Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Нескорений [Випуск № 1150]

З глибоким сумом повідомляємо, що 19 листопада 2013 року помер КУРЧИК МИКОЛА ЯКОВИЧ – повстанець, член ОУН, учасник Норильського повстання. У неволі відбув 31 рік, 2 міс. і 25 днів (1948 – 1979). Народився Микола Якович Курчик 13 травня 1924 року в с. Адамівка Березнівського р-ну Рівненської обл. (за Польщі – Людвипольської ґміни). З хліборобської родини. Мати, Демчук Софія Андріївна (1900 – 1977), родом з с. Невірків. Микола закінчив польську семикласну школу в с. Великі Межирічі. Ще два роки ходив у совєцьку школу. На екзамені з предмета «конституція» запитав, чому УРСР не виходить з СРСР. Одержав «двійку», документа про 9-річну освіту не видали. Повернувся на хутір до батька. За завданням ОУН у 1941-43 рр. викладав історію в школі сусіднього села с. Колóверти.
За німецької окупації Микола став активним членом підпільної молодіжної організації «Січ». Влітку й восени 1943 р. пройшов тримісячний військовий, медичний і пропагандивний вишкіл при штабі «УПА-Північ», який дислокувався на Харалузьких хуторах, вступив до ОУН. Штабом керував Клим Савур (Дмитро Клячківський). 14.01.1944 М. Курчик склав присягу на вірність Україні. Вибрав псевдо «Верниволя». Пішов у підпілля під фальшивим паспортом з р. нар. 1928 – щоб не призвали в Совєцьку Армію. Молоді січовики вистежували донощиків, нищили комунікації, писали і передавали ґрипси про пересування військ, однак самостійно приймати бої не було їм дозволено.
Після поранення 29.02. 1944р. генерала Ватутіна енкаведисти чинили на Рівненщині облави. 12.03 Миколу впізнав «стрибок» Зіґмунт Жуковський. Енкаведисти схопили його, три дні тримали в Харалузі, зв΄язаного на підлозі, місяць тяжко катували у райцентрі Великі Межирічі, але доказів його служби в УПА не здобули. Відвезли в Рівненську тюрму, відтак у Львівську. У вересні 1945 разом з восьмистами підозрюваними юнаками перевезений у м. Біла Церква. Оголосили, що совєцька влада їм пробачила і призиває в армію. Дошкуляли муштра, тяжка праця (косовиця), юнаки буквально сліпли від голоду. Микола врятувався тим, що мама привезла йому грошей на хліб, молоко, пиріжки. Розуміючи, що в Україні його можуть викрити, підкупив писаря, щоб записав його на службу в окупаційних військах у Німеччині. Служив у м. Фюрстенвальде, потім у Берліні.
Курчик домовився з колегами з Тернопільщини Миколою Стареправо та Василем Бондарчуком про втечу в американську зону окупації. Знайомі німкені повідомили американцям про їхній намір, 21.01.1948 р. здалися американській комендатурі. Але совєцьке командування оголосило по радіо, що троє солдатів постріляли офіцерів і дезертирували. Довірливе американське командування через 6 год. видало втікачів колишнім союзникам.
Утримували їх у казематах Берлінської тюрми. Це була герметична волога камера, де в΄язням перекривали повітря, тривалими допитами їх позбавляли сну, вони голодували. За 8 місяців слідства тренований, міцний волиняк перетворився на скелет, обтягнутий шкірою. Винуватили у «зраді батьківщини» за ст. 58-1б КК РРФСР та в «шпигунстві». Усі троє твердо дотримувалися легенди, що пішли в місто, познайомилися і загуляли з двома німкенями, які здали їх американській комендатурі. Справа була спрямована до Москви. На переслідстві звинувачені відкрито заявили, що справді хотіли втекти на Захід.
Військовий трибунал – «трійка» – 27.08. 1948 р. розглянув справу за кілька хвилин і присудив страту. Та оскільки 1947 р. страта була скасована, її замінили на 25 р. ув΄язнення та 5 р. позбавлення громадянських прав із конфіскацією майна. Утримували їх у колишньому німецькому концтаборі Заксенхаузен у Берліні. Курчик навіть побував у камері, в якій сидів Степан Бандера. Потерпав від голоду. Важив 52 кг (з колишніх 80).
У березні 1949 р. Курчика взяли на етап. 1.05.1949 прибув у м. Кінґір Джезказґанського р-ну Карагандинської обл., Казахстан, на будівництво мідноливарного заводу. Брав участь у боротьбі за відокремлення карних в΄язнів від політичних.
У середині 1950 р. як порушник режиму переведений до табору у м. Спаськ, прозваного «Долиною смерті». Туди з усього Казахстану звозили калік, хворих, які там помирали. Через півроку 5 тис. в΄язнів перевезли в Павлоградську обл. будувати місто Екібастуз та відкриті вугільні кар΄єри. Наприкінці вересня 1952 р. етапований річкою Єнісей у Дудінку, в 5 табір Норильського «Горлагу». Після кількох випадків, коли конвой без попередження стріляв у засуджених, 5 Норильський табір застрайкував. Одночасно почалися страйки в усіх Норильських таборах, навіть у кримінальних. Зупинився мідноливарний завод, припинилося будівництво міста. Режим ослаб, в΄язні майже не працювали. Ходили строєм під українські команди, співали українських пісень.
Начальник Горлагу майор Семенов, посиливши зовнішню охорону кулеметниками, зібрав 200 офіцерів, через прорізи в «запретках» 5-го табору вони зайшли в зону в супроводі двох пожежних машин. В΄язні порізали шланги. Пролунав клич: «Вигнати з зони! Тільки не вбивати!». Декому з офіцерів наділи параші на голови, позривали погони. Сексоти тікали разом з офіцерами. Сторожа на вежах стріляла вгору, демонструючи солідарність із політв΄язнями. Отже, операція не вдалася.
