Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Декомунізація [Випуск № 1177]

Широка суспільна кампанія щодо заборони діяльності КПУ знаходить нарешті втілення в офіційній державній політиці.Та як оцінювати кроки української влади щодо заборони діяльності КПУ? Чи є вони насправді безпосереднім шляхом до декомунізації? Поштовхом до розслідування протизаконної діяльності КПУ слугувала її співпраця із сепаратистами, а також дії, спрямовані на підрив безпеки, суверенітету та територіальної цілісності держави.
Саме цим було мотивоване звернення в.о.президента Олександра Турчинова до Мін'юсту від 13 травня 2014 року. Після відповідного доручення Турчинова Мін'юст направив запит до Генпрокуратури та СБУ.
Голова СБУ Валентин Наливайченко звітував, що СБУ протягом трьох місяців збирала матеріали щодо протизаконної діяльності Компартії та її представників, і ці матеріали передано в Мін'юст як доказову базу для відповідних рішень.
Дії КПУ набули характеру прямої державної зради. Саме такі дії нині є предметом розслідування. Але ці, цілком слушні, питання правоохоронних органів до КПУ й близько не відбивають той значно ширший перелік питань, які є сенс поставити перед КПУ як ідейним наступникам КПРС.
Варто було би пригадати хоча б основні принципи, згідно з якими комуністична партія протягом десятиліть здійснювала владу на теренах України – а разом із тим і наслідки цього експерименту, що його ставили на живих людях і націях.
1. Класовий підхід. Відбився на винищенні українських еліт, що належали до буржуазних кіл, а також був реалізований у наступі на українське селянство, яке переважно відносилось до так званого дрібнобуржуазного елементу – аж до реалізації геноциду-Голодомору 1932-1933 років.
Тим самим класовий підхід став виправданням знищення й депортацій невинних людей, спричинив люмпенізацію, втрату цінностей та навичок господарювання, знецінення розумової праці.
2. Інтернаціоналізм. Слугував переважно реалізації російських етнічних інтересів, обумовлював привілейовані позиції російської мови та культури на радянському просторі.
Це призвело до змін демографічних – збільшення відсотку росіян, вимивання мізків; мовних – масова русифікація, фактично лінгвоцит; політичних – денаціоналізація еліт; тощо. Сприяв денаціоналізації, розчиненню в "радянському народі".
3. Примат колективного й державного, знецінення унікального та індивідуального, що відбилося й на знеціненні людського життя. Марксистська ідеологія втілювалась в УРСР у її ленінсько-сталінському варіанті, який трактував людину як гвинтик у державному механізмі та в історичному процесі.
Це спричинило зрівнялівку як суспільний принцип, а в ментальності – брак волі та ініціативи, патерналізм, провінціалізм.
4. Заідеологізованість. Уся сфера гуманітарного знання й суспільної практики жорстко цензорувалась на предмет відповідності марксистсько-ленінській доктрині.
Це охопило наукову та освітню сферу – перш за все, через відмову від "незручних" фактів, концептів, і навіть цілих галузей науки; обумовило цензурування ЗМІ; переслідування дисидентів та впровадження специфічних соціальних ліфтів та фільтрів. Важливою складовою було зменшення впливу традиційного інституту Православної церкви.
Заідеологізованість спричинила духовну кризу та дезорієнтацію, інтелектуальну кризу, особливо в гуманітарній сфері, кризу ідентичності, викривлення змісту й сенсу роботи гуманітаріїв.
5. Зведення всієї сукупності складних культурно-цивілізаційних процесів до винятково соціально-економічних чинників, а соціальної справедливості – до безпосереднього перерозподілу матеріальних благ через державу. Результуючою стало спрощення мотиваційної бази й деформація соціальної структури суспільства, а також закладені підвалини для розквіту корупції та здирництва.
Для впровадження цих принципів використовувались засоби антигуманного та протиприродного характеру. Ці засоби мають отримати жорстку оцінку, як такі, використання яких не може бути жодним чином виправдано. Серед них:
– насильницькі способи впровадження суспільних змін. Вони вповні проявилися під час утвердження більшовицької влади – у боротьбі проти українських національних сил та "попутників", таких як ліві есери, анархісти, націонал-комуністи, а пізніше – у примусовому характері колективізації, в організованому Голодоморі та масових депортаціях. Такі насильницькі методи призвели до винищення мільйонів людей, а також до люмпенізації складу населення та інших негативних змін у структурі суспільства. Ці заходи спричинили пригнічення, зневіру, комплекс національної меншовартості й подеколи зворотну агресію через бажання помсти;
– засоби тотального контролю, без якого штучні ідеологеми більшовизму не працювали. Знайшло вираження в цензурі в ЗМІ та в керівництві наукою та освітою, а також у контролі за окремими громадянами. Це спричинило занепад громадянської активності, кризу суспільної довіри, замкненість, острах ініціативи, громадянську байдужість;
