Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
28
травня
Випуск
№ 1321 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Для чого імперії символи [Випуск № 1137]

Це було у четвер, 2 березня 1944 року. Приблизно о 12 годині на галявині, що межувала з дорогою лісового масиву між селами Білогородка та Мильча, що поблизу містечка Верба, зупинився світло-сірий „Опель-Кадет” за іншими даними "Пежо", у салоні якого знаходилося троє. Зупинився, бо з лісу почалася несподівана стрілянина з автоматичної зброї. Ті, що обстрілювали німецьке авто, були вдягнені в бездоганні військові однострої радянської армії. Звичайна історія військового часу. Майже поруч проходила лінія фронту між червоною армією і відступаючими частинами Вермахту. У ті часи радянська фронтова розвідка, висовуючись на передову, частенько натрапляла на поодинокі  групи німецьких дезертирів, обстрілюючи їх та захоплюючи у полон. Але яким було здивування тих, хто був одягнений у червонопогонні шинелі, обстрілюючи німецьке авто, коли з нього вискочив німецький офіцер, піднявши руки і заволав російською: „Ребята! Не стреляйте! Я свой...” Так відбулося перше „знайомство” тих, навколо яких не вщухають гострі дискусії на політичному грунті. Офіцер в німецькій уніформі, що раптом заговорив російською, був ніхто інший як сівробітник 4 управління НКГБ особливої групи НКВД Ніколай Кузнєцов. Ті двоє, що його супроводжували,- поляк Ян Камінський, а за кермом  „Опеля”- Іван Бєлов.
А група людей в радянських одностроях це й була, власне, розвідка УПА. Розвідділ польової жандармерії УПА після вивчення документів, що були при арештованих, відразу зорієнтувався, яка птаха потрапила до їх рук. Це ті самі московські агенти –диверсанти, кого так настирливо шукало німецьке ”СД” за теракти проти німецьких високопосадовців у Рівному та Львові, результатом провокаційної діяльності яких німцями було розстріляно тисячі українських заручників. Тому заарештованих було негайно передано до відділу – теренової сітки служби безпеки ОУН.
Сьогодні відомо, що слідство та допит проводив сам голова референтури бандерівської СБ ОУН „Михайло”Арсенич.
Про обставини провалу групи Н.Кузнєцова у наш час багато написано у різних інтерпретаціях. Але на сьогодні маємо незаперечну та ніким досі не спростовану доказову базу і одну істину тих далеких часів.Ось основні моменти:
У свій час офіційна радянська історіографія у пресі, радіо, програмах телебачення, навіть у п’єсах та трьох відомих художніх фільмах, таких як „Подвіг развєдчіка” (1947р),”Сільниє духом”(1977р.), та „Побєдітєлі” (1987р.) навіювали непорушну офіційну версію про обставини загибелі генія радянської зовнішньої розвідки, Героя СССР. „Кузнєцов Микола Іванович... загинув у бою з бандерівцями в селі Боратин Львівської області (сучасного Бродівського району) та похований у м. Львові на холмі Слави”.     
Ця офіційно надумана московськими більшовиками історія була відображена в книгах М.Струтинського „Подвіг” у 1965 році та О.Лукіна та Т. Гладкова „Ніколай Кузнєцов” у 1971 році. Саме в цих творах без зайвих логічних міркувань і була відображена єдина і безальтернативна точка зору щодо обставин смерті відомого терориста. Навіть сьогодні в Інтернеті на порталі ”Вікіпедія” тупо перенесена, як старий забобон, така інформація: „Ніколай Івановіч Кузнєцов (развєдчік)” та фото гранітної плити з підписом - „Могіла во Львове”, та подається коротка біографія: „...дєвятого марта 1944 года група Кузнєцова била захвачєна боєвікамі УПА, коториє прінялі совєтскіх дєвєрсантов за нємєцкіх дєзєртіров (на ніх била нємєцкая униформа). Опасаясь провала, Кузнєцов взорвал сєбя гранатой, а єго спутникі Бєлов і Камінскій билі застрєляни.” Хто цікавився цією темою, той побачить, що в інтернеті існують деякі відмінності у версії про обставини загибелі групи Кузнєцова. Автори щось сором’язливо замовчали, щось нове додали. Та й Теодор Гладков – головний феесбешний іконописець Кузнєцова трохи присів, вже не так „брикається”. В своїй останній праці „Кузнєцов – лєгєнда совєтской развєдкі” він зовсім не згадує про обставини загибелі групи Кузнєцова в селі Боратин, що на Львівщині і вперше опублікував текст секретної телеграми, яку гестапівці в 1944 році відіслали в головне імперське управління в Берлін. Цю телеграму, власне, її копію, знайшло енкаведе після зайняття червоною армією міста Львова. В змісті цієї телеграми слово в слово підтверджується один цікавий беззаперечний погляд на історію загибелі групи Кузнєцова зовсім при інших обставинах та в іншому місці.
