Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Ерзац-освіта. Яких змін потребує українська школа [Випуск № 1138]

Якщо погодитися з думкою, що театр починається з вішалки, то школа в такому разі починається з традиції. Саме спадковість мети, цінностей і способів поширення знань та вмінь є сутністю будь-якої освітньої моделі. Водночас вона спричинює й певну повільність змін, інерційність, а навіть консерватизм, який часто закидають цій сфері. У такому випадку наше шкільництво має не надто добру, з погляду інтелектуального та морального, «генетику». Те, що в нас є, дісталося у спадок від держав, де освіта ніколи не була пріоритетним напрямом фінансового чи то адміністративного опікування (Російська імперія аж до кінця існування мала найменшу кількість учителів на тисячу осіб населення, а українці, які проживали в ній, входили до першої п’ятірки етносів із найвищим рівнем неписьменності). Імперія Романових та її реінкарнований клон – Радянський Союз – потребували від освітньої галузі певного мінімуму, що був необхідний для більш-менш справного функціонування держави: підготовки офіцерів, державних службовців і технічних фахівців. Іншими важливими функціями освіти були контроль над суспільством та соціалізація громадян. Радянська версія імперської освітньої системи, спадкоємцем якої є нинішнє українське шкільництво, мала й свої особливості. По-перше, між школою, училищем або вишем у функціональному плані істотних відмінностей не було. Усі вони мислилися як комуни з підготовки будівничих комунізму, себто виховна функція в них відігравала вирішальну роль, а ідеологізація навчання – спрямовуючу.  Тож обличчя навчального закладу визначала й репрезентувала не вчительська громада чи професорська корпорація, а трійка: директор/ректор, голова партійної організації та лідер профспілки. У загальних рисах така модель збереглася й донині, у чому можна пересвідчитися з бодай побіжного перегляду сайтів навчальних установ будь-якого рівня. Їхніми фронтменами є аж ніяк не ті, хто визначає інтелектуальне обличчя закладу, і навіть не вчені/педагогічні ради, які після включення до їхнього складу бухгалтерів та завгоспів перетворилися на класично совкові «збори трудового колективу», а адміністратори й громадські функціонери.
Ще однією пологовою травмою цієї системи є її сприйняття державою як певного «ресурсу», за допомогою якого авторитарна система карає або ж щедро обдаровує ті соціальні групи, які вважає за потрібне. Попри суверенний статус права на освіту, гарантований Конституцією, держава, як і за совка, має безліч малопомітних важелів впливу для маніпулювання ним у своїх інтересах: тут і надбавки вчителям, і наукові пенсії, і жонглювання з категоріями пільговиків. Щоразу помітнішими ці махінації стають напередодні виборів, засвідчуючи «батьківську опіку» держави над електоратом. Водночас такий «ресурс» у державі, що є конгломератом владних кланів, неминуче стає об’єктом дерибану, а то й війн за сфери впливу. Класичні приклади таких протистоянь – це серія «укрупнень» та реорганізацій регіональних вишів і скандали довкола ректорських крісел, що розгорілися протягом останніх трьох років. Утім, в усіх цих випадках зворотним боком кланового контролю й непрозорості самих навчальних закладів є тотальна корумпованість. Наївних співгромадян держава силиться переконувати, що невтомно бореться з тим лихом, караючи за хабарі, хоча ні для кого не секрет, що в освітній галузі давно й пишно квітне корупція послуг («ти мені, я тобі»), а підношення не обмежуються лише моментом вступу, супроводжуючи все подальше навчання й виробляючи в учнів/студентів звичку до цього елементу «дорослого життя».
Здобуття знань, подібно до інших видів діяльності, мусить мати мотивацію, чи не так? Спробуйте провести невеличкий тест в учнівській аудиторії (байдуже, шкільній чи вишівській), процитувавши щось на кшталт «знання – це сила» або ж «вік живи – вік учись», і нічого, окрім реготу, від теперішніх спудеїв не почуєте. І не дивно, бо, як правило, реальні знання мало чого варті для влаштування на роботу, побудови кар’єри та матеріального добробуту та куди більше від них важать зв’язки батьків, протекція родичів, а то й просто гроші.
У жорстко ієрархізованому суспільстві, побудованому на первинних (родинно-кланових) зв’язках, що склалося в Україні, знання й фаховість є вторинними і надто другорядними факторами для соціального просування. Тому диплом, чи то атестат, який засвідчує лише «відбуття/прослуховування» певних курсів для присвоєння кваліфікації, є радше фіговим листком, що прикриває інтелектуальну неповноцінність.
