Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Без права на забуття [Випуск № 1144]

Є на нашій святій Волині багато сіл і містечок, по яких Друга світова війна пройшлася колючими залізними боронами, залишивши глибокі шрами на тілах і в душах їхніх мешканців. Одним із таких сіл є мальовниче село Тайкури Рівненського району з давнім історичним минулим, що розкинулось на пагорбах по обидві сторони висохлого русла річки Сороки. Неділя. 9 липня 1943 року. Гарний літній сонячний день. Мене, шестирічного хлопчину взяли материні брати, молоді парубки Михайло і Петро, на гору Тайкурського замку, де традиційно, в теплу пору року полюбляла збиратись сільська молодь на різні юнацькі розваги, співанки. Молодь веселилась, лунали пісні. З висоти замкової гори відкривався гарний краєвид на село, з його охайними біленькими хатинами, що ховались в густих садках, такою ж білою церквою святої Покрови Божої Матері, школою, млином, жидівською корчмою, католицьким костелом Святого Лаврентія. І ось, в одну мить юнацькі голоси затихли і всі звернули увагу на затяжний гул літаків, які на низькій висоті наближались до села з Рівного. Спочатку тривоги ніхто не відчув. Йшла війна, селяни звикли до того, що над селом часом пролітали німецькі літаки, прямуючи на фронт. Але коли перша бомба влучає в хату священика біля церкви, миттєво – друга в корчму, третя – в школу, молодь з криком кинулася втікати з замчиська, ховаючись по кущах, яругах. Літаки робили кола над селом, скидаючи бомби на мирне село. Одні очевидці говорили, що їх було три, інші що чотири.
Я зі своїми дядьками прибіг до діда Федора, де в той час була моя мати і материна сестра – тітка Ліда, що прийшла в гості з хутора. Мати з тіткою забирають мене і ми почали втікати на хутір, що під селом Новосілки, де мешкала тітка Ліда. Використавши свій бомбозапас, німецькі літаки почали кружляти і стріляти з кулеметів. Ми сховались у житі, перечекали, коли вони відлетіли від села і благополучно добралися до хати тітки Ліди.
Не пройшло і півгодини, як до нас швидко приїхали кіньми дід Федір, баба Марія і їхні сини – мої дядьки і принесли ще страшнішу звістку: в селі німці з поляками, палять хати, стріляють людей. Швидко було вирішено втікати із хутора. Повантаживши на підводу все, що можна було взяти (теплий одяг, подушки, перини, запас харчів), ми взяли напрямок на с. Новостав.
Як розказували потім старші люди, однією з причин атаки на село міг бути напад на обоз німців з провіантом, зібраним по селах для потреб німецької армії. Обоз рухався в місто Рівне і десь в районі біля села Порозове відділ повстанців УПА обстріляв цей обоз, забравши провіант. При цьому була перебита охорона і вбитий лянвірт. Це було в червні. А ще раніше, десь в кінці зими,в тому ж районі с. Порозове повстанцями було підбито і спалено 2 німецькі автомобілі і вбито німців. В цьому бою разом з повстанцями брав участь і відділ азербайджанців, які були в той час в УПА. В цих нападах брали участь повстанці і з інших навколишніх сіл, але німці мабуть вирішили, що це робота була виключно тайкурців і село повинно бути покаране, оскільки в німецькій політиці діяв закон колективної відповідальності.
Внаслідок бомбування в селі горіло 14 господарств, було вбито дві жінки при розриві бомб: Огородінчук Параску, Потерчак Ольгу.
Після бомбування  поляки на чолі з німецькими жандармами зайшли в село розгорнутою лавою зі сторони Здолбунова. Називали різну кількість їх чисельності. Одні називали число 100, інші 200. Хто його знає, хіба хто міг порахувати їх в ту страшну годину. Але що їх було дуже багато підтверджує той факт, що вони внаслідок своєї страшної акції захопили всю територію села, включаючи і хутори, яких в Тайкурах на той час було дуже багато. Ніхто не чекав і не думав, що після бомбування в село цього ж дня завітає нова, ще страшніша біда… Запалали першими господарства, які знаходились на західній частині села, зі сторони Здолбунова. Підпалювати полякам було легко, тому, що в той час майже всі житлові і господарські будівлі були під соломою і стояла суха погода. Хто втікав – тим стріляли в спину, а хто не втікав – тих зводили в центр села, до льоху Огородінчука Євдокима.  Людей почергово заганяли в льох і закривали. Самого Огородінчука Євдокима було вбито і вкинуто в  його ж палаюче обійстя. Вбито і спалено у своєму обійсті було Пивоварчука Євгена, Проня Михайла, Малярець Гордія, Шимолюка Миколу.
Терор тривав до самого вечора. Горіло 190 господарств українців. Дим стояв над селом такий, що його бачили за 15-20 км з навколишніх сіл та зі Здолбунова і Рівного.