Ще до появи міфологізаційної компанії і звеличення образу „героя-развєдчика Н.Н.Кузнєцова” на заході з’явилася досить цікава книга. В 1946, році за рік до перших згадок про Кузнєцова, в СССР у виданні пресового Бюро УГВР вийшла в світ праця екс-голови служби безпеки ОУН Миколи Лебедя. Ось там-то й був вперше надрукований протокол, датований березнем 1944 року. Він з абсолютною точністю повторює основний зміст телеграми, яку майже через піввіку розсекретили московські чекісти. Ось його зміст: „З району Верба (Волинь), в якому команда „УПА Північ”, повідомляє, щодня 2 .ІІІ. р.1944, в четвер, о 12 годині в лісі Вербського р-ну переловлено трьох червоних шпигунів, що підпорядковувались генерал-майору „Ф” (Федотову авт.). А то 1) Пух (псевдо), начальник групи. Мав фальшиві документи обер-лейтенанта, родом з Кенігзберга; 2) Камінський, поляк; 3) Козак, „власовець”, на ім’я Іван, псевдо Зельов, шофер. Всі вони мали фальшиві документи, мапи, німецькі і польські часописи та звіт своєї праці, писаний російською мовою. В звіті подають, що провокація у Львові вдалася, бо німці постріляли дві тисячі населення та повісили кілька сот в’язнів (звісно українців авт.), При тому подають: „Подібно як це ми перевели в Рівному”. Звіт цей несли вони на другий бік фронту...”
Все як було, точніше не скажеш. Заарештований Кузнєцов на допиті у шефа СБ Арсенича виказав все, що знав. З метою збереження свого життя він здав есбістам всю свою агентурну мережу та псевдо, загін УПА, що оперував в даному терені під командуванням Бориса Крутікова. Розшифрував одного із своїх безпосередніх шефів. Отой вказаний в протоколі „Ф”,це і був начальник Головного контррозвідувального управління НКВД – генерал Фєдотов.
Саме зізнання Н.Кузнєцова допомогло відділам УПА у тому ж Вербському р-ні, що на Дубенщині, розбити наголову спецгрупу НКВД під командуванням Бориса Крутікова. Про це писав ще у 1968 році часопис „Вісник Організації Оборони чотирьох свобод України”.
Все це розвінчує,створений в свій час комуністичною пропагандою, міф про загибель групи Кузнєцова в селі Боратин, що на Львівщині, і перепоховання його у Львові на Холмі слави 27 липня 1960 року. А що ж відбувалося в селі Боратин? В Боратині дійсно в березні 1944 році в тодішній прифронтовій смузі троє німецьких вояків дезертирів натрапили на відділ бандерівців і в результаті перестрілки всі троє загинули. Самої ж групи Кузнєцова в селі Боратин ніколи не було і загинув він зовсім не так.
