Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Сутінкова Україна [Випуск № 1134]

У будь-якому відносно здоровому (з соціального погляду) суспільстві є приблизно десять відсотків авантюристів, які не зважають на реальність, і стільки ж хронічних панікерів. Основна маса зірок з неба не хапає, але досить хитра — щоб не ризикувати з незрозумілих для неї приводів. Але в українському суспільстві авантюристів з покоління в покоління викорінювала система, а скигліїв, навпаки, вона ж таки заохочувала і підгодовувала. Українська психопатологічна картина є пересічною і нічим особливим на світовому тлі не вирізняється. Хвороба душевна, як вона є, — це серйозно і складно, але це результат біологічних змін в організмі, і жодного зв'язку з політичним дуркуванням та медійною "чорнухою" тут не спостерігається. На жаль. Зростання захворюваності є, але в усьому світі з середини 90-х років минулого століття взагалі всі показники подвоїлися. Окрім об'єктивних причин ще й тому, що в сучасний класифікатор хвороб почали записувати навіть такі стани, як дитячий гнів і любов. Однак жодного спеціально-українського, політзалежного потьмарення розуму не існує. Є просто зростаюча кількість негідників і терпил, які періодично міняються місцями. Риси поведінки, схожі на хворобу, сформовані жагою виживання за повної відсутності моралі.
Пристосування людей до того, що відбувається, є індивідуальним. Більшість дає собі раду. Але якщо людина сентиментальна і/або погано підготовлена до реальності, вона не може адекватно сприймати й розв'язувати виниклі проблеми. У неї негаразди з розвитком і поведінкою. Але це точно не про нас: індивідуальна практичність українців, побутова кмітливість, хитрість (і, не побоїмося цього слова, корисливість) дуже далекі від побутових уявлень про "неосудність".
Норма — це стандартна модель поведінки, що розглядається як бажана, прийнятна й типова для тієї чи іншої культури. Чи існує в українській культурі цей самий стандарт поведінки? У міському вимірі — навряд чи. Сільська культура, регламентована сільськогосподарськими, дітонароджувальними й іншими природними циклами якраз і передбачала різні, часто протилежні способи поведінки людини залежно від зовнішніх обставин. Перенесена в місто, втративши раціональне, природне коріння, ця культура стала фольклором, химерним і непрактичним. А перша і, мабуть, поки що єдина успішна спроба адаптації сільської ментальності до міської дістала сумно відому назву "Розстріляне Відродженння".
Всесвітня організація охорони здоров'я сформулювала критерії психічного здоров'я:
— У людини має бути усвідомлення й відчуття безперервності, сталості й ідентичності свого фізичного і психічного "Я".
В Україні спостерігається постійний розрив історичної спадкоємності з метою уникнути відповідальності за минуле і необхідності діяти в сьогоденні.
— Відчуття сталості й ідентичності переживань в однотипних ситуаціях.
Українська політика до очманіння нудна й одноманітна. Її персонажі різняться лише статтю і віком, але драматургія одна й та сама. При цьому "глядач"-виборець на схожі вчинки реагує цілком по-різному.
— Критичність до себе і власної психічної діяльності та до її результатів.
Із цим, схоже, взагалі найгірше. Нам винні всі, а ми — нікому, всі навколо винні у всьому, окрім нас.
— Відповідність психічних реакцій соціальним обставинам і ситуаціям. Тобто, простіше кажучи, адекватність.
Із цим теж не дуже. Ми радісно копаємо ногою "дохлих левів" і панічно лякаємося дзявкотіння політичних мосьок.
— Здатність до самоврядування відповідно до соціальних норм, правил і законів.
Якісь зародки цього, у вигляді різних громадських ініціатив, виникають усупереч шаленому опору бюрократії. Жорсткий дерибан у верхах влади несподівано дав зрозуміти низам, що їм точно вже нічого не перепаде, і тому самоврядування як філософія виживання принаймні присутня бодай у головах.