Під вечір почали виводити з льоху Огородінчука закритих там людей і розстрілювати. Під кінець дня німці з поляками покинули село. Ось чому недалеко від того льоху було згодом викопано братську могилу, тому що найбільша кількість людей була вбита там і поховано нашвидкуруч, без домовин, без належного християнського обряду. Лише в кінці 1943 року було насипано могилу, освячено, встановлено хрест. В той трагічний день загинули від рук поляків: мій дід Січовий Купріян, його рідний брат Січовий Парфеник, сусіда Гринюк Омелько, свояк Потеруха Демид та багато інших односельців.
У 1995 році мені випадково зустрівся чоловік, який бачив на наступний день після 9 липня 1943 року, що залишилось від с. Тайкури після цієї акції німців і поляків. Це – Целюк Яків Тихонович з села Гориньград Рівненського району, який за участь в повстанському русі був ув’язнений на 15 років тюрми. Відбував покарання в концтаборі в м. Воркута, добуваючи вугілля в шахтах. Так от, він розказував, що їх повстанський рій був на постої в лісі біля села Гориньград-2. В той день їм було чути вибухи бомб в напрямку Тайкур, але вони припускали, що це радянські літаки бомблять залізничну станцію в м. Здолбунів. А пізно ввечері їхні командири підняли рій по тривозі, посадили на п’ять підвод з кіньми і взяли напрямок на село Тайкури. На світанку були біля села. Спішились. Зі зброєю напоготові розгорнулись в лаву. Наказано було рухатись в село. Їхнім очам відкривалась страшна картина. Диміли останки недогорілих частин хат, з хлівів пахло горілими тваринами, деякі з них ще були живі. Навколо обійсть обгорілі стовбури дерев, майже на кожній вулиці попадались вбиті люди, а в центрі села, в одному місті їх було до двох десятків. Рідко де попадалась вціліла хата, незгоріле обійстя. Ні однієї живої душі: ні німця, ні поляка, ні українця. Тільки в деяких кутках села завивали прив’язані собаки.
Люди довго боялись повертатись в село. Жили по навколишніх селах, в родичів, в знайомих. Жили три дні і ми в селі Новостав, а потім переїхали в ліс урочища Об’язка, ближче до Тайкур, на край широкого берега. Там зібралась велика кількість родин, які жили в куренях, варили їжу на вогнищах. Хто був з кіньми і возами, то на возах і ночували. Позводили туди корів, які в той недільний страшний день були в полі, на випасі. Добрі люди з сіл Новосілки, Сергіївки, Посягви приносили нам харчі. Чоловіки – сміливці стали ходити в розвідку в село, дехто залишався ночувати там. А 23 липня в село з каральними функціями нагрянули мадяри з поляками, як на полювання. Виловлювати людей. Декому з тих сміливців, що були в селі, вдалося втекти, а таких як Решетняк Яків, Берник Лукаш, Січовий Іван, Січовий Василь, Дуб Федір, Пахольчук Максим, Бабич Ірина, Пивоварчук Надія та ще декількох осіб спіткала така ж доля, як і інших 9 липня. Таких із них, як Решетняк Яків, Пивоварчук Надія, мордували, а потім добили, а Пахольчука Максима забили і вкинули в вогонь, а Лукаша Берника ще живим, пораненого вкинули в вогонь…
Пройшов місяць, пройшов другий. Поступово почали повертатись, влаштовувати своє житло. Хто в кам’яному хліві зі згорілим дахом, хто в льосі, хто в недогорілій хаті, хто нашвидкуруч будує якусь хижку з обгорілого дерева.
Проте це були ще не всі страхіття, що випали на долю цього волинського села. Вночі, 21 жовтня цього ж року, в село зайшли поляки, чи то Армія Крайова, чи то Батальйони Хлопські, але вже без німців і мадярів. В підсумку за липень – жовтень 1943 року від рук поляків, німців і мадяр загинуло 33 односельчан,  в тому числі вчителька української мови, Гальчин Софія, та житель с. Новосілки, який випадково проходив через с. Тайкури 9–го липня. Було спалено 221 українське господарство, а скільки згоріло майна, худоби, збіжжя ніхто вже не рахував. Загинуло від рук поляків – 27 чоловік; німців – 3 чоловіки, мадяр – 5 чоловік. Всі дані про вбитих людей і спалені господарства, зібрані по гарячих слідах тих подій є в державному архіві (ДАРО: Ф.Р-30-Оп2-Спр.65.Арк.23). Хто склав цей рукописний текст і як потрапив він в архів – невідомо.
Була спроба повстанців УПА вшанувати пам’ять про загиблих односельців і трагедію с. Тайкури пам’ятником. В кінці листопада 1943 року нашвидкуруч біля школи, в центрі села, був викладений з цегли обеліск з металевим хрестом зверху. Свідком мурування його мені випала доля бути. Мурували швидко, почали звечора, закінчили під ранок. Надписів на пам’ятнику не було ніяких. Простояв він мало, всього два місяці. З приходом совєтів його знесли, дізнавшись, що його споруджували повстанці УПА. І тільки через 65 років після цієї трагічної події, дякуючи голові села – Музичко Валентині, районній державній адміністрації, земляку Тихону Сніцаревичу, який відшукував і уточнював прізвища загиблих, і ініціативі світлої пам’яті Василя Червонія було виготовлено меморіальну плиту з прізвищами та іменами загиблих тайкурців.
Пам’ятаймо про ці страшні події, вони не мають права на забуття, пам’ятаймо про цих невинно загиблих односельців, багатьом із нас живих вони є родичами. Вічна пам’ять їм і Царство Небесне.

Іларій Січовий

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.