Саме в 1959 році КГБ під час пошуку слідів загибелі Кузнєцова, керуючись легковажними  та авантюрними висновками Миколи Струтинського, дійсно натрапили на „Боратинський слід” тієї самої сутички в хаті селянина Голубовича. Швиденько зробивши ексгумацію на місці поховання, вони чомусь взялись тільки за пошуки останків Кузнєцова. Постає логічне запитання, а де ж тоді останки загиблих його супутників Бєлова та Камінського? Представники КГБ упакували осколки знайденого черепа, відправили його на експертизу в лабораторію антрополога Герасимова. Справа підганялася дуже швидко. Системі треба було підняти легенду загибелі героя-чекіста на щит офіційної пропаганди. І поховати треба було його саме у Львові в місті, яке вважалося символом боротьби, пов’язаним з українським національно-визвольним рухом. Дату урочистого перепоховання вибрали також не випадково – 27 липня: саме в цей день народився Н.Кузнєцов, саме в цей день у Львів увірвались перші радянські танки.
Декілька слів про метод ідентифікації антрополога Герасимова. В свій час теорія визначення обрисів обличчя, відповідно будові кісток черепа за методом Герасимова, була досить популярною в СССР. Ось як відбувався подібний психологічний трюк щодо історії з найденим черепом в селі Боратин: члени тієї пошукової групи КГБ в радянських мемуарах згадували: „ми поставілі на столє пєрєд професором Герасимовим портрет – фотографію Н.Кузнєцова і прєдставілі останкі чєрєпа. І поставілі пєрєд Гєрасімовим вопрос: прінадлєжит лі етот чєрєп чєловєку, ізображонному на етой фотографіі. Чєрєз нєкотороє врємя получілі положитєльний отвєт.” Сьогодні така історія виглядає майже як казка. Не треба бути навіть психологом, щоб зрозуміти, що таким чином КГБ вже наперед визначило очікувані результати. Фактично вони підсвідомо запрограмували на позитивну відповідь професора, показавши йому спочатку фото. Спробував би він вималювати обриси обличчя без побаченого фото!
Цікавим є такий казус, коли закриту труну з останками кістяка, знайденого в селі Боратин, виставили перед початком „траурної церемонії” в одному з актових залів міста Львова. До залу буквально увірвався якийсь схвильований чоловік з криком: „Покажитє мнє єго чєлюсть!” Це був ніхто інший, як відомий комісар загону „Побєдітєлєй” полковник КГБ С.Т. Стєхов. Не дивлячись на те, яким авторитетом  для комуністичної влади був С.Т. Стєхов, після його криків про бажання побачити щось характерне в щелепі останків ймовірного Кузнєцова, полковника КГБ Стєхова відразу підхопили під руки два чоловіки в цивільному і швиденько вивели із залу. Після цього у відомого комісара зникло бажання побачити щелепу Кузнєцова.
Останки, знайдені в Боратині, на артилерійському лафеті під супровід військової почесної варти багатьох тисяч представників совпартактиву, в основному російськомовного приїжджого в останні повоєнні роки до Львова населення та близьких родичів Кузнєцова були перевезені на так званий Холм слави. Відразу біля входу з правої сторони відбулось поховання. На могилу поклали плиту з написом, що тут начебто покоїться прах Героя Совєтского Союза Н.Кузнєцова. Сорок років на уявній могилі героя СССР, а насправді над останками невідомого німецького офіцера, можливо, й члена СС, радянська комуністична система відправляла свої ритуальні почесті. В почесній варті стояли піонери, комуністи, почесні чекісти, та воїни совєцкой арміі. Сьогодні стоять представники всіляких рускіх обществ. Як кажуть, і сміх, і гріх.
Сьогодні в Україні проживають люди, котрі знають справжнє місце поховання Кузнєцова,Бєлова та Камінського та всі обставини стосовно цієї справи в усіх її подробицях, але це вже тема зовсім іншої розмови.
