Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
20
серпня
Випуск
№ 1333 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Геноцидні ігри [Випуск № 1130]

Загиблий під Смоленськом керівник польського Інституту національної пам’яті Януш Куртика казав: "Шухевич ніколи не буде героєм для поляків, але я розумію, чому він є героєм для українців. Щодо певних сторінок нашого минулого нам слід домовитися не домовлятися". 20 червня 2013 року сенат польського парламенту прийняв постанову, якою кваліфікував події на Волині в 1943 році як "етнічну чистку з ознаками геноциду".
Активізація політичних дискусій у Польщі довкола польсько-українського конфлікту здебільшого є наслідком зростанням у сусідній державі впливів радикальних правих сил - зокрема, так званих кресов’яцьких організацій. Це пояснення слушне, але недостатнє. Перипетії внутрішнього становища в Польщі, боротьба політиків за електорат і між собою є важливою причиною надмірної уваги до минулого. Але значну роль у радикалізації цих оцінок відігравала також ситуація в Україні і навіть Росії.
Зруйнування комуністичного табу на історію призвело до відкриття інформації про польсько-український конфлікт під час Другої світової війни та перші повоєнні роки. Свідки та жертви протистояння врешті отримали можливість розповісти іншим про свої страждання. На полицях книгарень почали з’являтися спочатку спогади та документи, а згодом й історичні дослідження з цієї драматичної теми. Українські та польські історики започаткували спільні конференції, на яких завзято обговорювали нововиявлені факти чи концепції. Здавалося, що саме таким чином, поступово відкриваючи правду про важке минуле, вдасться його подолати.
У 1993 році жодних політичних заяв, звинувачень чи навіть широких медійних дискусій про те, що згодом стало називатися як "Волинська трагедія" чи "Волинська різанина", не було. Попри, здавалося, слушну нагоду — "ювілейні" 50-і роковини. Польські політики, які лише нещодавно підтримали відновлення української незалежності в 1991 році, вважали Україну стратегічним союзником, тому вкрай важливим було збереження приязних стосунків зі східним сусідом.
Крім того, в Україні почалося відкриття історичної правди та переосмислення минулого. У 1992 році в Києві вперше відбулися масштабні громадські заходи з ушанування 50 річниці створення УПА. Наступного року зміну свого ставлення продемонструвала офіційна влада — у новій редакції закону про ветеранів війни було згадано й вояків Повстанської армії. Виглядало, що державне визнання УПА вже дуже близько.
У такій ситуації навіть радикальні польські політики не були готові порушувати питання про "злочинність" українських повстанців. Навпаки, для більшості політиків та й просто громадян сусідньої країни, які цікавилися нашою історією, властивим стало сприйняття й оцінка, аналогічна до оцінки польських та балтійських підпільників — вони боролися за свою правду у страшних умовах, тож, попри їхні помилки чи часом навіть злочини, заслуговують на вшанування як борці за незалежність.
Але в Україні, на відміну від Польщі та країн Балтії, визнання вояків "лісової армії" так і не відбулося. Вибори 1994 року, прихід до влади Леоніда Кучми зупинили цей процес. Нова влада вирішила взагалі не формулювати свого ставлення до цієї формації.
На 60-і роковини трагедії Волині в 2003 році (на той момент виокремлення саме цього року й регіону із загального контексту конфлікту вже відбулося повною мірою) рівень політизації різко зріс. Невизначеність офіційного Києва щодо ключових питань українського минулого провокувала окремих польських політиків до спроб нав’язати йому їхнє власне бачення.
У медіа розгорнулася масштабна інформаційна кампанія, "кресові" організації організували тиск на владу з метою взяти участь у підготовці відзначень, перетворити їх на державні. Цього разу в публікаціях ЗМІ та заявах політиків вже на повен голос звучали звинувачення УПА в організації масових убивств польського цивільного населення. При цьому для означення цих подій здебільшого використовувався термін "Волинська різанина". Лише окремі дослідники та політики намагалися говорити про "геноцид" проти польського населення.
