Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Війна. Обличчям до життя [Випуск № 1177]

Зізнайтеся, кому з вас відомо, звідки у знаменитої радянської бензопили «Дружба» така дивна назва? Для непосвячених: чудовий інструмент (винайдений в українському Запоріжжі і поставлений на конвеєри в російських Бійську та Пермі) був гордо пойменований на ознаменування 300-річчя Переяславської ради…  У славний рік 360-річчя "возз'єднання України і Росії" іржава пилка почала рухатися. Вона безжально розпорює кордони, будинки, сім'ї, побут, ілюзії, надії, вірування, мрії. Знавісніла "Дружба" без видимих зусиль перетворює друзів на ворогів. У радіусі тисяч кілометрів від розпиляного кордону, у тісному просторі брудного сходового майданчика. Усталені уявлення про міру добра і зла щодня сиплються на закривавлену землю тирсовим прахом.
Я не дендролог, але точно знаю, що неможливо зростити розпиляні половинки вбитого дерева. І я не дуже вірю, що нове древо життя швидко пустить коріння на могильному горбику. Символічна деталь: розробники пилки "Дружба" не передбачили при конструюванні виробу ні кнопки "Стоп", ні гальм ланцюга. Пилку важко зупинити. Неможливо?
"Зупинити війну!" Прикметно, що політики, котрі енергійно експлуатували це гасло на минулих президентських виборах, не здобули особливих симпатій населення. Населення країни, в якій побажання миру перетворилося з бездумної фрази на осмислену мету. Заклик зупинити війну природний. І марний. Зупинка війни безглузда, бо за нею майже завжди йде нова війна, ще більш ненаситна. Війну не можна зупинити. Її можна виграти або програти. У нас права програти цю війну немає. Напевно, можна зупинити АТО. Але війна від цього не зупиниться. Вона не вчора почалася, і, на лихо, не завтра закінчиться. Антитерористична операція повинна тривати не місяці, а години? Важко повірити. Особливо коли згадати, скільки її учасникам інколи доводиться чекати на підмогу. Напруживши уяву, припустимо: якогось фіксованого успіху в силовій операції можна досягти за лічені дні. Чи стане він закінченням війни? Напевно, ні.
Безумовно, ні, ми не програємо цю війну. Бо йдеться про війну за право цієї країни на життя. Не більше й не менше. Не доводиться сумніватися, що занадто багато сильних і чудових людей не дадуть цьому життю обірватися. За право Життя ми мусимо платити данину смерті. Не нами вибрана плата, але нам призначена. Кожна війна від диявола. Але, напевно, почасти війна — це ще й промисел Божий. Послана народу війна може означати й те (перепрошую за цинізм), що, можливо, ми її чимось заслужили. Але ми точно заслужили право її виграти. Чим швидше усвідомимо це, тим легше переможемо.
Для держави війна завжди стає найжорстокішою і найважливішою перевіркою на спроможність. Війна оголює недуги, прискорює перебіг хвороби і тим самим дає шанс на зцілення. Справді сильні вилікуються від марновірних страхів, щиро легковірні — від неминучих оман, трохи захоплені — від надмірного романтизму. Причащання смерті навчає життя. Не нами винайдене правило, але нам прописане.
Війна прирікає нас на створення боєздатної армії, без якої ми приречені на нові війни. Вона сьогодні навчає тих, кого ми вже з повним правом називаємо захисниками жорстокої, але, на жаль, необхідної навички жертвувати життям і позбавляти життя. Вона розбудила чоловічу гордість у тих, у кому вона дрімала. І занурила її в безпробудний летаргічний сон у тих, у кому вона ніколи не мала ані найменшого шансу пробудитися. Вона примушує нас відбудувати безвідмовну систему захисту від руйнування, на якій (дасть Бог) ми нарешті вибудуємо бездоганну систему творення.