– "Залізна Завіса". Людину позбавляли права не лише обрати іншу країну проживання, але й отримати інформацію з інших країн. Це сприяло утвердженню ізоляціонізму, провінціалізму, ксенофобії й спричинило відставання від розвинутих країн світу;
– відмова від теоретико-практичних суспільних інновацій. Марксистсько-ленінський підхід вважався правильним навічно й будь-які інші соціальні теорії чи практики заперечувалися. Це призвело до сповільнення чи навіть блокування розвитку гуманітарних наук, і, зрештою, до руйнування СРСР як держави, проблеми якої наприкінці її існування не можна було ні розуміти, ні вирішувати.
Постає питання: що ж нанесло більшу шкоду суспільству: принципи чи методи їх впровадження?
Спроби засудити конкретні антигуманні практики, коли принципи лишалися поза критикою, здійснювались в СРСР принаймні тричі: у 20-х, на стику 50-х та 60-х, у середині 80-х ХХ століття. В усіх цих випадках засудження конкретних методів реалізації комуністичних ідеалів обов'язково "перекидалося" й на критику самих ідеалів. Це доводить, що принципи побудови комуністичного світу були невідривні від практик, якими цей світ намагалися побудувати.
Наступником КПРС стала в Україні КПУ, яка не лише сповідувала комуністичні принципи, але й виправдовувала злочинні методи їх реалізації.
КПУ не стала правлячою партією, і тому не мала важелів застосування таких методів, як насилля й тотальний контроль. Але вона їх не відкидала – навпаки, прагнула отримати знов.
Зразком повернення до таких політичних практик стала для КПУ Російська Федерація.
КПУ від початку супроводжувала свою риторику антиукраїнськими гаслами, наполягаючи на потребі відновлення союзних – а насправді васальних – стосунків із Росією. У такому "союзі" КПУ сподівалась якщо не на відновлення впливу, то принаймні на поважний статус поза критикою. У той час, як в Україні визрівав суспільний запит на декомунізацію, Росія стрімко поверталася до політичних практик і риторики часів сталінізму, а в дечому й перевершила прототип!
Отже, останніми роками визначальною стратегією КПУ стала зрада національних інтересів України на користь Росії, аж до намагання зруйнувати єдину суверенну державу Україну.
Засудження антиукраїнської діяльності КПУ є очікуваним важливим кроком у справі захисту національної безпеки. Проте, вістря уваги правоохоронних органів зосереджено лише на конкретній політичній практиці, що характеризує сьогодення КПУ. Навіть якщо результуючою цієї роботи стане заборона КПУ, це не забезпечить повної декомунізації.
Декомунізація має призвести до викорінення не лише практик, але й принципів, властивих комуністам. Історичний досвід підказує, що вони є нерозривними: варто взятись за одне, як потягнеш і інше.
А паралельно слід взятися за обеззброєння всіх агентів, що й нині транслюють комуністичні настанови в суспільну свідомість.
КПУ – лише один із таких агентів. Існують і інші.
Ними, зокрема, є еліти, виховані в комуністичних ідеалах, що вільно або найчастіше невільно відтворюють їх знов. Іншим агентом виступає Російська держава, яка плекає надії відтворення СРСР, спекулюючи на окремих комуністичних гаслах та ностальгії старших людей за СРСР.
Відповідно, серед заходів з обеззброєння цих суб'єктів комунізації мають бути, як мінімум, наступні:
1. Заборона КПУ та аналогічних структур, які вважають себе ідейними послідовниками або правонаступниками КПРС. Це не має поширюватись на інші ліві партії й рухи.
2. Ліквідація залишків комуністичної пропаганди, зокрема, пам'ятників і меморіальних знаків комуністичним діячам та топоніміки.
3. Люстрація осіб, що зробили кар'єру на радянській партійній роботі, у спецслужбах СРСР та, можливо, серед певних інших категорій.
4. Виразна антикомуністична позиція на міжнародній арені, пропаганда ідеї визнання злочинів комуністичного режиму.
5. Політика обережності щодо інформаційних продуктів – преси, кінопродукції тощо – виробництва РФ, бо вони можуть плекати ностальгію за СРСР або радянську риторику.
Особлива увага у впровадженні цих заходів має бути приділена східним областям України, де їхнє впровадження має бути послідовним і водночас виваженим та аргументованим.
Суспільна свідомість – річ інертна, і не може бути виправлена й відкоригована в один момент, одним владним рішенням.
Невідворотною й нагальною є потреба дати належну оцінку як наукову, так і політичну, усім злочинам комуністичного режиму – і на рівні політичних практик, і на рівні нібито абстрактних принципів.
Осмислення й сприйняття такої оцінки суспільством є запорукою швидкого залікування травм комуністичного минулого.

Ольга Михайлова, політолог

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.