відсічі в цьому районі.
Генерал Хомчак зібрав усі наявні частини і кинув їх у район Кутейникове. А в районі Іловайська було скорочено фронт і організовано кругову оборону. Один із підрозділів 98-ї повітрянодесантної дивізії РФ розгромили в районі Кутейникове бійці 51-ї волинської механізованої бригади. 10 російських солдатів потрапили в полон і дали свідчення, які дозволили керівництву України заявити про російську агресію та підтвердити вторгнення в Україну регулярних російських військ.
25 серпня підрозділи 39-го батальйону Територіальної оборони Дніпропетровської області організували засідку і знищили ще один підрозділ зі складу 8-ї мотострілкової бригади. У бою вцілів один із поранених російських солдатів, якого взяли в полон.
На тиловому рубежі іловайського угруповання були розбиті підрозділи 31-ї десантно-штурмової бригади та 106-ї повітрянодесантної дивізії, взяті полонені зі складу цих частин. Бійці 40-го батальйону Територіальної оборони Дніпропетровської області "Кривбас" узяли в полон розвідгрупу з 10 найманців-"козаків" — у тому числі громадян Російської Федерації.
Наштовхнувшись на відсіч, російські війська перегрупувалися. Для розгрому іловайського угруповання було зосереджено російську артилерію. Противник підтягнув станцію артилерійської розвідки, над районом бою вдень і вночі кружляли в повітрі кілька безпілотних розвідників "Орлан-10". Після перших залпів українських батарей противник здійснював пеленгацію, і район накривали сили кількох дивізіонів. Особливо тяжких втрат польовим укріпленням завдавали термобаричні ракети РСЗВ "Ураган".
Воювати в оточенні на польових позиціях можна тільки за наявності укріпленого фронту, з обладнаних фортифікаційних споруджень. У районі Іловайська такої фортеці ніхто не будував — не було ресурсів, і не дозволяла місцевість. Це було цілком очевидно, і якщо не 24-го, то 25-го треба було давати наказ на прорив, доки противник не встиг побудувати міцний фронт і щільно перекрити шляхи відходу. Однак наказу на відхід генерал Муженко не дав.
26 серпня іловайська група добилася ще одного успіху — знищила танковий підрозділ зі складу 8-ї мотострілкової бригади. Наші бійці захопили танк Т-72БЗ, який був на озброєнні військ тільки в РФ.
Опір іловайського угруповання дозволив стабілізувати лінію фронту і відтягнув на себе великі сили противника. Проте без серйозної артилерійської та авіаційної підтримки, без постачання продовжувати опір на позиціях було неможливо.
Насамперед, наші війська були відрізані від джерел води. Було перерізано доставку боєприпасів, і їх довелося заощаджувати. 82 мм міни бійці витратили повністю, 120 мм мін залишився тільки недоторканний запас. Російські війська зуміли помітно відсунути на схід лінію фронту, повністю зайнявши Старобешеве та Кутейникове. Важка артилерія противника планомірно зрівняла з землею деякі наші позиції. Були серйозні втрати у транспорті та бойовій техніці.
Командування спробувало завдати деблокувальних ударів, але недостатніми силами. Слабкі резервні підрозділи 51-ї і 92-ї механізованих бригад, розвідпідрозділи, загони "Правого сектора" були кинуті в бій на прорив надто пізно, і, незважаючи на героїзм окремих бійців та командирів, були розбиті в бою з нерівними силами 26 і 27 серпня. Батальйон ТРО "Прикарпаття" ганебно втік у повному складі з лінії фронту, навіть не спробувавши прийти на допомогу товаришам або хоча б допомогти стабілізувати фронт на тиловому рубежі. Наші війська йшли на прорив поодинці, на різних напрямках, заздалегідь перекритих російськими заслонами. Недостатній рівень тактичної виучки, нестача розвідданих, невисока злагодженість та загальна перевага російських військ у силах призвели до тяжких втрат.

Прорив

У таких умовах питання повної ліквідації іловайського угруповання було справою часу. Близького часу. І генерал Хомчак прийняв самостійне рішення іти на прорив. Було досягнуто домовленості з російськими військами на безперешкодний прохід і передачу всіх узятих у росіян полонених після виходу нашої колони у Старобешеве. Полонених посадили в передові машини.
Російське командування гарантувало полон та швидке повернення в Україну всім, хто здасть зброю й не чинитиме опору.
Важко уявити, який ефект дала би здача в полон без бою одного з провідних українських воєначальників Хомчака, офіцерів штабу, добровольчих батальйонів! Вони могли врятувати собі життя. Але честь і Батьківщина означали для них набагато більше. Жоден військовослужбовець армійських частин і добровольчих батальйонів не дезертирував і не здав зброю без бою. Вранці 28 серпня автоколона на чолі з танками та БМП вийшла з Іловайська на прорив. Розраховували на швидкість і раптовість. Очолював колону російський Т-72, що також мало дезорієнтувати противника. У складі колони було близько 600 військовослужбовців.
Першу лінію російської оборони подолали, на диво, без бою. Наші війська їхали повз ряди бойової техніки та гармат із українськими прапорами. Але ніхто не стріляв, — деякі російські солдати навіть махали руками. Проте на другій лінії оборони неподалік Старобешевого, в районі села Чабани, російське командування дало наказ відкрити вогонь. По колоні вдарили з усіх боків артилерія, міномети, танки, протитанкові ракети. Очевидно, противник підтягнув більшість своїх частин саме сюди.
Наші воїни навіть у таких безнадійних умовах зробили все, аби до кінця виконати військовий обов'язок. Бійці розсипалися під вогнем і розпочали близький бій. На трофейному Т-72 особисто вів бій начальник бронетанкового управління оперативного командування "Південь" полковник Євген Сидоренко, який на очах у багатьох бійців підбив три БМП противника, що вискочили у фланг нашої колони. Бійці застосовували протитанкові гранатомети — і ще кілька танків та БМП росіян підбили.
Цей героїчний бій на близьких дистанціях дозволив українським солдатам розсіятися на невеликі групи і здійснити прорив зі зброєю в руках.
Після того, як підбили його машину, пішки зі зброєю в руках через добу вирвався з кільця генерал-лейтенант Хомчак, кілька старших офіцерів, вирвалися командир групи "Донбасу" "Філін", командир "Дніпра" Береза, командир "Миротворця" Тетерук, командир "Івано-Франківська" Поліщук. Бійці героїчної іловайської групи продовжують виходити з оточення досі. Витративши всі боєприпаси, у полон противника потрапили близько 170 бійців, чимало яких були поранені. Їх вивозили на територію РФ, і після цього частину передали українській владі.
На жаль, втрати українських військ у секторі "Д" внаслідок вторгнення Російської Федерації виявилися набагато тяжчими, ніж внаслідок опору в Іловайську військ сектора "Б". Достеменно відомо про не менш ніж 300 загиблих українських воїнів.
Причини тяжких бойових втрат і грубих помилок командування та сектора "Д", міністерства оборони України, які викликали тяжкі втрати внаслідок наступу російських військ, потребують розслідування і процесуальної оцінки. Необхідно провести серйозні кадрові висновки та глибокі структурні зміни в комплектуванні й керівництві збройних сил.
Приголомшливі героїзм та самопожертва українських воїнів, які зупинили російський наступ і здобули в бою докази російського вторгнення та полонених російських солдатів, не повинні залишитися забутими й не мають повторитися знову.
Спасибі вам, хлопці, і вічна пам'ять тим, хто не здався й боровся до кінця, тим, хто в полоні. І тим, хто вийшов із бою і продовжує захищати Україну…

Юрій Бутусов

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.