Політв΄язні створили міжнаціональний страйковий комітет, який виставив свою охорону і допускав у зону тільки лікаря. Комітет заявив, що вестиме переговори тільки з представником Москви. За 11 діб у Норильськ прибув заступник Берії ґенерал Сєров. Страйкком висунув свої вимоги.Частину побутових вимог адміністрація задовольнила (зняли замки і ґрати, дозволили писати один лист на місяць та ін.). Назрівав новий страйк. 7 чи 8 липня Курчик дістав завдання від члена страйкового комітету Горошка зв΄язатися з жіночою зоною. Він перекинув туди записку і швидко дістав згоду підтримати страйк.
Приблизно через місяць 4 табір вирішив підтримати вимоги 3 каторжного. Близько 120 в΄язнів вийшли в робочу зону, та до роботи не стали. У зону ввели близько ста сержантів, озброєних ґвинтівками та киями. В΄язнів загнали в двоповерхове приміщення. Курчик з кількома в΄язнями, відбиваючи наступ, опинився на даху. Один хотів проколоти його багнетом. Інший ударив києм по шиї. Прийшовши до тями, Курчик побачив, що його тягнуть за ноги, щоб скинути з висоти вниз, та він упіймав одного напасника за ногу. Розправу зупинив жіночий крик.
Повстанців розвезли по різних таборах. Тяжко побитий Курчик був у групі, яку через місяць етапували по Єнісею в Красноярськ, де оголосили всім по року тюрми. Вони збунтувалися, поламали нари. Їх відвезли в бухту Ваніно і пароплавом «Гвардеец» відправили в Магадан. Цей етап тривав 2 місяці і 7 діб.
Курчик карався на руднику «Холодний», за 500 км від Магадана, де температура сягає мінус 65 градусів. Курчик пробув тут 4 міс. У березні 1954 р. він викрив «стукача» Карташова. Російський комітет виніс йому смертний вирок. Хоча Курчик не брав участі в його виконанні, та 16.04.1954 Магаданський суд виніс йому смертний вирок за ст. 59-3 КК
РРФСР, звинувативши у створенні «бандитської групи», яка знищувала в΄язнів, що «стали на шлях виправлення». Через 42 доби страту замінили 25-річним ув΄язненням у таборах особливо суворого режиму та 5 р. поразки в правах. Комісія Президії Верховної Ради у травні 1956 р. не звільнили Курчика і не скоротила йому терміну, бо його кримінальна стаття не підлягала жодній амністії.
Карався в таборах Магаданської обл.. Закінчив курси фрезерувальника, працював на золотих копальнях ім. Тимошенка. 26-27.10 1958 р. всіх політв΄язнів Колимського краю перевозять у пересильний табір «14 кілометр» під Магадан, потім літаками в Хабаровськ, у Тайшет, у сел. Анадзьоба, де саджають у спецізолятор. У квітні 1959 його відправили у Вихорівку Братського р-ну Іркутської обл. Тут познайомився з Грицем Пришляком, Петром Дужим, Михайлом Сорокою, лікарем Володимиром Горбовим. Останній написав заяву в ООН, Курчик заклеїв її в палітурку зошита і через багато років вивіз на волю.
На Великдень 1960 р. Курчик прибув етапом у Мордовію. У грудні вже був у сел. Сосновка, де знав Антона Олійника, Анатолія Лупиноса, Андрія Турика, Дмитра Синяка, Ігоря Кічака.
У зв΄язку з реформою режимів, 30.03.1961 Зубово-Полянський суд визнав Курчика особливо небезпечним рецидивістом. До березня 1969 р. (7 років) перебував на камерному режимі в сел. Ударний. Тут знав митрополита Йосифа Сліпого. Згодом був у Сосновці, в Барашево Теньгушовського р-ну, де з Миколою Будулаком-Шариґіним вивісив прапор ООН.
1972 р. Курчик у складі великого етапу (500 в΄язнів) переводять на Урал. У таборі ВС-389/36, що в сел. Кучино Пермської обл., товаришував з новим поколінням політв΄язнів, зокрема, з Левком Лук΄яненком, Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком. Останні два роки Курчик провів у таборі в сел. Ударний. 16.04.1979 звільнений. За ворітьми його чекав брат Євген. На роботу Курчика ніде не приймали, а міліція погрожувала ув΄язненням за «дармоїдство». У колгосп, як і батько, не пішов. З допомогою уповноваженого по праці влаштувався у м. Корець Рівненської обл. на пластмасовому заводі слюсарем. Коли батько підупав на силі, Микола 1982 р., за місяць до пенсії, полишив роботу, повернувся на хутір Надія і жив з батьком на 20 сотках городу. Коли батько помер, на хутір перебрався брат Євген (1928 р.н.), з яким вели хутірне господарство. Світили гасовою лампою, доки депутат ВасильЧервоній домігся, щоб провели лінію електропередач.
Курчик організував зняття голови колгоспу і голови сільради – за зловживання. У зв΄язку з цим мав тривалу судову тяганину – його винуватили, що образив голову сільради. Сприяв будівництву церкви в с. Харалуг, організував спорудження пам΄ятника на могилі 35 вояків УПА на Гурбах, збирав підписи за заборону КПУ, їздив на Свято козацької слави 1990 року, брав участь у Ланцюгу єднання, агітував священика перейти на українську мову, запропонувавши йому Святе Письмо, одержане з-за кордону. Був членом Української Гельсінкської Спілки. Вічна пам’ять нескореному повстанцю!

Юрко Славутич 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.