Ніколи не приховував, що я відвертий русофоб. Саме відвертий, а не поміркований. Бо я категорично не погоджуюся з думкою, що не буває поганих народів, що росіяни не винні, а винні їх правителі. Бо те найважливіше, що я міг би сказати про Росію, у принципі, вже сказав про неї під час Варшавського повстання польський письменник Анджей Бобковський: „Я від початку якнайчастіше вживаю слова “Росія” і “росіяни”, бо тут зовсім не йдеться про комунізм, про зміну устрою. Це все надбудови – сутністю є Росія, споконвічна Росія, яка настільки не знає і не розуміє поняття “свобода”, що не потребує її… Я ненавидів їх завжди, змалечку, і сьогодні ненавиджу їх настільки “чисто”, наскільки “чистим” є їхній цинізм. Ненавидіти не можна, але, мабуть, часом бувають ненависті настільки виправдані, що відмова від них була б відмовою від самого себе“. Власне, і для мене Росія – це не така чи сяка влада, не гірший чи кращий режим, але, з іншого боку, і не „Євгеній Онєгін“ з „Лебединим озером“. Росія для мене – це передусім певний спосіб освоєння життєвого простору,  її дух брехуна, загарбника і злодія. І саме цей спосіб – безглуздий і безжальний – я ненавиджу гуртом, незалежно від епох, царів і видатних діячів культури. Навіть багатьох. Зокрема – Чаадаєва, автора „Філософічних листів“, у першому з яких були такі слова: „Сначала дикое варварство, затем грубое суеверие, далее иноземное владычество, жестокое и унизительное, дух которого национальная власть впоследствии унаследовала… Одинокие в мире, мы миру ничего не дали, ничего у мира не взяли, мы не внесли в массу человеческих идей ни одной мысли, мы ни в чем не содействовали движению вперед человеческого разума, а все, что досталось нам от этого движения, мы исказили“. За що „височайшим“ указом ці листи було заборонено, а самого філософа оголошено божевільним.
Це правда: в усі часи в Росії знаходилися люди (від митрополита Філіпа Количева до академіка Андрєя Сахарова), гідні звання загальноросійських моральних авторитетів– якби лише російський загал хоч трохи цікавився їхніми моральними імперативами. І так само, принаймні впродовж ХІХ–ХХ століть, в Росії народжувалися генії, які зробили б честь будь-якій культурі, ось тільки сама Росія зазвичай відплачувала їм як не смертною карою, то каторгою, як не засланням, то анафемою. Водночас в усі часи росіяни возвеличували моральних виродків таких, як Іван Грозний, Петро перший, Йосип Сталін, Володимир Путін, які і тепер є справжніми народними героями, авторитетами нації.
Чи є у світі хоч одна нація, представники якої, відвідуючи іншу країну, нахабно вимагають від  її корінних мешканців розмовляти у себе вдома їхньою мовою?
   Тільки не кажіть мені, що не всі росіяни такі. Я знаю, що не всі. Я знаю, що Сєргєй Ковальов чи Валєрія Новодворская так би не вчинили. Однак проблема в тому, що „пересічний громадянин“ путінської Росії сприймає людей на кшталт Ковальова з Новодворською десь так, як Ніколай І сприймав Чаадаєва. Крім того, серед інших народів я взагалі не можу собі уявити чогось подібного. Я навіть не можу собі уявити німецького есесівця, який у роки війни увійшов би до естонського (українського, польського, чеського і т.д.) ресторану і почав би вимагати від незнайомих людей за іншим столом, щоб вони перейшли на його мову.
Автор славнозвісних мемуарів „Росія 1839 року“ Астольф де Кюстін залишив нам, за словами Герцена, „самую занимательную и умную книгу, написанную о России иностранцем“.
Головні висновки, яких дійшов маркіз де Кюстін, анітрохи не втратили своєї актуальності й сьогодні. Наприклад, щодо тотальної брехливості Росії, яка є значно небезпечнішою за найдикішу Азію, бо дбає не про те, щоб справді стати цивілізованою країною, а лише про те, щоб переконати Європу у своїй європейськості, тож кидає на цю перманентну окозамилювальну операцію весь арсенал своїх дипломатично-шпигунських засобів. І що цікаво: як правило, Росії досить легко вдається обманювати наївну дурочку-Європу. Також де Кюстін миттєво зрозумів принцип замкненого кола, за яким у Росії співіснують влада й народ: „Ніде, крім Росії, не міг би виникнути подібний державний устрій, але й російський народ не став би таким, яким він є, якби жив за іншого державного устрою“. І далі: „Під’яремний народ завжди гідний свого ярма: тиранія – це витвір покірного їй народу“.
   Цитувати проникливого маркіза можна до нескінченності, але – саме на підтвердження його проникливості – варто загадати бодай міркування де Кюстіна про можливе майбутнє Росії. Основних варіантів цього майбутнього маркіз бачив два: або найстрашніша в історії революція, або нове нашестя на Європу східних варварів, які попри стан постійного рабського приниження вдома (а точніше, внаслідок цього стану) в глибині душі зневажають європейську цивілізацію і мріють про світове панування. Що ж, де Кюстін помилився лише в одному: він не припускав, що Росія здатна реалізувати обидва варіанти разом. Але в чому він мав рацію на сто відсотків, це в заключних словах книги: „Треба жити у цій пустелі без спокою, в цій тюрмі без відпочинку, яка називається Росією, щоб відчути всю свободу, надану народам в інших країнах Європи, хоч би який там був заведений спосіб правління… Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій щастя немислиме, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи“.
Але найбільше я ненавиджу Росію через те, що протягом віків вона знищила найкращих синів і дочок моєї нації, а багатьом іншим зуміла затягти очі полудою і нав’язати свої цінності, перетворила мою землю на свій колоніальний придаток.
У ці дні, дивлячись на стрункі армійські колони на Красній площі , обвішані георгіївськими стрічками, на людиноненависницький шабаш російських диверсантів на Донбасі, ми повинні чітко розуміти, чого ми не хочемо.
Ми не хочемо жити в державі, де людина зведена до рівня гвинтика.
Ми не хочемо жити в державі, де злодійство і кумівство прикриваються гарними патріотичними гаслами, нездатними подолати страшну деградацію суспільства.
Ми не хочемо жити в одній державі з бандитами. Незалежно від того, носять вони погони чи навіть не приховують цього . Нехай всі « бандостани » залишаться в Росії.
Ми готові платити будь-яку ціну за право жити у вільному суспільстві . Це право не проміняємо ні на яку гарантовану миску русскої юшки з прокислими  фальшивими духовними скріпами. Вони викликають у нас не просто відторгнення, вони викликають у нас чисту концентровану ненависть після всього цього лайна, що Росія нам підсунула.
Взагалі ж, ця ситуація показала правильність старої істини - що є тільки два надійних союзники - армія і флот. Ось ми цих союзників і будуватимемо, щоб досягти не вдаваної, а справжньої незалежності від ненависної Росії. Навіть ціною власного життя.