Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Шевченко понад часом [Випуск № 1173]

Старше покоління активних громадян України пам’ятає серед усіх Шевченківських дат 22 травня. Ця дата з життям поета наче не пов’язана, а чомусь пам’ятна особливо. Очевидно, тому, що вона пов’язана з нашим життям. У 60-ті роки в Київі до пам’ятника Шевченка 22 травня несли квіти і тут збиралися стихійні мітинґи, які особливо тривожили владу. Студентів-учасників виключали з університету, інших звільняли з роботи. Усе робилося тихо, але про те, що забороняють вшановувати дату Шевченка, було чути далеко.
Нині в суєті офіційних відзначень і покладання вінків важко собі уявити фронтову смугу в парку Шевченка в 1960-ті…
Коли з’явилося свято 22 травня?
Цю дату пам’ятали завжди – день перепоховання праху поета в Україні за його «Заповітом». Відомі організатори перепоховання, учасники і ті дороги, якими повертався Шевченко. Але завжди за видимістю фактів було щось глибинне, загадкове, те, що породжувало в народі леґенду, начебто «наш Тарас не вмер, а тільки прикинувся мертвим». І диво це сталося саме 1861 року, в час свята скасування кріпацтва, коли в народі прокидався дух волі і Шевченкове слово звучало, як псалом. Україні потрібен був свій пророк, мученик за правду і провісник Божої правди. І от його виділили вже під час другого відспівування у травні 1961 року. І впізнало його «невчене око», бо то був народний похорон – на відміну від урочистого інтелігентського в Санкт-Петербурзі.
У Шевченка все було загадковим. Його дитинство в кріпацькій хаті не дуже пов’язувалося зі славою у Петербурзі – так, наче то були дві різні особи. Дозвіл на перепоховання був дивним у поліційній імперії, де всі переміщення контролювалися. Участь народу, студентської молоді й священиків у перепохованні гнаного поета була несподіванкою.
Таємницею залишалася причина переслідувань, справа Кирило-Методіївського братства, захована в секретних жандармських архівах. Преса нічого не пояснювала, вісті поширювалися у чутках. Аж тут, наче в казці: зросло там, де не сіялося. Рідня розширилася на всю Україну, а Кирилівка підтвердила істину, що «нема пророка у себе на батьківщині». Заборонені твори не з’явилися, але всі чули то «Катерину», то «Причинну», то «Заповіт» і зберігали його слово, як таємне вчення.
Спам’яталися й жандарми, коли побачили, що могила поетова десь далеко на горі за Каневом – це не дивацтво: вона стає місцем паломництва, як національна святиня!
Цей клопіт мали і царські жандарми, і совєтські жандарми. Хоча комуністи спробували перелицювати Шевченка на свого агітатора, і багато горопашних землячків повірило, що «і мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій» – то Шевченко мав на увазі СССР. Але і ЦК, і ҐПУ, і НКВД, і КҐБ не мали ілюзій щодо Шевченка і залишали його під пильним наглядом. Тож не дивно, що вони то «вшановували» Шевченка за текстом виступів Хрущова або Корнійчука, то в крутіші часи збиралися на день народження Шевченка, щоб послухати про вчення тов. Сталіна і національну політику, то взагалі розповідали про «культурний розквіт народів у сім’ї вольній, новій».
Крізь ту словесну павутину пробивалося тільки прізвище Шевченко. Влаштування ще одного свята, 22 травня – це вже виходило за межі їхнього терпіння…
Тим більше, що молодь 60-х років справді говорила словами Шевченка про «тюрму народів», де «на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує», і всі все розуміли. Бо тільки словами визнаного класика можна було говорити про речі важливі й глибокі. Але, мабуть, ніде так не стежили за прихильниками поета, як у Київі. До 22 травня готувалися оперативні служби КҐБ і складали списки тих, кого треба попередити: «не приходити до пам’ятника Шевченкові – це у ваших же інтересах». Викладачів університету залучали до профілактичної роботи. Міліція розставляла арештантські «воронки» для тих, що будуть затримані. Деяким особам на 22 травня давали відрядження за межі Києва. Усе це трохи нагадувало того ведмедя, який вирішив охороняти ялину, щоб її не зрубали, і так сперся об неї, що повалив із коренем…
Кожен рік мав свою історію зіткнення молоді з владою, пильною і наляканою.
Нинішні покладання вінків і виступи біля пам’ятника поетові наводять на думку, що Шевченко цього взагалі не помічає, а щось своє думає. Фронт боротьби перемістився на якісь невидимі паралелі. Таке враження, що поет не до юрби звертається, а до кожного:

Борітеся – поборете
Вам Бог помагає!
За вас правда…
Або нагадує:
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра,
А ви претеся на чужину
Шукати доброго добра.
Або припам’ятовує:
Якби ви вчились так, як треба,
То й мудрість би була своя…

Декому здається, що його нині вже не чують. Але завжди були і завжди будуть ті, які чують…
Історія з виконанням першої частини «Заповіту» така багата гострими і дивними сюжетами, що їх цілком достатньо для заснування народного свята 22 травня.
А от друга частина «Заповіту» тривожила колись, тривожить і тепер, бо в підґрунті нашого національного життя постійно нагромаджується вибухова сила. На поверхні ж – піна часу і метушаться різновиди тих самих героїв сезону, яких застерігав поет:
Не дуріте дітей ваших,
Що вони на світі
На те тільки, щоб панувать…

Євген Сверстюк

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.