Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Більше ніж волонтери [Випуск № 1172]

Солідарність із Україною у Польщі проявляють на кожному кроці на всіх рівнях – від державного до суто людського. Юний кельнер цікавиться, звідки пані. Почувши, що з України, запитує про ставлення до Росії. «Яке може бути ставлення після того, що вони зробили на нашій землі!». Почувши це, бармен зазначає: «Кава коштом закладу. Ми теж не любимо Росії». У центрі столиці діє Музей Майдану, де експонуються до болю рідні світлини, плакати, уламки бруківки, розмальовані будівельні каски та інші атрибути барикад. Волонтер розповідає китайській студентці, хто такий Шевченко і яке його значення для України.
 На державному рівні у Польщі солідарність з Україною також неабияка. 18–22 лютого уряд офіційно оголосив, що прийматиме поранених, діяв так званий зелений коридор – постраждалих провозили через кордон часом узагалі без документів; після анексії Криму польські двері відчинилися і для біженців. Громадські організації та фонди збирають кошти для Майдану, надають юридичну допомогу, поселяють українців тощо. Пересічні громадяни здають гроші, завозять своїми силами меблі в порожні помешкання для біженців, опікуються пораненими. Фотограф у ательє відмовляється брати гроші з поранених майданівців, яким на місці роблять посвідчення особи. На вулицях та в кав’ярнях не вщухає обговорення останніх новин із фронту, в розмові поляки перепрошують, перш ніж процитувати репліку російською в присутності активістів Майдану, аби, бува, не зачепити почуття останніх...
«Коли тут лежав, у якийсь момент забув, що я солдат Майдану. Тут так за нами доглядають! Ніби я якийсь міністр!» – розповідає Петро, до революції приватний підприємець, нині поранений боєць підрозділу «Ніхто крім нас» восьмої сотні. Петрові 18 лютого снайпер поцілив гумовою кулею в око, проте польським хірургам вдалося його врятувати. За Петрового побратима Дениса, котрому влучили в око дробом, не хотіли братися ані в Україні, ані в Польщі: «Перші три операції мені зробили в Україні. Одну кулю витягли зі скроні. З ока видалити не змогли – вона пройшла його наскрізь і застрягла в кістці. Професор сказав, що в Україні потрібного обладнання немає. У першу ніч мені просто зашили око, щоб вирівняти тиск. Через день його знову розрізали, виймали частини скла. Дріб мала оболонку з латуні. Коли вона потрапляє в плоть, то розвертається таким чином, що завдає дуже тяжких уражень».
Проте у варшавському шпиталі МВС офтальмологи теж відмовилися від пораненого – потрібного обладнання бракувало й тут. Був ризик втрати не лише й око, а й життя. «Тоді приїхав професор, який сказав, що забирає мене в Білосток, де був спеціальний ендоскоп завширшки три міліметри з відеокамерою на кінці, – згадує Денис. – Мені просто просвердлили скроню, «зайшли» туди апаратом і півтори години шукали кулю. Не знайшли її і вже хотіли зашивати. Але потім зробили на МРТ і побачили, що були за два міліметри від неї. Мене повернули і ще вісім із половиною годин виймали ту кулю». Операція тривала майже десять годин. Лікар  став у Польщі «Хірургом року» – раніше таких складних операцій там не робили.
«Родинам людей, які лікувалися в Польщі, ми передавали кошти. Траплялося, що годувальник був поранений, а жінка з дітьми лишалася сама», – розповідає пані Міхалик. Принципи роботи працівників фонду вражають – до кожної трагедії знаходять індивідуальний підхід, вирішують, що можуть зробити для людини в кожній ситуації. Тим, кому необхідно побути в Польщі, чи то переховуючись від переслідувань, чи то на реабілітації, оплачують дорогу, житло, добові. Допомагають сім’ям загиблих, по крихтах збираючи про них інформацію. «Поляки врятували стільки людей! – каже Денис. – Їх привозили в дуже тяжкому стані. Декому в останній момент врятували ногу, котру мали б відрізати. В Україні дуже хороші спеціалісти, але немає потрібного обладнання! Якби не поляки, у нас інвалідів було б на порядок більше!»
У листопаді утворився Громадянський комітет солідарності з Україною, де діє три групи: старша – колишні дисиденти, до яких належав Збіґнєв Ромашевський, це опозиціонери часів Польської Народної Республіки, які зараз у політиці займають позиції від лівої до правої; молодь, що була активною в 2004 році, а також група громадян України всіх національностей та білоруси, які живуть у Варшаві. Комітет працює на волонтерських засадах, є чотири організації, які підтримують його діяльність.
Музей Майдану в центрі Варшави порожнім не буває. Його створив фонд «Відкритий діалог» практично в перші дні революції. Ельвіра Каролевська, волонтерка, яка працює в музеї, розповідає: «Стараємося допомагати тим, у чому є потреба: ліками, одягом, взуттям... Проводимо збір коштів, сприяємо з візами, надаємо юридичну підтримку; шукаємо роботу, житло біженцям. Допомагаємо кримським татарам фінансово, а також акліматизуватися в Польщі. Умебльовуємо їхні помешкання, дбаємо, щоб у них було все необхідне. Організовуємо благодійні концерти, зібрані кошти йдуть на потреби Майдану. Проводимо тематичні зустрічі, культурні заходи, вечори української поезії, навчання українського гопака, конференції, на яких обговорюємо ситуацію в Україні. Надаємо психологічну допомогу постраждалим. Збираємося їхати спостерігачами на вибори».
Волонтери та громадські активісти, що допомагають постраждалим України, є більше ніж волонтерами. Їх без зайвого пафосу можна назвати янголами-хранителями, адже за кожного прийнятого гостя вони переживають і борються, наче за рідного. «Коли я їздила до Києва, ми принагідно вертали чотирьох поранених, яких лікували в Польщі, і був один хлопчина без руки, – згадує Мартина Міхалик. – В аеропорту його мати просила переказати подяку лікарям, волонтерам... Я пояснювала їй, що протез зроблять у Німеччині, ми виділимо на це кошти, треба домовитися, визначитися коли... І тут я розумію, що вона мене не чує, що їй це зараз неважливо. Я довго не могла зрозуміти, чому так. А потім збагнула. Вона вперше за два місяці побачила свою дитину. І їй усе одно, чи має син руку. Вона думатиме про це, але завтра або ввечері того самого дня. Але скільки матерів уже не побачать своїх дітей!..»
Черговий концерт у центрі Варшави 1 травня на підтримку України. Вибухає паперовий феєрверк жовтих та синіх зірок. Кожен другий, хто зустрічається, у той чи інший спосіб висловлює підтримку і співчуття. Події останніх місяців чітко показали, хто є хто. Важко сказати, на якому ґрунті виріс міф про «братній російський народ» і що, окрім кирилівської абетки, між нами «братнього». Натомість Польща демонструє справжні турботу і підтримку. Тут почуваєшся, як удома.

Олена Максименко 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.