Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

У головах повільно розвиднюється? [Випуск № 1128]

Як свідчать результати дослідження, проведеного соціологічною групою «Рейтинг», 44% громадян України не шкодують про розпад Радянського Союзу в 1991 році, в той же час 41% — шкодують. Здавалося б — шок. У країні, де практично в кожної людини місцевого походження за радянських часів були замордовані родичі, такі дані — вершина мазохізму. Навіть володіючи мінімальними даними, можна зрозуміти, що політика СРСР щодо України полягала в цілеспрямованих діях на її знищення та ліквідацію українського народу з метою навічного закріплення території України за імперією. Більше того, навіть із точки зору приватних інтересів окремого індивіда СРСР забезпечував злиденне і принизливе матеріальне життя з чергами і дефіцитами, особливо у порівнянні з розвинутим світом. І це навіть у найбільш успішні часи існування СРСР, не кажучи про 1920 — 1950 рр., коли величезна частина країни не те що не могла досита наїстися, а просто голодувала протягом десятиліть.

Тож у фразі «У головах повільно розвиднюється» дехто робить наголос на слові «повільно», а інші — на слові «розвиднюється». Хтось бачить напівпорожню склянку, а можна побачити й напівповну. Відносна більшість респондентів все ж таки розуміє ціну власній державі й не хоче ностальгувати за СРСР навіть на символічному рівні. І це попри катастрофічну дискредитацію держави, несправедливість, злодійство і т. ін., якими пострадянська влада України дискредитує її ось уже понад 20 років.
Приміром, згідно з даними травневого дослідження Фонду «Демократичні ініціативи ім. І. Кучеріва» і Центру імені Разумкова, в українському суспільстві тільки три соціальні інституції мають переважну довіру з боку громадян — Церква, засоби масової інформації і Збройні сили. При цьому Верховна Рада, Президент, суди, політичні партії, уряд, міліція, прокуратура і місцева влада мають негативний баланс довіри-недовіри. Зокрема, главі держави цілком довіряють 6,5% опитаних, переважно довіряють 19,3%, переважно не довіряють 23,9% і зовсім не довіряють 45% українців.
Верховній Раді повністю довіряють лише 1,6% українців, переважно довіряють 14,7%, переважно не довіряють 31,7% і зовсім не довіряють 45,1% опитаних. Уряду висловили повну довіру 3% українців, переважно довіряють — 19,3%, переважно не довіряють — 26,9%, зовсім не довіряють — 44,1% респондентів. Міліції повністю довіряє 1% населення.
Є й інші позитиви песимістичних результатів соціологів.
Порівняно з попереднім дослідженням кінця 2010 року кількість тих, хто шкодує про розпад СРСР, зменшилася з 46 до 41%, а тих, хто не шкодує, навпаки зросла з 36 до 44%.
Разом із тим присутні й інші залежності. Наприклад, жінки більше шкодують за СРСР, ніж чоловіки. Це означає, що цей жаль більш емоційний. Для багатьох така відповідь на питання — швидше емоційна реакція на сучасний стан. Зваживши, наші люди ніколи б так багато не дали за СРСР.
Щодо балансу чоловіків і жінок, то, крім емоційного аспекту, він означає, що країну більше готові захищати ті, хто фізично може це робити. Інший позитив — чим вища освіта респондентів, тим менше ностальгії за СРСР.
Якщо соціологи не теоретизують, а питають руба, чи проголосували б ви знову за незалежність, значно більше людей відповідають «так»; чи є Україна вашою Батьківщиною — до 90%.
Як повідомив Київський міжнародний інститут соціології (КМІС), за 20 років незалежності частка її прихильників ніколи не знижувалася до 50% — такими є дані соціологічного моніторингу з 1991 по 2011 роки.
За результатами опитування від листопада 2011 року, частка громадян, які підтримують державну незалежність України, складала 82,6%, зростаючи з року в рік.
Парадокс соціології в тому, що чимало з цих 80 — 85% людей, які підтримують незалежність України, ностальгуючи за часами СРСР, швидше жалкують про часи своєї молодості, коли й дерева були зеленіші, й небо синіше, і дівчата (або хлопці) кращі, й у чергах із ними можна було знайомитися.
Тож, всупереч негараздам та політичним кризам, які спіткали Україну за 20 років, зберігається прихильність її громадян до незалежності своєї держави. І відбувається це попри клептоманський, деструктивний і образливий для гідності народу режим.
Як геніально сказав свого часу британський прем’єр Уїнстон Черчилль, «більшовизм — це не політика, а захворювання. Коли він, як і всяка важка хвороба, нарешті відступає, люди ще довгий час не можуть прийти до тями. Мине немало часу, перш ніж їхні очі знову засвітяться розумом».
Тому нам не треба посипати голову попелом. Завдання окупантів — прищепити народові самовбивчий мазохізм. Неконструктивний історичний мазохізм теж викривлює реальність. Замість того, щоб бачити барви, а головне — розуміти реальний масштаб подій та речей, схиблений фокус мазохізму прищеплює відчуття приреченості й паралізує волю. Тому перш ніж посипати голову попелом, варто знати, в яких умовах жили наші предки і в яких живуть люди сьогодні. І хтозна, чи лишилося б на світі стільки інших народів і стільки глузду у їхніх головах, якби їм довелося пережити те, що й українському.
На тлі дискредитації держави владою більша частина українців все ж проводить розмежування між державою і бюрократією, країною і владою.
До речі, хвороба розчарування у власній корумпованій державі — не лише українська, а «спільно радянська». За даними травневого опитування російської соціологічної фірми «Левада-центру», 45% російських студентів і учнів та 38% бізнесменів прагнуть назавжди виїхати з Росії на постійне помешкання за кордон. Схоже, хвороби наших країн — однієї природи.

Олександр ПАЛІЙ, політолог, історик

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.