Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Україна і її Вандея: що далі? [Випуск № 1172]

Автор прекрасно розуміє усю ризикованість того, про що він збирається писати. І все ж він вважає, що розвиток ситуації спонукає необхідність зокрема й такого обговорення. Адже сьогодні, коли стоїть питання про життя або смерть України, ціна помилки може виявитися надзвичайно високою.
Події останніх тижнів показали: услід за втратою Криму, Україна фактично втратила контроль над більшою частиною території Донбасу.
Українські державні структури все ще забезпечують тут виплату зарплат і пенсій, але українські силовики вже нездатні захистити права й свободи громадян.
Українське телебачення для більшості місцевого населення вже недоступне.
Заблоковані прикордонні частини неспроможні ефективно протидіяти припливу "добровольців" з РФ.
Регіон стрімко перетворюється на кримінальний Мордор, де правлять бал убивці й мародери під російськими триколорами й прапорами "Донецької народної республіки" та "Луганської народної республіки".
Звісно, все це відбулося внаслідок ретельно й давно продуманої і здійсненої з усім можливим цинізмом спецоперації сусідньої держави, якій підіграли корумповані місцеві еліти, налякані перспективою відповідати за наслідки свого правління у всеукраїнському масштабі, і якій фактично не протидіяла не менш корумпована місцева міліція, контрольована цими елітами.
Але водночас будьмо відверті: спецоперація не мала б такого успіху без активної підтримки значної частини населення регіону. Ці люди готові - інколи за плату, інколи з суто ідейних міркувань - блокувати БТРи українських силовиків і ставати живим щитом перед "зеленими чоловічками" - благо, всі вже зрозуміли: в цивільних українці не стріляють.
Особлива "ментальність Донбасу", що сягає корінням часів хаотичного заселення цього індустріального регіону, зробила його своєрідною "українською Вандеєю", електоральною опорою спершу комуністів, потім "регіоналів".
Нагадаємо про Вандею – вбогі й гноблені селяни цієї французької провінції за часів Великої революції щиро і не з примусу вмирали за своїх гнобителів і вбивали тих, хто хотів зробити їх вільними.
Усі, без винятку, соціологічні опитування останнього часу фіксували на Донбасі лояльну проукраїнську більшість (понад половина населення) і антиукраїнську меншість (близько третини). Однак в умовах російської спецоперації меншість виявилася пасіонарною і вкрай агресивною, а більшість – у масі своїй заляканою й інертною.
У цьому сенсі "пунктом неповернення" стало, очевидно, не захоплення Донецької ОДА чи прибуття "Стрілка" з його людьми в Слов’янськ, а те, коли ще в середині березня місцева міліція дозволила трьом сотням бандитів, озброєних тоді ще не автоматами, а битами й заточками, жорстоко розігнати багатотисячний мітинг прибічників єдиної України в обласному центрі.
В цих умовах військова операція проти терористів на Донбасі не лише виправдана з погляду міжнародного права, але й зумовлена елементарними питаннями безпеки держави в цілому.
Українські хлопці вмирають у Слов’янську, Краматорську й Маріуполі насамперед за те, щоб російські бойовики не почали завтра тероризувати людей і поза межами Донбасу.
Але скажімо собі правду: за настанови "за будь-яку ціну берегти цивільних"  українська АТО могла хіба що призупинити розповзання гангрени, але в жодному разі не знищити її джерело.
Сьогодні українські силовики навчилися вже вбивати засланих диверсантів і відбивати будівлі – але вони не можуть їх втримати, опинившись серед юрми "мирних" посібників терористів. І в Краматорську, і в Маріуполі вони відтак змушені були повертатися на вихідні позиції, залишивши місто на поталу бандитів...
Сьогодні повернення в регіон спокою й законності порівняно малими жертвами й зусиллями вже неможливе. Україна муситиме по-справжньому воювати за Донбас - можливо, що не лише з місцевим "ополченням", але й з регулярною російською армією.
Тому і влада, й суспільство повинні чітко зрозуміти: чи можлива в такій війні перемога? Чи є для неї ресурси? Яку ціну доведеться заплатити всім нам?
На основі чесних відповідей на ці запитання слід розглянути й інший варіант: евакуювати з Донбасу всіх, для кого життя в ДНР і ЛНР є засадничо неможливим, і, констатувавши фактичне захоплення цієї частини де-юре суверенної української території проросійським криміналітетом, відгородитися від сірої кримінальної зони чимось в ідеалі схожим на мур на межі Ізраїлю й Палестини.
Паралельно слід спробувати передати кілька громад і районів з проукраїнськими настроями, як-от, північ Луганщини, під юрисдикцію сусідніх українських областей. І спробувати на основі широкої міжнародної підтримки не допустити прямої анексії Донбасу Москвою за кримським сценарієм, а відтак перевести конфлікт на рівень "замороженого", - на кілька років, а то й десятиліть.
Паралельно треба створити для цієї території умови ведення господарської діяльності за зразком кримських, - аби місцеві олігархи тяжко пошкодували про свою зраду.