У жовтні 2003 року в Єкатиренбурзі при підтримці ініціативної групи „НИК” (Ніколай Іванович Кузнєцов). Група „НИК” висунула ініціативу по поверненню праху Кузнєцова на уральську землю. Як кажуть, ініціатива була викликана настійливим проханням Маргарити Миколаївни Брюханової, племінниці Н.І.Кузнєцова - найближчої з живучих родичів Кузнєцова. М.Н.Брюханова проживає зараз в Уфі і вже 17 років добивається повернення праху свого дядька на уральську землю. Вона зверталась до багатьох впливових інстанцій Російської Федерації та поки що безрезультатно. Так в чому ж справа? В офіційній відповіді на рахунок цієї справи зверніть увагу на таку цікаву фразу: „...єсть ряд сложностєй с получєнієм подтвєрждєнних копій ряда докумєнтов, связаних с личностью і обстоятельствамі смерті Кузнєцова.” Що правда, то правда. Ті, хто це писав, очевидно, добре знають в чому полягають „еті сложності”. Адже здавалося б, в світі сучасних технологій судмедекспертизи, встановити істину дуже легко. Чому б не застосувати широко відомий сьогодні метод аналізу ДНК при ексгумації поховань на Львівському Холмі слави? Адже є найближчі родичі Кузнєцова. З нещодавніх повідомлень ЗМІ за тим же методом  - ДНК – аналізу у внучатого племінника Гітлера, що проживає в США, встановили, наприклад, єврейське походження Гітлера. Але цього не хочуть робити ті, хто знає, чиї останки поховані у Львові. Справа в тому, що різноманітні політичні спекуляції довкола обставин загибелі і поховання диверсанта –терориста Н.Кузнєцова дуже вигідні сьогодні російським шовіністичним колам. Чому?
Цікавою ілюстрацією може слугувати такий випадок: декілька років тому відомий львівський публіцист, історик та громадський діяч Олег Романчук випадково зустрівся на Холмі слави біля псевдопоховання Кузнєцова з одним російськомовним дідусем – очевидно одним з тих, хто носив форму МГБ і закатував не одного українця. Розбалакались, як оповідав сам пан Романчук. На його репліку, що на пагорбі слави Ніколай Кузнєцов насправді не похований, чекіст-ветеран зреагував на диво досить спокійно, при цьому дав чітку відповідь: „ Ето нє важно покоітся сдесь єго прах ілі нєт, для нас ето сімвол! „ – Ось і вся суть, чому Кузнєцов в шерензі героїв-чекістів стоїть в шовіністичних колах москалів значно вище, ніж, скажімо, відомі на сьогодні розвідники, що дійсно забезпечували колишній СССР вагомими і особливо цінними матеріалами. Це такі як – Конан Молодий, Абель, Кім Філбі, Гай Берджес, Дональд Маклін, Ян Берзін, подружжя Розенбергів, чи скажімо, той же Ріхард Зорге. Річ в тім, що вони не займалися безпосередньо питанням боротьби з українським національно-визвольним рухом (окрім Кіма Філбі), на відміну від Кузнєцова. Тому й відходять в галереї героїв ВЧК – КГБ на другий ранг.
А Н.Кузнєцов в російських шовіністичних колах - це перш за все головний символ боротьби з українцями та з їхнім прагненням боротьби за українську державну незалежність. І дійсно їм не важно, що у Львові на Холмі слави лежать останки невідомого німецького офіцера – головне надпис на плиті. Справа в тому, що на колишньому постсовєтскому російсько-імперському просторі постала проблема самоствердження для самих русскіх. Деякі з них навіть почали плутати зміст слів, приміром, нацменшини і сексменшини. Тому навіть найменше применшення символів колишньої імперії, котрі в свій час допомагали колонізаторам і їхнім нащадкам вивищувати себе перед корінними титульними націями, завойованих ними територій, сьогодні проявляють себе в різних шовіністичних рухах, типу „ Ночной дозор”, „ Словянский союз”, „ Мєстниє”, різні рускіє  общества одним словом "русский мир". Деяка російська молодь, що живе в Україні та в країнах Балтії, не хоче бачити себе поза Російською імперією. Ось і треба їм такі символи як 9 мая, 23 февраля та Холм слави з плитою, що начебто там лежить Кузнєцов. Щоб час від часу влаштовувати там свої московсько -імперські шабаші.
Те, що відбувається сьогодні навколо цих символів, насправді є демонстрацією імперського синдрому, що конає в конвульсіях на уламках колишнього колосу на глиняних ногах. Ім’я якого -  Росія.

Сергій Кричильський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.