Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
22
вересня
Випуск
№ 1338 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

СТРАЖ ДУХУ НАРОДНОГО [Випуск № 1124]

Його названо Пророком. І цього разу народ не помилився у своєму визначенні. Пророк — той, що рече про високе, несе одкровення там, де панує темрява, хаос й нерозуміння. Він запалює свічу там, де морок і чигає смерть на душу народу. Він спроваджує її й виводить народ до світла, як заблукле дитя із лісу. Не якусь там частину, а весь народ. Пророки приходять не до еліти, а до всього народу. Шевченко став для українців ось таким спасенним повітрям, киснем, живою водою, хлібом і сіллю для вичахлого, охлялого помираючого національного духу. Його ім’ям був наповнений увесь гео-духовно-фізичний простір України. Кожна душа — від малого до старого — знала, хто такий Шевченко. На покутті під іконостасом поруч із Біблією майже у кожній хаті стояв «Кобзар».
Господь як серцевидець знає про нас усе. Він знає найкоротшу і найреальнішу стежку до нас. Він знає, як запліднить розум і душу народу прозрінням. Був час мудреців і філософів, пророків та апостолів, святих і праведників, великомучеників, посланих до народів у час їхнього великого розбрату. Вони виводили свої стражденні народи із того історичного мороку, який випав на них, часто змінюючи код їхнього мислення, свідомості, світовідчуття, світорозуміння. Тому вони переставали належати одному якомусь народові і належали людству, епосі, цивілізації. Вічна ріка життя відібрала якусь дещицю імен із тієї повені, яку поглинула Лета.
Наділений великою місією, говорив не лише мовою, зрозумілою цьому конкретному народові, він відчував його, дихав його диханням. Інших загал просто не сприйме чи й відторгне.
До помираючої нації, вимореної неволею, кріпацтвом, Творець посилає Поета. До поетичної нації, здатної відчувати світ поетично, міфічно, символічно і навіть містично, що сотворила й виспівала тисячі пісень, що сприймає світ через романтичне слово, прийшов той, що точнісінько так, як і цей народ, плакав, ридав, радів, сварився, осуджував, зітхав, вимовляв одвічне українське «ой» та «бодай же тебе…», душа якого, як і в того ж таки народу, була зіткана зі срібла-злата чистих помислів, із чорноземів гірких безрадісних дум, із «туманів – латаних таланів» доль.
Його слово нагадує слово народу (той таки ж код!), але значно потужніше, енергетичніше. Воно впало на всю Україну, як велетенський метеорит, подарувавши ясний спалах і велетенської сили поштовх. Воно струсонуло усім геопсихологічно-інтелектуально-духовним простором України, душа якої вже повільно віддалялася від плоті. Воно, як стріла, вцілило в генетичний код нації, що вже розпадався. І та стріла створила справжнє диво: воскресила його. Це був стрес на генетичному рівні. Це було щось схоже на “замкнуту”, не здатну народжувати, жіночу плоть. Війни, землетруси, різні катаклізми робили її клітину відтворення здатною до зачаття.
Шевченко став тим обранцем, навіки повінчаним з Дівою-Вдовою-Жоною безталанною Україною, що й воскресив її тонке тіло до життя. І воно повернулося до фізичної плоті. Україна ж, розтерзана неволею, мучеництвом, ораблена й замордована, стрепенулася, відчувши його потужний дух, самоспалюючу любов. Енергія, що била від нього — гніву й розпуки, — якогось несамовитого волання «прокинься, бо вмреш!», здається, заповнила фізичний і духовний простори понад «селами невеселими».
Він належав до унікальної касти Вибраних і Пізнаних на землі. Як правило, людство щодо упізнавання мудрішає й зрілішає у третьому – п’ятому поколінні. Пізнає. Визнає. Кається. Возвеличує. Його ж розпізнали й полюбили вже сучасники. З ним носилися багаті свідомі українці (Симиренки, Терещенки). І за велику честь мали, аби він жив у них, а вони дихали хоча б тим повітрям, яке вдихає й він. Його визнавав і славив весь тогочасний мистецький світ, увесь літературний бомонд. В нього закохувалися княжого роду панночки. Українські дівчата, розпустивши коси і сплівши вінки із першого травневого квіту, несли його домовину від церквиці, що стояла тоді на Поштовій площі в Києві, до тієї гори, на якій він «оселився», наслухаючи й вдивляючись, «щоб Дніпро і кручі було видно, було чути…”
Його любов до України, неначе ударившись об промінь Господньої любові, помножилася і перетворилася на нову сутність, нову українську долю. Нову Україну, яка залишилася, хай і під п’ятою, та все-таки живою.
Перебуваючи серед велелюддя, він душею був анахоретом-пустельником на безлюдному острові самоти та болю.Туди нікого не впускав, лише — Україну. Кликав: «Доле де, доле, де ти?!» – а приходила Україна в лахмітті, боса і грілася коло нього. Тужив за неіснуючою дружиною й діточками, а являлася Україна. «А я благав та ще й благаю одну хатину в темнім гаю», а в кімнату на березі Неви прибивалася убога прочанка Україна, загорнута то в густі осінні тумани, то у весняні грозові зливи, то в сяйво місяця і зорі…
Хтось недремно стежив, аби світ не спіймав його і не зробив того, що могло якщо не розлучити із Богом та Україною, то принаймні віддалити. Бурлацьку неприкаяність і життя, як на діючому вулкані, щоб не було поміняно на сіру тишу й тепле болото. Йому не дозволено було навіть наблизитися до того, що зветься «нормою» людського життя. Отой Хтось ревно й недремно пас його «вузьку дорогу». А великій вродливій Україні не знайшлося тих карих очей і чорних брів, якими снив, а в мальовничій Україні не знайшлося такого омріяного раю, яким марив.
