Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Розлучення з СНД, яке затяглося [Випуск № 1167]

Є пари, створені для кохання, ми ж були створені для розлучення... «Якобіна з дитинства не любила мене і, мушу віддати їй належне, зуміла викликати в мені відповідні почуття», — пояснював романтик Мюнхгаузен своє бажання розлучитися з лицемірною дружиною заради світлого й чистого кохання до Марти. «Не страшно, що я покинута. Страшно, що він вільний», — застерегла городян баронеса, намагаючись запобігти відходу чоловіка. Взагалі ж, цим обміном реплік, а ще краще — всією шлюборозлучною сценою з геніального фільму, можна пояснити глибинні причини рішення України вийти зі Співдружності незалежних держав (СНД) і потенційну реакцію на нього з боку самого об'єднання (читай — Росії). А от процедура виходу та геополітичне значення цього кроку потребують деяких пояснень.
"Механізм цивілізованого розлучення" — саме таке визначення СНД міцно закріпилося в Україні, і саме воно всі ці роки визначало нашу позицію щодо Співдружності. Росія, навпаки, від самого початку вважала, що СНД — шанс зберегти сім'ю народів із собою на чолі, і докладала зусиль, аби процес розлучення завершився укладанням нового шлюбного контракту. Як результат, Москва пропонувала й наполягала — Київ ухилявся. Москва скріплювала Співдружність — Київ російські скріпи підточував або ігнорував. Позиція інших держав — учасників об'єднання варіювалася в цьому діапазоні залежно від конкретної ситуації. Але для України фінальне розлучення ставало неминучим. Це була лише справа часу. Першу боязку спробу зробив Віктор Ющенко у 2006 р. Через вісім років спроба №2 уже має всі шанси на успіх.
В українців правилом доброго тону вважають кпини щодо незграбності власної країни навіть у тих випадках, коли вона діє цілком послідовно й винахідливо. Участь України в СНД — чудовий цьому приклад. Довідавшись про рішення РНБО розпочати процедуру виходу України зі Співдружності, багато хто за звичкою посміявся з чергового казусу державної політики. Мовляв, як можна вийти з організації, членом якої Україна не є? Насправді, дуже навіть можна, бо з погляду права завдяки політико-правовим маневрам України сформувалося... два СНД, і в одному з них вона є повноцінним учасником.
Першу Співдружність було створено угодами 1991—1992 рр. як механізм консультацій, і Україна є повноправним учасником цих договорів. Друга ґрунтується на Статуті 1993 р., яким СНД уже створюється як повноцінна міжнародна організація. Україна, тримаючись своєї позиції, Статуту навіть не підписала й жодного стосунку до нього не має. Але поглинання новим СНД старого унеможливилося через різний список учасників об'єднань. На цьому тлі перед охочими рухати Співдружність уперед було поставлено завдання — демонструвати динаміку інтеграції і при цьому імітувати участь у цьому процесі України. Неординарне рішення було знайдено: не помічати роздвоєння співдружностей, зробити спільними їхні ключові органи і робити впевнений вигляд, що СНД — новий союз нерушимий республік вільних із приманливими перспективами.
Проблема не спливала на поверхню, допоки Володимир Путін люб'язно не дозволив Леонідові Кучмі очолити Раду голів держав Співдружності у 2003—2004 рр. Українське МЗС підготувало тоді туманне пояснення, в якому, щоправда, слушно зазначило, що головує Україна саме в Раді як органі Співдружності, а не в СНД загалом як організації. Не маючи можливості зруйнувати міф про формат участі України в СНД, експерти з площі Михайлівської лише натякнули, що Рада голів держав є спільним органом для двох об'єднань, а тому головування України в ньому цілком законне.
Отже, зараз Україна зібралася виходити з СНД — механізму консультацій, створеного угодами 1991—1992 рр. Зробити ж це — досить просто. Потрібно денонсувати у Верховній Раді угоду про його створення від 8 грудня 1991 р., інформувати про це Виконавчий комітет СНД і через 12 місяців почуватися поза Співдружністю не тільки фактично, а й юридично. Своїм виходом Україна зробить іншим учасникам СНД певну послугу: дозволить навести лад у структурі організації, позбутися учасника з постійними застереженнями до спільних документів, нестабільною активністю в роботі та власним порядком денним.
Однак слів подяки ми на свою адресу не почуємо. Чим лякатимуть Україну, можна простежити на прикладі Грузії, яка заявила про те, що залишає нестрункі лави Співдружності відразу після війни з Росією у 2008 р. Оскільки в СНД дієвих "лякалок" для країни немає, то його адвокати апелюватимуть безпосередньо до громадян, страхаючи їх візовим режимом, економічним апокаліпсисом і духовним розривом з побратимами. Досвід тієї ж таки Грузії показує, що ці погрози — не більше ніж фікція, і жити поза СНД цілком можливо.
