Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
22
вересня
Випуск
№ 1338 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Визнана ворогом. Боротьба проти української мови в добу незалежності [Випуск № 1131]

Тривала цілеспрямована війна проти української мови є промовистим підтвердженням її ключової ролі для національної ідентичності та перспектив розвитку України як держави. Лідери нинішньої опозиції мають це усвідомити й нарешті запропонувати дієву і чітку програму перетворення української на повнофункціональну державну мову. Пропонуємо спеціальне розслідування українського правознавця-міжнародника, заслуженого юриста України, Надзвичайного і Повноважного Посла України (з 1992 року – Посол у країнах Бенілюкс, а також представник України при Європейському Союзі та НАТО; в 1998–2002-го – Посол у Великій Британії і за сумісництвом в Ірландії), доктора юридичних наук, професора Володимира Василенка, якого, зокрема, вважають одним із найкращих фахівців з мовного законодавства. Дослідження написано в результаті тривалої праці з накопичення та систематизації фактів (часто маловідомих широкому загалу або таких, що не викликали належної уваги й оцінки), які підтверджують, що війна проти української мови як базової підвалини української ідентичності, яка триває вже понад століття, значно активізувалася за часів формально незалежної України. Пан Василенко доводить, що ця війна є не чим іншим, як спецоперацією сусідньої держави проти України, мета якої – «остаточне вирішення українського питання».
Володимир Василенко акцентує на схожості розроблених у сучасній Росії механізмів підтримки й використання «русскоязичних соотєчєствєнніков» за кордоном для розбудови «Русского міра» з ідеологією, яку після Першої світової війни було сформовано в Німеччині, щоб зберегти «єдину німецьку спільноту» (її складниками вважали німців «фатерлянду» та представників німецьких меншин – «фольксдойче» поза його межами). А подібність реваншистської риторики у міжвоєнній Німеччині, що досягла свого піка за часів Гітлера, і в пострадянській Росії, що фактично перетворилася на офіційну ідеологію за правління Путіна, змушує задуматися над можливими загрозами. Адже «гуманітарна» політика Кремля в Україні виходить за межі популяризації російської мови; «сприяння» її вивченню і поширенню сфер застосування відбувається в результаті політичного тиску та різноманітних маніпуляцій. У цьому контексті проаналізовано і саму спецоперацію зі знищення української мови та її заміщення російською, і роль у цій історії ключових постатей української політики починаючи від Президента Леоніда Кучми та керівників його Адміністрації Дмитра Табачника, Володимира Литвина, Віктора Медведчука та ін.
Водночас у спеціальному розслідуванні акцентовано увагу на нездатності опозиції та державних діячів, які декларували себе як проукраїнські лідери, ефективно протидіяти мовним спецопераціям Москви. За Кучми опозиція не змогла і, як з’ясувалося, не збиралася блокувати ухвалення Європейської хартії регіональних мов у спотвореній редакції, заснованій на хибному, російському перекладі, що створювало засади для необґрунтованих прав російської мови в Україні. У період президентства Віктора Ющенка та прем’єрства Юліїї Тимошенко було знехтувано наявними можливостями впливу в парламенті та виконавчій вертикалі для перетворення української на повнофункціональну єдину державну мову. А після приходу до влади Віктора Януковича керівництво парламентської опозиції виявилося неспроможним організувати протидію його наступу на українську мову, здійснюваного під тиском Москви. Попри урочисті зобов’язання рік тому трьох нинішніх опозиційних сил у Верховній Раді домогтися скасування мовного закону Ка-Ка, наразі він поза увагою лідерів опозиції. Тобто вони так і не усвідомили, що питання статусу української мови як єдиної і повнофункціональної державної мови, основи ідентичності і базису національної консолідації української політичної нації не може бути розмінною монетою і засобом піару в ситуативних політичних іграх.
Лише повноцінне виконання мовою своїх функцій єдиної державної здатне забезпечити суспільну цілісність та єдність української європейської нації і створювати належні умови для нормального функціонування Української держави. Тому протидія спецопераціям із витіснення української мови, не тільки збереження її статусу як єдиної державної і, що найважливіше, наповнення цього статусу реальним змістом, – це не самоціль, а засіб захисту національної державності та європейської перспективи України. Якщо лідери опозиції усвідомлюють функціональне значення мовного питання і лише імітують протидію мовній політиці нинішньої влади, яка породжує стратегічну загрозу українській державності, поряд з режимом Януковича їх також треба вважати співучасниками російської спецоперації.
Інакше вони мають чітко сформулювати і декларувати план практичних дій, спрямованих на консолідацію української політичної нації на основі української мови як базової ознаки ідентичності та ключового інструменту розриву з радянсько-російським колоніальним минулим і відновлення розірваних зв’язків з цивілізованим світом. Лідери опозиції, насамперед це стосується Арсенія Яценюка та Віталія Кличка, оскільки вони уникають чітких відповідей щодо цього питання, мають взяти на себе зобов’язання розширити простір використання української до масштабів, які перетворили б її з формально-ритуальної на повнофункціональну державну мову. Досягти ж цього можливо створенням таких умов, за яких без знання і використання української мови в будь-якої людини не було б шансів реалізувати себе в Україні. Так, як це зробили, наприклад, в Естонії, Латвії та Литві.
 
Ключові напрями:
– Реальну, а не декларативну українізацію мають пройти державні та бюджетні організації. Аби забезпечити умови для вивчення української тим, хто хоче, однак не може її опанувати (особливо у сильно зрусифікованих регіонах), на базі навчальних закладів необхідно створити розгалужену мережу безплатних курсів. Усі держслужбовці, які за чітко визначений час повноцінно не оволодіють українською, мають бути звільнені.
- Особливу увагу слід приділити дерусифікації ЗМІ, кінопрокату й ринку друкованої продукції. На чотирьох-п’яти державних загальнонаціональних каналах мовлення має відбуватися виключно українською, а на одному – російською. На всіх приватних загальнонаціональних телерадіокомпаніях ефір повинен відбуватися українською мовою. Для регіональних телерадіокомпаній у місцях компактного проживання етнічних меншин частка ефіру державною мовою має бути встановлена на рівні не менш як 50%. Усі друковані видання повинні видаватися українською. Іншомовні, що реалізуються на території України, повинні мати повноцінні україномовні версії, їх присутність обов’язкова в усіх точках збуту на умовах не гірших, аніж для іншомовних примірників.
- Запровадження норми щодо заповнення до 70% полиць книгарень україномовною продукцією.
- Поступово частка предметів українською мовою, що викладатимуться в школах національних меншин, які фінансуються коштом державного та місцевого бюджетів, має збільшуватися.
-Для того, щоб мовна політика мала вигляд не разових акцій, а була комплексною, системною, розрахованою на тривалий час і, головне, втілювалася, важливо створити ефективний державний орган для контролю над дотриманням мовного законодавства з чітко визначеними повноваженнями, прописаними механізмами їх реалізації та можливостями вживати санкції проти порушників.
Водночас не варто боятися прогнозованого посилення інформаційної війни Кремля та проросійських сил в Україні з дискредитації такої по-справжньому державницької мовної політики. Варто розуміти, що невдоволення викликають не наявні чи відсутні реальні порушення громадянських прав, а неготовність низки представників колись панівної нації імперії погодитися на статус національної меншини.
Юрко Славутич

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.