Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

„Айдар”. З життя батальйону сміливих [Випуск № 1181]

«Іноді ми з Женею в окопі читаємо один одному поезію Бродського, або хоку складаємо», – розповідає синхроніст Максим Козуб. Колись давно, в іншому, мирному житті чоловік перекладав переговори Януковича й глави Майкрософта Стіва Балмера; нині ж керує взводом солдат батальйону «Айдар». Козуб на війні – доброволець із досвідом служби в радянській армії. На решту коштів, які залишились від продажу квартири, купив спорядження для себе й своїх друзів та приїхав до "Айдару".
Його товариш по батальйону й поезії в окопах Євген Дикий – викладач біології Києво-Могилянської академії. Тепер він теж на передовій боїв, такий самий доброволець. Щоправда, без будь-якого армійського минулого: каже, що не хотів тратити 2 роки життя на марширування по плацу та пофарбування бордюрів. Нині колишні "білі квитки" – ті, хто раніше уникав військової служби – приходять у добровольчі батальйони, серед яких – "Айдар".
На відміну від інших, цей батальйон територіальної оборони підпорядковується не МВС, а Міністерству оборони, що дуже тішить багатьох добровольців – вони вперто не хочуть приміряти на себе міліцейську форму й слухати повчання від колишніх противників-спецпризначенців. При виборі місця служби вибирають якраз військову частину №0624 – офіційний номер батальйону "Айдар", – хоча багато з них раніше були абсолютно цивільними людьми.
"На мою батьківщину нападають. А я вихований на тих принципах, що в таких випадках мужик має брати зброю і йти воювати. Уся країна складається переважно із цивільних людей, і так чи інакше хтось із цих цивільних на якийсь час має взяти зброю й навчитись, що з нею робити", – пояснює Євген Дикий свою мотивацію.
Ми втрьох сидимо на підвіконні казарми батальйону в місті "Щастя". На шибці приклеєний жовто-блакитний прапор.
Раптом Максим Козуб помічає на плацу одного зі своїх бійців поряд із тими, хто збирається на черговий бій поблизу селища Металіст, де "Айдар" більше місяця тримав позиції на передовій, прикриваючи артилерію, що працювала позаду.
"Ти куди зібрався? Іди сюди! Усе, з мене годі. Поїдеш додому!" – каже йому Максим і в коридорі відчитує хлопця, який раніше вже проштрафився – не слухав наказів.
Молодий хлопець вибачається, просить дозволу поговорити з ротним – а раптом він зглянеться? – рветься йти воювати.
Охочих опинитися на передовій в "Айдарі" якраз багато. Тут "дембель" сприймається як покарання. Хоча, звісно, не для всіх – частина добровольців після стрільбищ і перших боїв не витримують психологічної напруги й повертають додому.
За вікном по плацу проводять чоловіків у камуфляжних штанах, із заламаними назад руками й прикритими очима.
"Сепаратистів ведуть. Днями вісімнадцять упіймали – ховались в бункері біля радіолокаційної станції. Не всі з тих, кого ми ловимо, виявляються серйозними, трапляються співчуваючі, їх відпускають. А ті, хто брав участь у бойових діях, мають нести покарання", – пояснює Дикий.
Поряд у коридорі казарми бійці грають у шахи, трохи далі перед схемою автомату Калашникова сидить чоловік і зосереджено розглядає свою зброю. У самих казармах тісно, у проходах – каски й бронежилети, на самих ліжках – написи Демон, Балкан, Корень – прізвиська тих, хто на них лежить. Збоку чи над постіллю підвішені автомати, на стінах і навіть під подушками – українські прапори.
В одній із кімнат живе 49-річний Саша на прізвисько "Щастя". Він у батальйоні разом із сином – 27-річним Володимиром, обоє часто ходять на передову.
"У цьому батальйоні з мого міста лише я й мій син, а всі інші – на стороні ЛНР. Я їх переконував ще раніше, пояснював, до чого можуть привести їхня маячня з "Новоросією", але мене записали в бандерівці й вигнали із цього міста. І тепер я повернувся, але не почуваю себе героєм. Те, що відбувається – жахіття для народу. Я із цими людьми 30 років прожив, вважав їх своїми друзями, а вони – мене. А зараз дехто навіть не вітається зі мною на вулиці", – розповідає Саша.
В "Айдарі" одночасно опинились бійці абсолютно різного віку й професій: адвокати, будівельники, водії, науковці, автомайстри, фермери. У когось із них був досвід поводження зі зброєю через захоплення мисливством, дехто освоює нові навички на полігоні.
Наприклад, Женя з Волині (на фото вверху) – художник-скульптор. Ми зустріли його на базі айдарівців під Старобільськом. Біля Євгена – гвинтівка; на столі в кімнаті медпункту, де ми сіли поговорити, – малюнки дітей українським військовим, поряд – ліки для бійців. У коридорі один з айдарівців збирає "тетріс" – складає боєприпаси для зенітної установки, яку доставили на базу.
На базу привезли зенітку та боєприпаси. Айдарівець молотком і ногами вкладає снаряди в залізні форми  "Я створюю дитячі майданчики, казкові істоти. Знаєте Берендеєве царство в Росії? Я був одним зі скульпторів, які його робили", – каже Женя. Крім творчої професії, чоловік захоплювався мисливством – звідси знання й навики.
"Куля із чорним наконечником пробиває будь-який бронежилет і розривається всередині. Це те, чим вони нас луплять", – показує Женя жменю куль, які носить у кишені. По закінченню війни він хоче зліпити пам'ятник загиблим бійцям аеромобільних військ, які не здались в полон, а, взявши в руки хрестики, зірвали кільця гранат.