Війна невимушено, одним витонченим кивком розпеченого ствола, позбавляє людського образу. Але той, хто збереже його на війні, стає Людиною з великої літери. Яких завжди так бракує в мирному житті. Війна повинна висунути небайдужих, ініціативних і мужніх. Війна повільно й неминуче виліковує від помилкового розчарування та фантомних болів тих, хто вже почав думати, що Майдан стався марно. Люди, якими ми пишалися і яких ми на певний час випустили з поля зору, нікуди не зникли. Коли постала потреба, вони зайняли своє місце у строю. Вони добровільно зайняли місце тих, хто зрадив і сховався. Без метушні. Спокійно і буденно. Вони лізуть у вогонь, вибираючись із багна окопів. Вони здають кров пораненим бійцям. Вони рвуться туди, де справді страшно, де можна нарватися на сирий закривавлений підвал, ворожу кулю або жорстоку зуботичину від надміру пильного "свого", заради того, щоб розповісти світу про те, що справді відбувається там, де стріляють і гинуть. Вони жертвують (часто останнім), щоб купити й доправити на передову бинти і знеболювальне, їжу і воду, надійні броники і кевларові каски, ПНБ, коліматори й тепловізори. Вони вивозять із зони вогню переляканих і зневірених. Тих, хто щиро за соборну Україну; тих, хто чесно вірить, що "Донбас не почули". І тих, хто називав нашу армію карателями, радів, коли збивали вертольоти, й аплодував бойні під Волновахою. Люди рятують людей, які однаково бояться смерті.
Тих, хто правильно розуміє значення слова "обов'язок", багато і стає більше. Вони різні. Бідні й заможні. Публічні й скромні. На всіх у пилки "Дружба" явно забракне зубів. Вони рвуть своє серце і підставляють Батьківщині своє плече. Їхні руки зайняті. Автоматами, індивідуальними перев'язувальними пакетами, диктофонами й камерами. Вони чесно роблять свою роботу і часто виконують чужу. За продажних негідників із "зірковими" погонами та злодійкуватих мерзотників у високих кабінетах. Яких, як і раніше, багато. Яким війна сьогодні дає шанс заробити на чужій крові. А нам дає шанс розставити все і всіх на належні місця завтра.
Війна вже відповіла на ще недавно для когось актуальне питання, чим наш Майдан відрізняється від їхнього. Ми не грабували, не платили найманцям, не палили національних прапорів, не катували в підвалах і не прикривалися дітьми. Якби не було війни, мабуть, можна було б ще про щось сперечатися.
Війна дає привід нарешті позбавити владу усміхненої мерзоти, яка її, люту війну, розпалювала. Яка її, ненаситну війну, і тепер підгодовує. Рядячись при цьому в тоги миротворців, прикрашені рятівними депутатськими значками. Оберігаючи себе прапором, який вони завжди ненавиділи. Просто війна зробила цю ненависть очевидною. А отже, має зробити неминучою розплату. На війні немає зайвого часу для ретельного пошуку винних. Але я ризикну припустити, що війну зрощували давно, минула зима зробила її неминучою, події в Криму визначили її кривавість, а донбаський референдум обумовив її тривалість.
Жодна велика мета не виправдовує навіть найменших жертв. Війна не всіх і не зразу навчає співчуття. Але милосердя на війні дорогого варте. А ще — війна знецінює стогони за безневинно убієнними в Луганську й Слов'янську, стогони справжніх паліїв, справжніх убивць. Яким уже визначили місце на тому світі. Не знаю, чи будуть там підвали, скотч, мішки й таблички "НКВД". Але, впевнений, там не буде "хонок", ботанічних садів, доплат за перехід у нову фракцію й дармової жратви з розграбованого "Метро".
А ще там, напевно ж, буде довгий коридор у чистилище, заповнений тими, хто "не думав", "не чекав", "не знав", "не хотів". "Злякався, а тому проголосував". "Ну, вкрав, а хто не краде?". "Думав вийти, але не вийшов, засумнівався". "Чекав, чим усе закінчиться, а що таке?". Будь-хто з нас їм точно не суддя. Є арбітри компетентніші. Не судимо. Все одно судимі будемо. Але не тут. І не тепер.