Брак потреби у змістовному навчанні також чітко співвідноситься із соціальною функцією нашої освіти. Головне для неї – соціалізація. Простіше кажучи, прищеплення того комплексу рефлексів і навичок, які знадобляться громадянинові в самостійному житті. А які навички є з огляду на теперішні умови найпотрібнішими багатьом нашим співвітчизникам? Терпіти, коритися, менше думати, викручуватися, де треба прогинатися, йдучи до своєї мети, одне слово, виживати. Тому освітня система й відтворює весь цей набір «чеснот» на різних рівнях складності: у школі – елементарним дисциплінуванням (донедавна той процес увінчувала «шліфовка» службою в армії), у виші – вмінням пристосуватися, знайти своє місце.
Неважко помітити, що всі ці соціальні якості напрочуд близькі нинішній владі, добре вписуючись в активно розбудовану нею матрицю феодально-кланових відносин. Політикум чинить із точністю до навпаки з максимою Блаженного Августина, який казав, що «більшої довіри заслуговує той, хто вчить, а не той, хто карає». Тож пропорційне зменшення видатків на освіту й науку паралельно зі збільшенням фінансування силових відомств у нашій ситуації бачиться цілком очікуваним. Трагічним, натомість, видається той факт, що ухил у бік соціалізаційної функції освіти неминуче відбувається коштом її змістового збіднення. Освічений студіозус є критично мислячим громадянином із виразно індивідуальним началом, тоді як напівграмотний і зацькований – покірним підданим.
Змістова профанація освіти – це шлях до загальної розумової та культурної деградації не лише суспільства, а і його продуктивних сил. Історичний досвід освітніх моделей Третього Рейху та СРСР свідчить про те, що тотальна ідеологізація освіти й науки, вихід на перші ролі соціалізаційних та виховних функцій якнайшкідливіше позначилися на фаховості випускників, а відтак на економіці, армії та державному управлінні.
Ситуація докорінно не змінилася ані з падінням залізної завіси, ані з проголошенням Україною незалежності. Неважко помітити, що більша увага до вивчення іноземних мов, розвиток програм обміну учнями, студентами та аспірантами, стажування викладачів і науковців за кордоном аж ніяк не вплинули на зміну освітніх практик у середині самої країни. «Поглиблення міжнародних зв’язків», про що радо рапортувало МОН усі роки незалежності, насправді виявилося або зручним каналом відпливу мізків і трудової еміграції молоді, або ж комерційно вигідною для вишів переорієнтацією на навчання студентів із країн третього світу. На жаль, залізна завіса так і не відкрила шляху до повернення таких стратегічно важливих цінностей освіти, як академічна автономія й етика, вільний вибір спеціалізації та місця навчання, інтердисциплінарність фаху тощо. Коло ніби замкнулося: що ти освіченіший і краще підготовлений, то менше в тебе шансів на гідне життя в цій країні, де вижити можна завдяки чому завгодно, тільки не власним знанням.
А тепер, щоб усе викладене вище не видавалося безнадійним трилером із сумним фіналом, спробуймо визначитися з пріоритетами: якої саме освітньої моделі потребує й, зрештою, на яку заслуговує наше суспільство.
Перша й неодмінна умова сучасної повноцінної освіти – конкурентність. Тільки вона може бути критерієм якості, ефективності й, зрештою, здоровим рушієм змін у цій галузі. Те, що в країні є попит на якісну освіту, очевидно – недарма здобувати її молоді українці їдуть за кордон (зауважте, майже завжди на Захід, а не на Схід, де існує та сама совкова дійсність, що й у нас).
Друга умова – відхід від ідеології самої освіти як певного придатка до решти сфер суспільного й державного життя, що забезпечує їхні поточні потреби. Освіта в цивілізованому світі має статус такого собі архітектора майбутнього нації, своєрідної проекції суспільства в майбутнє. Через це її пріоритети, а відтак і пріоритети фундаментальних наук, без яких немислимий поступ, мають відігравати в ієрархії державного будівництва чи не найперші ролі.
Зрештою, третьою умовою розбудови здорової та ефективної освітньої моделі є її відкритість. Це означає вільний обіг як освітян, так і учнів поміж різними закладами та країнами, дещо подібний до вільного обігу валют: і ті, і ті приймають, якщо довіряють їхній якості та спроможності. За допомогою так званих болонських новацій ми спромоглися виробити спільну оцінну шкалу з європейськими університетами й ліцеями, але так і не виробили спільної шкали якості, через що українські дипломи та сертифікати на Заході, за поодинокими винятками, і досі не визнаються. Європейський вектор розвитку нашої освіти достатньо природний, але його сутність полягає не так у копіюванні західних практик, як у відновленні тих європейських традицій, що були втрачені й блокуються нині рудиментами совкової системи. Тож чи не найнебезпечнішими є заклики, а тепер уже й спроби реставрації радянської моделі освіти, що здатні лише поглибити її деградацію, а відтак і законсервувати ті проблеми, у яких нині загрузла країна.

Олексій Сокирко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.