Незважаючи на суспільну напругу, що була значно відчутнішою у Польщі, ніж в Україні (де більшість суспільства взагалі необізнана в тому, що сталося на Волині в 1943 році), найвищому керівництву обох країн вдалося вийти на спільну оцінку трагедії. На відкритті пам’ятника жертвам протистояння у знищеному УПА селі Порицьк (тепер Павлівка) виступили президенти Кучма та Квасневський, слова яких закликали до примирення й подолання конфліктів минулого.
Польським та українським політикам того часу вдалося навіть більше — парламенти обох країн водночас прийняли спільну заяву. Спроба представників радикальних сил просунути визначення "геноцид" була відкинута, і в результаті українські та польські депутати проголосували за єдиний текст постанови.
Протягом кількох наступних років, особливо після приходу до влади в Польщі Леха Качинського, а в Україні — Віктора Ющенка, очікування, що минуле більше не розділятиме обидва народи, лише посилювалося. Обидва керівники держав стояли на виразно національній платформі, вважалися представниками правих сил, але це не заважало їм тісно співпрацювати навіть у галузі відновлення історичної пам’яті. Кроки української влади із визнання УПА (участь президента Ющенка у заходах з нагоди 65-ї річниці створення армії, указ президента про присвоєння Роману Шухевичу звання Героя України), викликали гостру критику в радикальних політичних середовищах Польщі, але не офіційних державних чинників. У 2008 році президент Лех Качинський не підтримав спроб кресових організацій та деяких політичних сил знову порушити волинську тему. Очевидно, польський президент вважав, що після заяв 2003 року цю тему на політичному рівні вичерпано. Натомість повторна її актуалізація лише зіпсує приязні стосунки з Україною.
Союз Качинський-Ющенко тоді видавався непорушним, тим паче, що пройшов випробування під час російсько-грузинської війни, коли обидва глави держав, попри серйозний ризик, вилетіли до Тбілісі підтримати Михайла Саакашвілі.
Посилення співпраці України та Польщі відбувалося на тлі загострення стосунків цих країн із Росією. Це стосувалося не лише подій у Грузії, але особливо відчувалося  в галузі історичної політики. Коли в Польщі і вслід за нею в Україні проводилася активна політика викриття злочинів радянського часу, в Росії, навпаки, розгорталися процеси реабілітації комуністичного тоталітарного режиму.
Чи не найгостріше кремлівське керівництво реагувало на українські спроби досягнути міжнародного визнання Голодомору геноцидом. Цьому визнанню сприяла і польська влада - й не лише прийнявши відповідну постанову в сеймі.
Олександр Дюков, який був одним із основних речників кремлівської історичної політики щодо реабілітації радянського минулого, підхопив ідею польських кресових середовищ щодо геноциду польського населення на Волині. Дуже зручну для російського керівництва ідею, яка дозволяла протиставитися активній міжнародній діяльності України.
Під гаслом "Вдаримо "геноцидом" по геноциду!" фонд "Історична пам’ять", очолюваний Дюковим, опублікував і поширив книгу "Забытый геноцид. "Волынская резня" 1943-1944 годов: Документы и исследования".
А вже 15 липня 2009 року, польські парламентарі спромоглися на юридичну оцінку польсько-українського конфлікту 1943 року. Причому сталося це несподівано навіть для польських політиків. Не було жодної попередньої інформаційної підготовки до прийняття цього акта, не було ювілейних приводів для нього — мова йшла про "некруглу" дату (66 років), та й традиційний день ушанування (11 липня) вже минув. Більше того, це питання навіть не було включене до порядку денного засідання сейму. Не відбулося жодного її обговорення.
Оголошена головуючим постанова навіть не голосувалася — її прийняли специфічним, властивим для польського парламенту способом акламації. Виглядало це таким чином: маршалек (спікер) сейму: "Пропоную прийняття ухвали через акламацію. (Довготривалі оплески.) Дуже дякую. Стверджую, що сейм прийняв ухвалу у справі трагічної долі поляків на східних кресах".
Не менш дивним, ніж процедура прийняття, був і текст постанови, в якому йшлося про "масові вбивства з характером етнічної чистки й ознаками геноциду". З юридичного погляду формулювання цілком нікчемне (що значить "ознаки геноциду"? Чи їх наявність означає, що ці акції таки були геноцидом?), натомість, очевидно, задовольняло чиїсь політичні побажання.