Отже, чи можлива військова перемога України над терористами?
Так, але за однієї умови: Росія перестає засилати на Донбас своїх бойовиків, припиняє ідеологічну обробку місцевого населення, реально починає дотримуватися букви й духу женевських домовленостей. Чи реально це? Здається, вже ні.
Відтак Україна змушена буде без кінця класти людей на чергових сепаратистських блокпостах. Якщо ж Росія таки вторгнеться, то ефективно протидіяти агресорові на території, де значна частина населення цього агресора підтримує, буде тим більше неможливо...
Що втрачає Україна разом із Донбасом, з якими проблемами натомість зіштовхується?
По-перше, вона втратить майже 15% свого ВВП і великі природні ресурси, насамперед – знамениті поклади вугілля. Це збільшує ймовірність її дефолту – адже обсяг боргу залишається тим самим, а умови для його обслуговування й повернення суттєво погіршуються.
По-друге, держава неминуче зіштовхнеться з проблемою облаштування щонайменше десятків тисяч біженців.
Ітиметься не лише про українських активістів, яким сьогодні сепаратисти розрізають животи і зішкрябують з тіла битим склом татуювання "Слава Україні!" Ітиметься й про багатьох людей, чиє існування в ДНР і ЛНР втрачає сенс: ну навіщо цим "республікам" Донбас-опера, європейського рівня університет, академічний ботсад чи Фізико-технічний інститут імені Галкіна?
Масово тікатиме й просто активна молодь, для якої європейська Україна обіцятиме значно більші перспективи, аніж сіра кримінальна зона Донбасу чи напівтоталітарна путінська Росія.
Варіант прямої анексії Донбасу Москвою, яка могла б ці інституції підтримувати, сьогодні виглядає все ж менш ймовірним.
По-третє, ДНР і ЛНР завжди залишатимуться територією, з якої на територію України проникатимуть як "зелені чоловічки", так і банди звичайних жорстоких кримінальників без жодного ідеологічного забарвлення. Сьогодні на руках мешканців Донбасу опинилася неймовірна кількість бойової зброї...
Однак слід чесно сказати: продовження "війни за Донбас" цих ризиків зовсім не знімає. В зоні бойових дій промисловість швидко прийде в занепад, і Україна, не отримуючи податків із зупинених підприємств, водночас змушена буде виплачувати пенсії "мирним" бабусям, з-за чиїх спин убиватимуть наших силовиків.
Проблема біженців так само лишень загостриться. І облаштування "стіни" по східній межі Запоріжжя, Дніпропетровщини й Харківщини, залишаючись критично неминучим, зробиться більш проблематичним – війна відтягуватиме на себе значні ресурси.
Водночас слід чесно визнати: відхід з Донбасу зовсім не означатиме припинення війни. Але захоплювати адмінбудівлі в інших регіонах "зеленим чоловічкам" буде значно складніше – готових закривати їх своїм грудьми "мирних бабусь" тут уже обмаль.
Відтак українські силовики матимуть змогу гранично жорстко реагувати на появу терористів – і ліквідовувати їх до того, коли вони встигнуть накоїти великої біди...
Визнаймо й інше: втративши Донбас, Україна водночас і здобуде шанс уперше стати більш-менш консолідованою щодо ключових питань свого дальшого розвитку.
Звісно, регіональні відмінності збережуться, харків’яни й одесити не сприйматимуть світ так, як кияни чи галичани – і однак це будуть уже неантагоністичні відмінності, й держава значно легше зможе реалізувати свій європейський, і, що не менш важливо, євроатлантичний вибір.
Зрозуміло: нам усім ближчими роками буде надзвичайно складно.
Україна муситиме привчитися існувати з думкою про те, що над нею весь час нависатиме цинічний і безжальний ворог, який прагне її знищити.
Ми мусимо дуже довго жити  під загрозою вторгнення. Так, як Тайвань. Чи Ізраїль. З обов’язковим призовом до війська всіх, без винятку, здорових хлопців, і, дуже можливо, дівчат. З однозначною реакцією суспільства на тих політиків, які стають на шлях державної зради.
А цього так само неможливо реалізувати, маючи великий регіон, де за державну зраду сьогодні, строго кажучи, слід судити кожного четвертого, і де оголошену на початку березня мобілізацію навіть не намагалися проводити...
Автор, на відміну від більшості киян, мав змогу бачити майже весь Донбас, побувавши в більшості міст Донеччини й Луганщини. Автор має величезний пієтет до цієї по-своєму красивої землі – і колосальне почуття провини перед тими працьовитими, чесними й патріотичними донеччанами й луганцями, яких Україна сьогодні вже нездатна захистити.
Але автор воліє послуговуватися не гаслами, а аргументами й розрахунками. А вони, на жаль, ведуть сьогодні саме до таких висновків.
І насамкінець. Україна просто зобов’язана буде таки конфіскувати активи політиків і олігархів, винних у кривавій драмі Донбасу, й використати їх для облаштування тих луганчан і донеччан, які цього бажатимуть, на нових і безпечних землях.
Максим Стріха

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.