Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Дилема українства: світова арена чи хуторянське узбіччя [Випуск № 1144]

У діаспорних ЗМІ щораз більше лунає голосів на підтримку позиції проводу Світового конгресу українців (СКУ), Конгресу українців Канади (КУК) та інших надбудов: досить перейматися Україною, яка не може дати собі ради у власній домівці, а її громадяни миряться з валом беззаконня, який на них накочується. Нібито українська діаспора виконала свою місію перед Україною, відстоюючи її право на незалежність у часи комуністичної тиранії. Мовляв, канадські українці та інші мають зосередитися на облаштуванні свого національного життя в діаспорі.
Аргументом для такої мотивації служить думка діаспорного загалу, головно із Заходу Канади, де нащадки українських першопрохідців втратили сентименти до України, майже розчинившись в англомовному середовищі.
У зв`язку з цим заглянемо у тлумачний словник української мови, щоб зрозуміти смислове наповнення слова "провід".
Отже читаємо: "спрямовуюча, організаторська діяльність кого, чого-небудь, авангардна роль когось, чогось". А це означає, що провід має бути попереду всіх, тобто вести за собою, а не плентатися у хвості; дохідливо пояснювати сучасним неофітам про потребу реагувати на виклики часу, а не йти будь-кому на руку.

Сильна діаспора – сильна Україна

Водночас серед проводу української діаспори побутує думка, що саме сильна діаспора сприятиме розвою України. Безперечно, таке траплялося у світовій історії. Адже завдяки зусиллям міжнародного єврейства, зокрема його значним фінансовим вливанням, вдалося відродити державу Ізраїль.
Знаємо, як проізраїльське лобі провідних країн світу захищає інтереси своєї історичної батьківщини, впливаючи на міжнародну політику.
Що ж стосується українців Північної Америки, то її політичний вплив на політику країн свого поселення катастрофічно зменшується. Ще півстоліття тому найуспішнішою була Канада, де перші українські поселенці наповнили державні засіки добротною пшеницею.
Їхні діти та онуки, здобувши вищу освіту, не тільки зайняли чільні місця у країні кленового листка, а й мали світоглядний вплив на видатних англосаксонців.
Варто згадати прем`єр-міністра Канади Джона Діфенбейкера, який, зростаючи в українському оточенні, послідовно відстоював звільнення України з-під імперсько-совєтського ярма.
У минулому столітті канадські українці ставали міністрами, мерами мегаполісів, генерал-губернаторами тощо.
Нинішня українська присутність у великій політиці Канади звелася до небагатьох парламентаріїв, вихідців Західної Канади з українськими прізвищами, які не обтяжені почуттями до історичної батьківщини.
Вочевидь, цілковито ігнорувати канадських українців тутешнім політикам не доводиться: збір електорального урожаю відбувається регулярно, при тім – без будь-яких фальсифікацій.
Причин тривожного стану немало: зміна повоєнного патріотичного покоління на прагматичніше, здебільшого асимільоване; зменшення зацікавленості середнього й молодшого покоління канадських українців політичним життям країни; витіснення українців на політичні задвірки напористими новоімігрантськими спільнотами китайців, пакистанців, сикхів…
І – вкрай небезпечна національна риса: протистояння канадських українців за політичними симпатіями. Саме останнє призвело до того, що нині активна українська присутність у парламенті Канади майже зведена до нуля.
І найважливіше: відсутність у діаспорного проводу державницького думання, бачення загальноукраїнських інтересів.
Прикладом останнього є поразка на парламентських виборах надзвичайно активного канадського політика, українського патріота Бориса Вжесневського. Саме консерватори-українці збаламутили українських виборців, щоб усунути цього ліберала з парламентської трибуни Канади.
Ось і потирають українські консерватори руки: до парламенту обрано поляка, який сповідує консервативні цінності.
Безперечно, провід КУК не повинен втручатися у політичний вибір діаспорних українців, однак його завданням має бути мобілізація української спільноти задля обрання до парламенту кожного нашого кандидата, незалежно від його політичного кольору.
Натомість маємо все навпаки: провід КУК дивиться на українську присутність у канадській політиці крізь вузькопартійну щілину. Досі ніхто з очільників КУК так і не збагнув: канадські українці повинні бути в кожній існуючій партії, ще краще – займати провідні місця.
Тільки тоді буде забезпечено безперервне відстоювання українських інтересів канадського й материкового значення.
Чи може бути сильною діаспора, коли вона презентує себе перед сучасним світом гопаками, аматорським співом, шароварами, вишиванками, варениками, голубцями тощо?
Чи може бути сильною діаспора, коли вона щораз більше втрачає політичні позиції в країнах свого поселення? Чи може бути сильною діаспора, яка виключно зосереджена на собі, нехтуючи зв`язками з Україною? Відповідь однозначна: ні!