— Здатність планувати і реалізовувати власне життя.
Ну що тут скажеш? Банальне — "як можна щось планувати в наш час"? На здійснення мрій немає грошей. Але дуже мало тих, хто їде в глушину чимдалі від вогнів великого міста і вгамовує апетити, розпалені комерційною рекламою і звичайною заздрістю.
— Здатність змінювати спосіб поведінки залежно від зміни життєвих ситуацій і обставин.
Це якраз на продовження попередньої тези. Ніщо не вказує на те, що народні маси мають таку здатність. Є вічне скигління, нарікання на обставини, якому придумано навіть влучну назву — "скиглінг". У всіх цих критеріїв нема ієрархії і нема їхньої точної кількості. Але за ними картина начебто безрадісна. А фактично нічого такого особливо не діагностується. Мистецтво хутенько заховати сало, самогон і автомат передається з покоління в покоління.
У будь-якому відносно здоровому (з соціального погляду) суспільстві є приблизно десять відсотків авантюристів, які не зважають на реальність, і стільки ж хронічних панікерів. Основна маса зірок з неба не хапає, але досить хитра — щоб не ризикувати з незрозумілих для неї приводів. Але в українському суспільстві авантюристів з покоління в покоління викорінювала система, а скигліїв, навпаки, вона ж таки заохочувала і підгодовувала, включно з журналістами з різних "пулів". Таким чином приблизно п'ята частина "не таких" почала складатися зі "скигліїв".
А якщо в системі є 20 відсотків якогось однорідного явища, то процеси, викликані ним, стають засадничими, і часто незворотними. Цей процес виглядає саме як "божевільна поведінка": дезорієнтування в навколишньому світі при збереженні всіх основних навичок, підвищена балакучість і метушливість, почуття страху, туги, злоби, мана переслідування і галюцинації страхітливого змісту (переважно зорові). Контент соціальних мереж укупі з телебаченням досить точно передає всі ці стани. Доповнює картину ускладнення пригадування подій і суб'єктивних хворобливих явищ. Тобто ми дуже не любимо згадувати, зокрема, які кредити довіри видавали попереднім політикам, як вони нас "кидали", і як ми повторювали те саме знову й знову. Через цей стан "паморочної свідомості", тимчасового, як хочеться сподіватися, її потьмарення і виникає відчуття загальної клінічної неадеватності. Але це всього лише відчуття.
А що ж мовчазна, здорова, талановита, адекватна, молода меншість? Вона стійко орієнтована на Захід, але аж ніяк не в сенсі цінностей, а як на ринок праці. У зв'язку з тим, що нові члени Євросоюзу зі Східної Європи тільки нещодавно отримали повні трудові права, які зрівняли їх зі "старими європейцями", вони посилили трудову міграцію на північ, збільшуючи у себе вдома попит на робочу силу. Тому англійську та інші євромови вчать завзято, вивчають родоводи на предмет можливого отримання іншого громадянства. Інша їхня частина, постоявши певний час біля муляжів "соціальних ліфтів" і зрозумівши, в чому річ, поповнює лави політичних радикалів. Але якщо протягом двох років у них нічого не вийде, вони швидко охолонуть і долучаться вже до тих, хто прагне виїхати. У жіночих лавах опція "вийти заміж за багатого/іноземця" теж лідирує у переліку перспектив особистісного зростання.
Паморочність не драматична, а зручна. Красти легше. У всіх усе пропало, а винних немає. Ось в одному селі на Житомирщині люди нарікають на відсутність дороги. Справді, жахливі ями при в'їзді. Але річ у тім, що в 90-х вони свою старовинну бруковану дорогу підірвали з допомогою вкраденої на кар'єрах вибухівки і продали каміння на фундаменти міським чиновникам. Винна в їхньому бездоріжжі, звісно ж, влада. Щоправда, вже не пам'ятають, яка саме.
Психи? Та ні, грошики-то вдало розмістили. Пропили...
Олег Покальчук

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.