Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Країна мулів [Випуск № 1135]

Українці подібні до росіян приблизно як коні до ослів. Або (хай буде так) як осли до коней. Адже в цьому порівнянні немає нічого від усіх отих фольклорно-стереотипних значень, якими обмотані слова «коні» та «осли». Просто між двома названими видами спільного й відмінного справді стільки, як між українцями та росіянами.        

До того ж вони – що є рідкістю для різних видів фауни – можуть спарюватися між собою і давати якесь потомство. «Бастарди» відповідно теж мають характерні властивості й назви, інакші, ніж у батьків, залежно від того, ким саме були тато з мамою.
Так і з цими двома людськими породами. Щоправда, потрібно пам’ятати: у людей очевидні зовнішні ознаки й особливості виду здебільшого перенеслися з тіла на мозок. Мова, мовлення і словесне мислення – це єдине, що робить людину не твариною. І саме тому, що ми є мовними, належність мозку до однієї з конкретних мов – це така сама глибинна ознака-властивість індивіда, як загальний фенотип чи екстер’єр у впізнаваних нами насамперед за цим фенотипом тварин. Тож передусім мова, а не культура, географія, історія та економіка бачиться базовим фактором ідентифікації людей.
Отже, українці – ті, для кого робочою мовою голови є українська. Це коли бути точним у поняттях і визначеннях. А тому й Україна, якщо ми її так називаємо, мала би бути країною, де живе українська мова. А українська державність – інструментом упорядкування України.
Утім, ми володіємо мовою. Тож можемо з певністю говорити про точні визначення й означення.
І найперша неточність полягає в тому, що поняття «український», «українська», «українське» цілковито втрачають свій зміст. Диявол, який бавиться нами, коли ми висловлюємося неточно, грає проти нас «на макса», як кажуть поляки.
Ця гра (а в диявола виграти практично неможливо) призводить до того, що під поняттям «український» нам втюхують речі, які українськими не є, бо вони не продукт мозку, робоча мова якого – українська. Всі ті, хто є росіянином, але чия батьківщина – Україна, попросту не можуть бути українцями, як коні не можуть бути ослами.
Таким чином, як українець, котрий прагне говорити точно, мушу визнати: я не маю багато чого з того, що українським називається. А саме українського президента, українського уряду, української державності, українських парламентських законів, українського телебачення, української армії, міліції і т. ін. Навіть більшість кінологів дресирують службових псів не українською.
Можу тільки прийняти те, що є, але не можу вважати це своїм. Навіть місцевого міліціонера-українця, який говорить до мене й сам із собою українською, мені доводиться сприймати лише як українця, що служить у неукраїнській міліції.
Підозрюю: людей, подібних у цьому ставленні, досить багато. Тому не дивуюся, що їм не вдається брати участь у так званій розбудові так званої української держави. При цьому я зовсім не ідеалізую українців, знаю, що мозок, який працює на основі української мови, має змогу думати все, що допускає можливість мови, мислення й мозку. Але знаю, що все це таки якесь інакше. Але то вже інша тема, інша проблема.
Повернімось до аналогії (яка є найпростішою фігурою мислення). Наша країна називається ослячою. Але в ній живе дуже багато коней, які не вважають, що мешкають у країні ослів, і вони готові наполягати, що осляча країна – те саме, що й кінська.
Правду кажучи, заради психічного здоров’я волів би, щоб країна й держава, де я живу, називалася якось інакше, чесніше, точніше. Не Росія, звичайно, бо це ніяка не Росія, але й не Україна. Потрібна якась штучна назва, щось таке, як, скажімо, Югославія. Не осляча, не кінська, навіть не мулівська, у якій поруч живуть і осли, й коні, й безплідні мули. Відповідно робочою, державною мовою мав би бути якийсь волапюк, чи латина, чи ще якась вибрана чужа для всіх мова, що її однаково тяжко вивчити всім причетним до життя в цій країні.
Наразі ж бачимо тільки одну царину українського, яке справді є українським. Це література. Українська література, поживою і продуктом якої є українська мова. Це навіть не гетто, в якому можна було затишно почуватися давнім європейським євреям усіх часів у багатьох країнах. Це, здається, єдина українська справжність. Тож наступним кроком диявола в його безпрограшній грі буде те, що українською літературою почнуть вважати все, написане різними мовами в цій країні. Пора скинути карти, вийти з гри й намагатися висловлюватись точно. Навіть знаючи, що від заточки такий хід не убезпечує.
Тарас Прохасько

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.