Сильна Україна – сильна діаспора

На жаль, діаспорний провід так і не збагнув того, що без України діаспора приречена на самоізоляцію, катастрофічну асиміляцію. Вочевидь, великим стимулом для збереження життєдіяльності діаспори була б успішна Україна, тим паче – гравець на міжнародній арені.
Така Україна могла б розв`язувати нагальні проблеми українських поселенців у міжнародній площині. Одначе такою потугою Україна може стати теж за допомогою форпоста України – української діаспори, передовсім її світових і крайових надбудов.
І найголовніше: сильною Україна не буде доти, поки не зміцнить державний фундамент національним цементом, стимулюючи повернення зденаціоналізованих українців до своїх первісних коренів.
Варто зауважити, що буквальне перенесення європейських стандартів на український ґрунт не дасть бажаних результатів, а деколи навіть не є корисним.
Бо на відміну від європейських країн, фундамент яких збудовано на субстанції титульних націй, національна сутність України довгі століття підрубувалася під корінь багатьма окупаційними режимами.
Унаслідок Голодоморів, тотальних репресій українці є постгеноцидною й постколоніальною нацією, яка потребує спеціальних законів і програм для виходу зі стану страху/апатії, що закоренилися на генетичному рівні.
Україні потрібно якомога скоріше повернути своє національне обличчя, щоб протистояти зовнішньому впливу-втручанню агресивного північного сусіда. Бо тільки монолітні нації, держави здатні вистояти перед найпотужнішими й найгрізнішими викликами часу.
Одним із небезпечних наслідків минулого є наслідки насильної русифікації, які не тільки законсервувалася в незалежній Україні, а й набирають нових обертів після приходу до влади донецько-мафіозного клану.
Приклади духовного вандалізму нинішньої влади лежать на поверхні: чого тільки вартують антиукраїнські ініціативи горе-міністра освіти України, а радше її гробокопателя Дмитра Табачника!
Чи можна було запобігти прийняттю антиукраїнського закону Ківалова-Колісниченка?
Безперечно, можна. Позаяк від ратифікації Україною Хартії регіональних або міноритарних мов, радше її зловісного покруча в українському варіанті, до ухвалення закону "Про засади державної мовної політики" минуло 10 років.
За цей відрізок часу потрібно було скерувати Раді Європи, міжнародним чинникам незаперечні докази упослідженого стану української мови в контексті політики ПР, спрямованої на знищення національної самобутності.
Мета: закликати міжнародні структури до захисту від донецького етно-, лінгвоциду.
Однак не почухали потилиці ні провід СКУ, обов`язком якого мало б бути дієве реагування на замах на українську мову, ні українські партії правого крила, ні українська інтелектуальна еліта.
Аж коли гримнув регіональний грім у вигляді українофобського закону, тоді немало українських патріотів стали посипати свої голови попелом.
І сьогодні, вже вкотре замирившись із критичною мовною ситуацією в Україні, українські патріоти знову розслабились, не відаючи про можливу нову регіональну напасть. А вона, не дай Боже, вигулькне відразу ж після перемоги Януковича на президентських виборах-2015: донецькі ординці не забаряться ввести російську мову як другу державну.
Існує велика загроза, що це може остаточно замулити українське животворне джерело!
А що ж опозиційні партії? Жодна з них – ні правого, ні правоцентристського розкладу – не записала у програмні документи пункту "про повернення української мови в усі сфери державного життя".
Навіть націоналістична ВО "Свобода" обмежилася "ухваленням Закону "Про захист української мови", "створенням Державного комітету мовної політики, відповідального за захист та поширення української мови". І нічого більше.
Отже жодна з опозиційних партій не ставить своїм завданням повновартісне повернення України до своїх національних витоків.
Звісно, опозиційні сили не здатні вести довготривалу й успішну боротьбу задля повернення національної самобутності українському народові, при тім – на зовнішньому та внутрішньому відтинках.
Думається, що цей великий шмат роботи буде під силу здолати одержимцям-патріотам, які здатні присвятитися цій шляхетній справі. До речі, в діаспорі й у краю нуртують певні сили, які викристалізовують ідею правозахисту української мови, з перспективою на її повновартісне функціонування в Україні.
Рано чи пізно Україна повернеться до європейського цивілізаційного дому, в якому кожна титульна нація відіграє особливу роль, надаючи неповторності кожній країні своїм питомим словом, окремішньою національною культурою, унікальною історією тощо.
Для українського суспільства настала пора замінити гасло "Геть від Москви!" на "Вичавимо з себе раба!". Передовсім час кожному політикові, журналістові, політологові, авторові та іншим порвати з недавнім колоніальним минулим, послуговуючись на державних рівнях, ЗМІ тощо державною українською мовою.
Тільки це сприятиме консолідації українського народу. Тільки об`єднані спільною метою забезпечимо розвій сильної, демократичної України.

Марта Онуфрів, журналіст, Канада, Торонто

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.