Треба ненавидіти війну. Але це не привід не називати її на ім'я. Війна лякає кожну нормальну людину, але це не привід її не помічати.
Ревна любов до своєї країни передбачає несамовиту ненависть до її ворогів. Не я придумав. Не мені оцінювати. Той, хто відвоював, не тільки починає цінувати мир. Він здобуває особливе право любити. Йому є з чим порівнювати. Війна потрібна і для того, щоб країна не боялася нової війни. Щоб ми не листівково, а реально навчилися цінувати мир.
Війна має кепську для ледачих, але корисну для діяльних звичку все розставляти на місця. Закривавлена пилка "Дружба" продовжує свою пекельну роботу, половинячи світ на безнадійно чорне і бездомішково біле, чітко позначивши межу безжалісно червоним. Ми навчимося розбиратися у півтонах коли скінчиться війна. Але поки що вона триває. Хоча й дійшла ще не до кожного.
Війна примусово "соборує" країну. Розширюється географія похорону, але спільне горе робить нас ще віддаленішими одне від одного. Умовні "політичні українці" стають безумовними ворогами "київської хунти" на похороні в Одесі та Червоному Лимані. Щирі прибічники єдиної й неділимої на похороні в Луцьку і Тернополі так само щиро кажуть: "А нащо наші хлопці там гинуть? Нехай відділяються, як хочуть…"
А ще є ті (незалежно від місця народження та пункту прописки), хто, попрощавшись із черговим "двохсотим", уголос говорить про готовність захищати Батьківщину там, де Батьківщина скаже. Бо в сьогоднішній втраті будь-якого клаптика землі вони бачать завтрашню втрату всієї країни.
Знайома з волонтерської служби розповіла історію. Жінка звернулася до неї з проханням допомогти виїхати з Краматорська їй та двом її маленьким донькам. Шпетила російських окупантів, які розв'язали війну, обзивала прийшлих кавказців фашистами. У день контрольного зідзвону скоромовкою вибачилася за завданий клопіт і радісно повідомила, що з'явилася можливість виїхати в Ростовську область. Додавши: "...хлопці-осетини обіцяли супроводити, щоб без проблем…" І слава Богу. К чорту можна поїхати, аби врятувати дітей. Не те що до "окупантів" у супроводі "фашистів"…
До речі, тільки війна нарешті примусить нас визначитися з дефініціями. Що для кожного з нас "фашизм" і хто "фашисти". Хто готовий залишатися "совком". А хто виріс із нього, незважаючи ні на що. Незалежно від місць мешкання. Багато в чому саме це визначатиме, з чого ми куватимем нові скріпи. Або де будемо відміряти новий кордон. Але тільки після того, як закінчиться війна. Зупинка загрожує новою. Ще страшнішою.
Ми не програємо цю війну. Проте ніхто не знає, який саме вигляд матиме перемога. І як довго триватиме реальна війна після формального закінчення бойових дій. Ми занадто довго спільно плекали багатолітню ворожість, щоб одразу впоратися зі зрощеною нею ненавистю. Яку примножує кожен полеглий і поранений.
Усяка війна від диявола, але деяким народам Творець інколи дарує шанс перетворити пролиту кров на живу воду. Необхідну для поливу розтерзаної землі. У якій ми колись поховаємо ненависну війну.
Ми оглушливо голосно зіграємо похоронний марш смерті, всупереч сподіванням тих, хто вже тихо заготував телереквієм за нашою країною і нашою мрією. Ми зберемося на цьому похороні війни всім миром, не остерігаючись пострілів у спину. Обличчям до майбутнього.
Війну треба ненавидіти. Війну неможливо цінувати. Але вона вже оцінює кожного. За ділами його.
Сергій Рахманін

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.