Євген Дикий в Айдарі вже півтора місяці. Чоловік розповідає, що на початках відчувався такий брак кадрів, що якийсь час він навіть виконував функції ротного. "Слава Богу, зараз є Зола, кадровий офіцер, знається на військовій справі. Тепер він ротний", – каже Євген, у підпорядкуванні якого тепер з десяток бійців.
Зола (на фото внизу) – веселий і дотепний чоловіків 45 років, родом з Волині. Дослухаючись до його розмов з товаришами, помічаю, що геть не розумію, про що вони: "вдарили на три години", "саушка гуде", "знайшли ефки і мухи". Список незнайомих висловів збиває з пантелику, але ротний розшифровує військову термінологію.
Скептично глянувши на журналістів, Зола перепитує: "Ви хочете на передову? Візьму лише з дозволу комбату".
...Командир "Айдару" Сергій Мельничук зустрічає нас у невеликому кабінеті кількома поверхами нижче. Комбат втомлений, телефон дзвонить щоп'ять хвилин, двері його кімнати постійно відчиняють-зачиняють.
"Ти правил не знаєш? Як ти так їхав, що через тебе ледь машина в аварію не потрапила?" – сварить він одного з місцевих, якого привели на базу "Айдару", де тепер ще й знаходиться комендатура Щастя.
Танки біля блокпосту до міста Щастя. Сюди без документів не пускають, якщо когось такого помічають, по порушника приїжджають з комендатури – з'ясувати особу подорожуючого
У звільненому від сепаратистів місті не можна ходити вулицями після 10 вечора, перетинати блокпости без документів, ну й, звісно, порушувати закони.
"Тут війна йде, а ви понапивались!" – відчитує комбат ще двох місцевих, їм повертають відібрані телефони і відпускають.
Один з телефонів Сергія знову дзвонить – питають паролі для блокпостів. Потім знову виклик – Мельничук і його приймає. Він чекає звісток від розвідників, які пішли в тили ворога, а ще – переговірника, аби обміняти взятих в полон сепаратистів на свого бійця.
Почувши наше прохання, дозволяє Золі взяти нас на передову, вдягнувши у бронежилети і каски. Поки все готується до походу, встигаю поговорити з Сергієм Петровичем.
Мельничук – колишній військовий, хоча свій батальйон на початку травня створював разом з п'ятьма товаришами – цивільними. На Луганщині тоді не було батальйонів територіальної самооборони.
"Я підняв хай перед усіма, включаючи виходи на в.о. президента – мовляв, що ж ви робите? І мені сказали – створюй, – розповідає Сергій Мельничук. – Я поставив лише одну умову. Даєте зброю –формую батальйон, не даєте – не формую. Зброю дали за півдоби. Приїхало три машини – зброя, боєприпаси на весь батальйон, я прийняв її, розписався... Але до кінця дня з Луганська зі штабу ЛНР виїхала сотня чоловіків, аби мене відловити. Через що я прийняв рішення сховати зброю в лісі під охорону одного з підрозділів Міноборони. А сам з цими п'ятьма людьми заночував у лісі".
Перша бойова п'ятірка "Айдару" була з місцевих, але набрати весь батальйон лише з мешканців сходу було важко – їх дуже залякували. "Тому довелось просити допомоги Майдану. Парубій зібрав перших 80-100 людей, і тепер ці бійці разом з моїми луганськими товаришами є кістяком "Айдару", – пригадує комбат.
Коли айдарівців набралось півтори сотні, вони вийшли з лісу, "взяли" Старобільськ, встановивши на ньому український прапор, за містом зробили базу. З того часу айдарівці звільнили від терористів місто Щастя і створили там ще одну свою базу, "взяли" село Трьохізбенку. І зробили б те саме з Металістом, якби на той час командування їх не зупинило повідомленням "Стоп. Перемир'я" (від редакції - інформація щодо звільнених міст і селищ під Луганськом наявна на момент написання матеріалу, 19 липня).
Взагалі Мельничук каже, що з координацією штабу АТО вже значно краще, щодня по дві-три зустрічі, узгоджуються плани: чим більше буде координації – тим менше людських втрат. На озброєння не дуже скаржиться, боєприпасів хотілося б більше, але загалом добре й те, що є.
Айдарівцям допомагає волонтерством сім'я з зони, що підконтрольна сепаратистам. Чоловік – без руки і ноги, але разом з жінкою розвозить продукти між блокпостами. У Щастя привезли карти Луганської області, яких у бійців до цього не було. Самі ж фотографуватись не захотіли.
Комбат каже, що "Айдар" якраз чекає на підсилення боєздатності, бо самі добровольці готові до бою.
– Але ж у вас переважна більшість – люди без особливої військової підготовки?
– До нас не всі можуть потрапити. Є перша перевірка серед тих, хто йде з Майдану, деякі проходять навчання і лише після того опиняються у нас. Наш підрозділ не з таких, аби просто "стояти на постах". Якщо у десантників девіз "Ніхто крім нас", то у нас девіз – "Ми перші", а за нами десантники.
Галина Титиш, Дмитро Ларін

Як повідомляється на Facebook-сторінці батальйону "Айдар", за добу 21-22 липня бійці БТО "Айдар" втратили 5 бійців:
1. Королько Микола Петрович, 1988 р.н., Волинь,
2. Михайлов Олег Миколайович, 1968 р.н., Волинь,
3. Муха Володимир Олександрович, 1994 р.н., Вінниччина,
4. Тома Геннадій Леонідович, 1973 р.н., Харківщина,
5. Ящук Павло Володимирович, 1966 р.н., Київ.
Вічна пам’ять! Слава героям! 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.