Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Остання воля [Випуск № 1149]

Надія Миколаївна звикла до своєї роботи настільки, що й роботою її уже не вважала – поспішала щоранку до другої своєї домівки. Зачинивши двері порожньої квартири, залишала за ними одинокі думки, ідеально прибрані кімнати, чистоту на кухні, де для себе не дуже то й хотілося готувати (куховарила, бо звикла щоранку тупцювати коло плити й посуду, коли вся сім’я була разом і зі спільного сніданку зазвичай розпочинався новий день). Вже розлетілися по назначених долею місцях, діти, зрозуміло, бо жила без чоловіка. Навідувалися на свята, а, набільше, тоді, коли треба було щось по господарству допомогти – картоплю посадити чи викопати, ремонт у домі зробити. Ось тоді Надія Миколаївна уже щовечора щосили поспішала додому, або ж відпустку планувала саме на той період, коли дім знову наповнювався життям, сміхом і теплом (самотність, зазвичай, холодом позначена, який би затишок і спокій для неї ми не створювали). А тут, у будинку-інтернаті для престарілих, самотність ніколи собі притулку не знаходила, принаймні так здавалося господині цього соціального закладу. Старенькі люди, частина яких майже до ліжка прикуті, називали Надію Миколаївну другою своєю матір’ю. Розпочиналося, зазвичай, з баби Віри. Знала добре, коли приходить директор, то вже старалася, спираючись на дві палиці, зустріти жінку біля самісіньких дверей. Говорила одне і те ж: що спати біль у суглобах не дає, що сусідка стогне, бідолашна, що додому кортить. Додому – то означало хату-пустку на початку другого району, де баба Віра життя прожила.
– Ви знаєте, Миколаївно, тут все добре: і тепло, й чисто, й годують, й такі люди привітні коло нас ходять… Але так хочеться на поріг рідний стати. Хоч раз у житті. А тоді вже й помирати можна.
– Куди вам поспішати. Поживіть. І будете жити довго, от побачите. А додому вас ми обов’язково відвеземо – хай тільки потепліє й дорога висохне. Ви ж бо знаєте, які в той бік у нас дороги.
– Знаю-знаю, Миколаївно. Не раз тією доріженькою в райцентр поспішала. То як завеснить – ні пройти, ні проїхати, болота – по коліна. Так і нічого не змінилося за ці роки?
– Не змінилося… Що у нас нового? – Надія Миколаївна запитально зазирала старенькій жінці у вічі.
– Ви знаєте, – на таємничий шепіт переходила баба Віра, – у на весілля планується?
– Знаю. Нічого – вітатимемо. Нехай люди хоч на старості доторкнуться душею до щастя. Правда?
Баба Віра знітилася, бо мала власну думку на рішення двох немічних людей жити разом. А тут, виходить, треба по-інакшому думати?
– Воно то так, але ж…
– Нічого-нічого, Віро. Усе в нас гаразд. Так і має бути – як в справжньому житті. Щоб ніхто не казав, що затиснуті посеред чотирьох стін, повітря свіжого бракує.
Баба Віра, трохи ображено закусивши губи, піде поволі коридором, а Надія Миколаївна знову подумає, що, як тільки весна вступить у свої права, треба буде завезти стареньку до рідної хати.
… Тієї ночі гриміло. Зарано – як для весни, що тільки-но починається. Недобра прикмета, кажуть: грім – на голе дерево. Надія Миколаївна всю ніч не спала. А, може, так здалося? Може, то сон таким тривожним був, важким? Так і є. Не зустріла баба Віра директора у напівсонному коридорі, не шепотіла втаємничено про останні новини в інтернаті. Захворіла, сказала медсестра.
Хвора лежала на високо підбитій подушці.
– Бачте, Миколаївно, давно просилася додому. Певно, цієї весни вже не переживу. І до хати рідної не потраплю. А так хотілося…
В очах – і біль, і страх, і надія.
– Ну-ну, не розкисайте. Підніметеся на ноги – і тоді…
Баба Віра втомлено закрила очі.
Після обіду було сонце, справжнє, весняне, тепле і веселе. Баба Віра, зіпершись на палиці, поволі вийшла в коридор, попросила відчинити двері, аби ковтнути тієї весняної свіжості.
Надія Миколаївна похитала головою, а тоді гукнула водія: збирайся, мовляв. Баба Віра цілу дорогу мовчала. Мовчала, допоки не забовваніло попереду рідне село. Важко давалися їй слова, ой, як важко, але тим не менше виговорилася. На подвір’ї, сірому й почорнілому після зими, заплакала. Котилися важкі сльози помережаним зморшками обличчям, тремтіли руки. Надія Миколаївна підхопила стареньку за лікоть. Та висмикнула.
– Я сама, – прошепотіла, – до своєї хати дійду.
Пішла. Поволі. Крок за кроком. Всі залишилися біля воріт. Нагодилися на ту подію сусіди, статечно розмовляли з Надією Миколаївною про життя-буття й краєм ока спостерігали за бабою Вірою. Підійшла до дверей. Провела рукою по гнилих дошках, притулилася щокою до одвірка, обвела поглядом порожнє обійстя. Що згадувалося в цю мить? Про що думалося? Певно. Уявила. Як бігала подвірям, молода й здорова. Клопоталася коло господарства, чекала на те, що буде завтра.
– Не мала жінка щастя, – сказала одна з сусідок. – Дітей Бог не дав. І чоловіка путящого не було. Пристав якийсь був, то змарнував їй добрий шмат життя. А такою доброю була! Всім допоможе, з останнім поділиться. В голод сім’я поруч помирала, то вона щодня дітям щось варила і носила. Сама, може, не доїдала… Вижили якось. Усі…
Баба Віра розгублено озирнулася на зграйку людей біля воріт: певно, таким чином на допомогу кликала. Без слів показала на хату.
– Ви хочете усередину? – Запитала Надія Миколаївна. – Давайте допоможу вам.
Поволі обходила кімнату за кімнатою. Зупинилася коло печі. Присіла на лавку біля неї. Так, може, колись сідала відпочити, коли хліб пекла чи борщ в горняткові до вогню приставила й слідкувала, аби не збіг часом.
– Поїхали, – зітхнула важко. – Минуло життя… Хочу… додому…
На ранок жінки не стало. Надія Миколаївна ще довго не могла звикнути до того, що не зустрічає її коло порогу баба Віра з останніми новинами й проханням додому її завезти.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.