І коли було знайдено землю на канівських кручах, коли вже було навіть підписано папери, Бог спішно забрав його… Випадковість? Збіг? Так судилося? Господь не дозволив йому поміняти дорогу пророка, неприкаяного кобзаря на долю багатенького хлібосольного дідича, що поволі відрощує живіт і за розкішним застіллям ллє брехливі сльози за голодний народ. Ангел-охоронитель недремно пасе його очищену стражданням земну дорогу, його труди земні, християнське мучеництво. Способів порятувати вибрану душу в Отця небесного безліч. Той, який народ знає справіку, однозначний — Бог рано забирає тих, кого Він любить. Не наділив йому ні земних щедрот, ні земного щастя — лише невеличку кімнатку з антресолями на чужині — в Петербурзі.
На нього полювала, полює й полюватиме усяка недолуга пітьма. Його боялися, ненавиділи й ненавидять досі. Йому заздрили його сучасники-графомани й псевдогенії. Йому заздрили вже й мертвому. Йому заздрять ще й нині усі ті, у кого бузинове осердя, хто нагадує кволі, крихкі, із ватяним гіллям кущики бузини, що легко розсіваються вітром, на яких люблять тирлуватися дідьки, дивлячись на його вічне древо духу, невмирущу й непроминущу крону, що розкошує поміж хмар і наслухає ангелів…
Богоборці вишукували в його поезії свій «сокрушітєльний» геном, свій осатанілий дух, свої червоні ідеї. Називали його поетом-революціонером, передвісником революції, прагнули розлучити з Україною і поставити на масонський п’єдестал, де не «вітер з гаєм розмовляє», а «віхрі враждєбниє воют над намі», вилучали рядки із творів та цілі вірші з “Кробзаря”, спроваджували з них Україну й Бога і на всю губу цитували: «…Я так, я так її люблю, мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за нею душу погублю».
Наївні! Та ж на такий крик серця здатен лише Вибраний. Та ж коли через слово не працює Святий Дух, то думка й почуття рухатиметься лише по горизонталі, в межах земних цінностей, «вічних цінностей» моралі, культури, гуманізму, кохання, життя, смерті, зворушливих красивих відчуттів — замилування природою, внутрішнім станом людини тощо. Ото і все. І не буде тим мечем двосічним, який розпанахує весь гео-психічний простір краю і народної душі, не буде блискавкою і всеочисною зливою, що падає на вив’ялену спекою недолі землю, тяжким плугом і ралом, що переорює змертвілий грунт всенародного думання-згасання. Не буде громом і сонячним промінням, вітром і туманом, що огортає всю Україну. Не буде криницею, де б’ють чисті джерела, щоб напоїти увесь край. Яблуневим садом, що нагодує плодом, і нивою, що піднесе їй хліб життя.
Ось яка відмінність між просто талантом і генієм слова, наділеним особливою пророчою місією, даром Святого Духа.
Чи не тому Шевченкові судилася поки що найвища гора в нашій літературі та одна з найвищих у світовій. Народжений в сакральному осерді України, куди спрямовані енергетично-історичні віхи, він став понад всіма не лише силою просвітленого духа, національною харизмою, а й своєю духовною зрілістю. Це шлях небагатьох. Його долають одиниці. Елітні, вибрані. Як ширяють під хмарами лебеді чи лелеки — здебільшого поодинці. Гайвороння ж літає зграями, гуртами…
Відміряно було йому на землі два біблійні аршини — 40 та ще й 7 літ, дозволено виспівати й викричати усе, що вмів. Майже день у день — у які ворота увійшов, тими й вийшов. Висіяв потужне зерно слова у вимерзлий грунт національного духу, воскресив помираючу душу народу, докричався, щоб було знято кайдани кріпацтва і відійшов у небесні Моринці чи Кирилівку, залишивши частину себе на українських хмарах, українських чорноземах, українських розквітлих вишнях і обважнілих од плоду садах. Залишив себе у тій таки ж українській душі, трутизною, «московською блекотою» споєній, в українських високих думах, піснях. На українських хуторах та селах з дивовижними назвами Христи, Богодухівки, Млини, Старі Коні, Волові Греблі, Лебедини… Перемайнув на інші континенти, де оселялися українці.
Він живе й проростає у дедалі нових і нових поколіннях, як своєрідне українське Дерево Життя, яке не можна ні зрубати, ні спалити, бо воно не підвладне тліну, воно живе у великому серці великого народу, якому він найбільше доніс правду про його велич і непроминущість, і він найкаторжніше потрудився, щоб цей народ був такий, бо ж сам вийшов із його стихії, його крові і плоті, його болючої сльози.
Чого судилося йому безсмертя? Через геніальність і талант? Ні і ще раз ні! Через любов!!! Бо ж «немає загадки таланту, є вічна загадка любові», — сказав ще один елітний українець. Саме його любов з’єднала Україну з Божим світом. І ця любов, закодована у слові, ударившись об промінь Господньої любові, до нього ж і повернулася всенародною любов’ю. Бо це той вид енергії, який могутніший від енергії самого життя. Він світився нею. Ярів. Пломенів. Самоспалювався і спопелив свою плоть, вивільнивши дух нескінченної любові до своєї материзни. І його слово — часточка Божого вогню, дарована тим Плугатарям і Сівачам, які переорюють ниву долі свого народу і засівають її нетлінним зерном, щоб той народ був дужий і непроминущий і вічно споживав Хліб Життя.
Катерина МОТРИЧ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.