Річ у тім, що ціла низка найбільш практичних угод СНД передбачає участь у них і держав, які не є членами Співдружності. Грузія, наприклад, вийшла з СНД, але залишається учасником близько 70 договорів, укладених у його рамках. Важливо, що не тільки Тбілісі, а й інші учасники СНД зацікавлені в збереженні такого status quo. Таким чином, і Україна зможе отримувати вигоду від конкретних угод, не беручи участі в інституціональному житті об'єднання. Так, у Співдружності є цілком корисні координаційні органи на кшталт Міждержавного авіаційного комітету або Регіональної співдружності у сфері зв'язку, і від неучасті в них ми в чомусь втратимо. Але, по-перше, за будь-яке політичне рішення необхідно платити свою ціну. А по-друге, ніщо не заважає нам компенсувати втрати, ставши спостерігачем у цих об'єднаннях або налагодивши пряме співробітництво з нашими партнерами у відповідних сферах.
Одна з угод, стороною якої може бути й держава, яка не є учасником Співдружності, — це Договір про вільну торгівлю СНД. Даний документ особливо дорогий Україні. Багато років вона боролася за нього, щоб нарешті наповнити роботу Співдружності реальним економічним сенсом. У жовтні 2011 р. багатостраждальний договір було підписано, і українська влада, здавалося б, приросла ще однією перемогою. У стилі ледь не Чемберлена після візиту до Мюнхена уповноважений Кабміну з питань співробітництва з РФ, країнами СНД та Євразійського економічного співтовариства Валерій Мунтіян у зв'язку з підписанням угоди врочисто повідомив, що "торговельних війн тепер не буде". Всі ми знаємо, що було потім — найгірші в історії торговельні війни РФ проти України. Отже, вільна торгівля від нас нікуди не дінеться, але навіть участь у цьому договорі не слід пов'язувати з конкретними економічними благами для країни.
Виникає слушне запитання: що ж ми матимемо, покинувши Співдружність? Для початку Україні відкривається можливість гнучкішої зовнішньої політики щодо пострадянських країн, серед яких, будемо об'єктивні, — потенційне ядро тих, хто рано чи пізно визнає анексію Криму. Погодьтеся, складно уявити собі керівників Української держави, які мирно спілкуються й ухвалюють спільні рішення про любов і дружбу на квазісімейних зустрічах СНД з колегами з держави-агресора або країни, яка визнала правомірність його дій.
Вихід зі Співдружності також рятує Україну від необхідності запрошувати на вибори спостерігачів від СНД. Вони традиційно вирізняються тим, що їхні оцінки виборів напрочуд збігаються з неоднозначною позицією Російської Федерації.
Однак одне з найважливіших завдань на сьогодні — навіть не шукати плюси, а правильно сформулювати позицію, яка пояснює причини виходу України з СНД. Зовні привабливо, але глибоко помилково буде стверджувати, ніби ми виходимо тому, що Співдружність у чомусь перед нами винна, а її незмінним лідером є Росія, яка вчинила проти нас злочин агресії. Тут важливі акценти, і Україні слід дотримуватися тієї лінії, згідно з якою вона послідовно розглядала СНД як механізм вирішення питань, пов'язаних із дезінтеграцією СРСР, і врегулювання найважливіших положень багатосторонньої взаємодії з колишніми партнерами по Союзу, насамперед у торговельно-економічній сфері. Саме неефективність Співдружності у виконанні цих завдань, квінтесенцією чого стала відмова об'єднання від обговорення ситуації навколо Автономної Республіки Крим, остаточно переконала Україну у безперспективності подальшої участі в роботі СНД.
Ми бачимо, що світ увійшов у фазу драматичних змін. Млявоперебіжні проблеми загострюються, і для них знаходяться давно перезрілі рішення. СНД є лише однією з невеличких точок у цьому глобальному процесі. Необхідно нарешті публічно визнати те, що давно розуміють політики й експерти, — сама Росія втомилася від СНД. Нічого путнього зі Співдружності не вийшло. Сьогодні Москва зробила ставку на більш однорідні за складом і цілеспрямовані об'єднання на кшталт ЄврАзЕС і Митного союзу. Москва вже давно розкладає інший геополітичний пасьянс, і СНД у ньому — не більше ніж відлуння, що згасає, найбільшої, на думку Володимира Путіна, катастрофи ХХ ст. Але складно собі уявити, як російські партнери публічно визнають, що не зійшлися характерами з партнерами й ініціюють розпуск СНД. Тому стагнація Співдружності неминуче триватиме, а їй на зміну вже приходять інші проекти, створені для спільного життя, а не розлучення.
Україні в СНД можна залишитися, але, як і у випадку з розлученням, щоб бути чесним перед собою, іншими та рухатися вперед, з СНД краще піти. Так буде краще для всіх. Наша зовнішня політика досягне своїх первісно заявлених цілей на окремо взятому напрямі, а наша країна звільниться від штучних інституціональних зв'язків зі своїм минулим. Залишаться ж нормальні стосунки між людьми, які не зруйнувати нікому, крім них самих.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.