Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

У донецькі я б пішов — хай мене научать [Випуск № 1141]

У принципі, вивчаючи присутність «донецьких» при владі, можна б обійтися поверховим поглядом. До донбаського земляцтва в Україні належать: президент, прем’єр-міністр, два віце-прем’єри, голова парламенту, секретар Ради нацбезпеки, голова Нацбанку, генпрокурор та глави чотирьох найважливіших судів, включно з Конституційним. Розцінити такий стан справ інакше, ніж відмову в довірі до місцевих еліт інших регіонів України, неможливо. Причому йдеться не тільки про здебільшого опозиційні західні регіони, а й про електорально президентові близькі — Харків, Одесу, Крим, Запоріжжя... Понад те, цим найближчим не довіряють навіть управління їхніми малими батьківщинами... Але це — лише верхівка айсберга 300-тисячного українського штату чиновників. Ми копнули трохи глибше — вивчили офіційні біографії майже трьохсот осіб, до чиїх функціональних обов'язків входять розробка, прийняття та реалізація рішень у всіх сферах. Нас цікавили три критерії: де народився; де навчався і проходив важливі етапи у становленні кар'єри; де перебуває центр життєвих інтересів (формулювання, яке ввійшло в моду у зв'язку з "кличковською" темою) — місце проживання, сплати податків, ведення бізнесу. Інформацію брали з відкритих та офіційних джерел — до честі нашої країни, у більшості випадків вона там усе-таки містилася.  Нас цікавив розклад у тих сферах, де президент при вирішенні кадрових питань відіграє ключову роль: склад уряду; склад міністерств на рівні заступників (начальників департаментів ми проаналізували лише у двох з них — МВС та Міндоходів); керівництво служб і нацкомісій; керівництво ГПУ, СБУ, п'яти українських судів і квартети обласної влади (губернатор, прокурор, податківець та міліціонер). Усього 287 чиновників, які вершать державну політику, наглядають за законністю та виносять остаточні судові вердикти.
Результати примусили замислитися. Ті, хто говорив про "бандерівську владу", посоромлені, — західні регіони країни представлені найбільш скромно, навіть із урахуванням своєї відносної малонаселеності. Тоді як результат Донбасу (округлений нами до суми Донецької та Луганської областей) перевершив навіть наші найсміливіші очікування.
Отримані дані послужили яскравою ілюстрацією того, які важелі й інструменти президент вважає в управлінні державою ключовими. Наприклад, Верховний суд, що має нині статус "англійської королеви", не містить у рядах свого керівництва жодного представника Донеччини. Інша річ — Конституційний суд, де "македонців" — вісім із вісімнадцяти, чи Вищий госпсуд, де з "донецьких степів" походять голова, один із трьох його заступників та керівник апарату. У міністерствах концентрація донбаського земляцтва прямо відповідає наближеності міністерства до силових важелів або великих фінансових потоків. МВС і Міндоходів — поза конкуренцією, причому це стосується й керівництва регіональних підрозділів названих міністерств. А порівняння "донбасизації" Генпрокуратури та СБУ наочно ілюструє, наскільки широко розрослися повноваження першого органу та як опущені можливості другого.
Це зле? Так, зле. Але не тому, що ці призначенці заходять корінцями в донецький степ. Певна річ, ми не хочемо в чомусь обвинуватити всіх вихідців із донецького регіону і вже, тим паче, перетворити факт походження звідти на ганебний знак. "Донецькі" нічим не гірші, як, утім, і не кращі за "дніпропетровських", "київських", "харківських", "одеських", "тернопільських" чи "сумських". Однак проблема в тому, що надворі вже не Середньовіччя й навіть не Новий час. Перед Україною стоїть низка стратегічних викликів — політичних, економічних, демографічних, культурних, соціальних... У ситуації чергування зовнішніх і внутрішніх криз керівництво України, вся виконавча влада, президентська вертикаль мають бути згустками інтелектуального й менеджерського ресурсів, здатних всебічно обкатувати рішення, що народжуються, вибирати найкращі та імплементувати їх швидко і чітко. Для цього мають діяти якщо не нормальні соціальні ліфти, коли розумних і яскравих спеціалістів виносить на вершини влади сам її механізм, то хоча б розумна кадрова політика авторитарного лідера — хай він сам шукає таланти, коли вже взявся відповідати за все. Але шукає не тільки в рідному регіоні! Оскільки країні потрібні самородки, а не холоста порода. За ідеєю, мудрий керівник особливу увагу має приділяти тим, хто здатний перечити і йти наперекір, якщо треба захистити від помилки. Такі люди — опора справжньої державної машини. Опиратися можна лише на те, що чинить опір, а не приречено, але догідливо постогнує, прогинаючись.
Чиновництво, набране за принципом земляцтва й особистої відданості султану, на прорив не здатне. По-перше, воно ніколи не виправить вищестоящого, хоч би як фатально той помилявся. По-друге, у нього ніколи не буде достатнього рівня професіоналізму — просто тому, що необхідну кількість професіоналів і в усій країні відшукати досить непросто, а вже в одному регіоні — й поготів.
Поки що нас частково рятує те, що наші сусіди й основні конкуренти по низці напрямів страждають на ту саму хворобу. "Пітерські" досі залишаються для РФ тим самим, чим для нас є "донецькі". І ситуації, коли колишній водій стає завгоспом газового монстра, а колишній мебляр береться за кермо однієї з найчисленніших армій планети, уже давно не виходять за рамки загальної кадрової політики. Оскільки в них це почалося раніше, ніж у нас, ми можемо бачити, до чого це призводить у цілому. До сірості. Хоч Петербург заслужено називають російською культурною столицею, достатньої кількості яскравих лідерів і керівників там просто не виявилося, а тим, які були, швидко довелося приставати на загальні правила гри. Відтоді навколо трону лідера рівномірно гойдається сіра маса однотипних підспівувачів, основна професійна навичка яких — уміння здаватися вірними й корисними. Ви ще дивуєтеся, чому політика РФ стосовно України незмінно ґрунтується на помилкових передумовах і порожніх стереотипах? Та де ж знайдеться дурень, який пожертвує собою й спробує донести до кремлівського центру прийняття рішень, що той неправий?
Але завдяки величезній наповненості засіків Росія може собі дозволити сірість: "носоріг погано бачить, однак це не його проблеми". Україна — ні. Там, де товстий схудне, худий здохне. Україні необхідно не просто жити, а пробиватися, і для цього потрібно зібрати всі наявні засоби.
У тому числі — кадрові. У тому числі — за межами Донбасу. Це ж очевидно всім. Утім, майже всім.
Віктор Трегубов 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.