Можливо, таким чином певні політичні сили в Польщі намагалися дати сигнал Росії про готовність до співпраці. І такий сигнал отримав відповідь — у вересні 2009 року російський прем’єр разом із польським колегою Дональдом Туском узяв участь у заходах з нагоди річниці початку Другої світової війни у Гданську.
Саме ці події стали початком зриву співпраці між Україною та Польщею в історичній сфері. Згодом польські політики пояснюватимуть, що перелом наступив через "нерозумне" рішення Ющенка щодо присвоєння звання героя Степанові Бандері в січні 2010 року, з яким не могли змиритися поляки. Дивне пояснення як для тих, хто спокійно сприйняв аналогічний крок стосовно Романа Шухевича, котрий, на відміну від Бандери, справді був причетним до антипольських акцій.
Смоленська катастрофа, в якій загинули президент Качинський, керівник ІПН Януш Куртика та інші польські політики, що були щирими антисовєтчиками і розуміли необхідність співпраці з українцями в історичній галузі, стала ще однією подією, яка розривала налагоджені у 2005-2009 роках мости.
Суспільно-політичний фон в Україні був якнайсприятливіший для цього —  влада на чолі з Януковичем неодноразово публічно продемонструвала байдужість до українського минулого і навіть готовність використовувати його у торгах із іншими державами.
В одному з перших виступів на міжнародній арені український президент на догоду Росії публічно відмовився від відстоювання концепції Голодомору як геноциду. Очевидно, російське керівництво, отримавши такого союзника, почало заспокоюватися, чільники Кремля були переконані: вшанування жертв Голодомору, відстоювання його кваліфікації як геноциду потрібні були лише президенту Ющенку, а з його відходом тема забудеться.
Але так не сталося — ініціативу продовжувала громадськість, яка, незважаючи на байдужість органів влади, організовує масштабні акції.
У 2013 році розпочалася підготовка до відзначення 80 роковин Голодомору. Її елементом стає відновлення спроб донести інформацію про нього як геноцид. Тому повернення до теми оцінки злочину на Волині як геноциду (попри те, що це вже ніби відбулося в 2009 році) знову стало актуальним. За результатами першого півріччя цього року "геноцид проти польського населення" цілком заступив собою спроби нагадати про 80 роковини геноциду, який забрав життя мільйонів українців.
Цього разу після тривалих політичних та медійних дискусій, голосуванням (55 — за, 20 — проти, 10 утрималося) сенат польського парламенту 20 червня прийняв заяву, в якій знову назвав події на Волині "етнічною чисткою з ознаками геноциду".
Тобто нічого принципово нового порівняно з 2009 роком у тексті не з’явилося. Знову як результат — нічого не варте з юридичного погляду формулювання, відстоювання якого, втім, може, додало певних політичних бонусів деяким партіям. Під час дискусій було відкинуто пропозицію про встановлення 11 липня 1943 року Днем пам’яті мучеництва кресов’ян.
Натомість у тексті залишилися тези, які є лише історичними гіпотезами й непідтвердженими фактами, а просто кажучи, помилками — про те, що антипольська акція почалася 9 лютого 1943 року з атаки УПА на село Паросля, про те, що протягом ночі з 11 на 12 липня відбувся одночасний наступ на близько 100 населених пунктів, про те, що жертвами конфлікту стало 100 тисяч поляків. Очевидно, що після прийняття постанови сейму інформаційна істерія не завершиться - її пік лише очікується і, напевно, настане в першій декаді липня.
Гарантом її подальшого зростання є цілковите мовчання офіційного Києва. Очевидно, праві польські середовища можуть і далі користатися з відсутності будь-якого опору їхнім зусиллям з боку української влади.І якщо польські політики й надалі ігноруватимуть спроби українських проєвропейських громадсько-політичних діячів почати діалог, то вже незабаром вони спостерігатимуть за іншими відзначеннями з участю їхніх "українських" "партнерів" — вже в 2020 році на державному рівні Росія та Україна можуть святкувати століття перемоги над "білополяками" та їхніми "петлюрівськими посіпаками", а потім згадуватимуть і про "золотий вересень", і про "звільнення від гніту панської Польщі" у 1939 році.
Володимир В'ятрович

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.