Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Дерадянізація, яка не відбулася [Випуск № 1123]

Сьогодні, коли ми всі є не лише спостерігачами, а й учасниками надзвичайно важких геополітичних і соціально-економічних блукань України мойсеєвою пустелею національного вибору, мимоволі згадуємо про початок 1990-х, коли закладалися основи подальшого незалежного розвитку країни. Формального усамостійнення було замало, існувала нагальна потреба створення самодостатніх економічних і політичних підвалин суверенної держави та повноцінного українського соціуму. Від якості вирішення цих проблем біля джерел державності залежали наступні перемоги й поразки.
Спершу годилося визначитися зі ставленням до минулого, до 70 років у межах тоталітарної імперії, де Україна існувала у вигляді квазідержавного утворення – УРСР. Слід було дати чесну і принципову, юридично й політично виважену оцінку радянської республіки з позицій національних інтересів, а відтак зіставити цей бутафорський об’єкт із такими формами державності, як УНР і ЗУНР. Цього не зробили. І понад те, впродовж більш ніж 20 років незалежного існування нової України від цієї вкрай необхідної процедури різні президенти й уряди всіляко ухилялися, вважаючи політичну невизначеність у доленосних питаннях найвищим проявом мудрості влади. Тому десь у тіні перебували важливі проблеми якот: ким вважати тих, хто знищив УНР; чи можна взагалі говорити про державність стосовно УРСР; чи правильніше було б кваліфікувати її як утвір на кшталт Протекторату Богемія і Моравія тощо.
Майже всі українські керманичі вважали за краще цей комплекс фундаментальних проблем не чіпати. Але така «хитрість» била по них самих, бо ж незрідка їм доводилося волати в стилі Леоніда Кучми: «Скажіть, яку державу ми будуємо, і я збудую!» Звісно, місцева партійна номенклатура воліла б нічого не створювати, намагаючись продовжити до нескінченності блаженний стан свого перебування при владі без нагляду з боку московського ЦК, КГБ й Комітету партійного контролю, себто увічнити УРСР без Радянського Союзу. Тому цій публіці на території України був потрібен уламок колишньої ідеології, політичної системи та силових структур, а не їх повний демонтаж і заміна національними інституціями.
Ось чому за 20 років незалежності не розірвано ідеологічного зв’язку з тоталітарним минулим, із радянським періодом, який досі зберігає штучні позитивні конотації (за певного спрямування інформаційного простору й підтримки влади) в масовій суспільній свідомості.
Радянщина збереглась у новопосталій державі майже повністю – за 20 років пам'ятки комуно-імперської монументальної пропаганди зникли хіба що в Галичині і на Волині, де виконали указ президента Кравчука про їх ліквідацію. Потім аналогічний документ видав Ющенко. Але обидва не дуже стежили за тим, як їхні розпорядження виконуються, а це напевне і призвело до того, що на більшості території України антитоталітарні законодавчі акти проігнорували. Тому, як висловився один дотепник, перетинаючи польсько-український кордон, «закінчується цивілізація чистих туалетів і починається цивілізація пам’ятників Лєніну». Це для нинішньої Центрально-Східної Європи абсолютний, дикий абсурд і нонсенс. Навіть в Албанії, що за диктатури Енвера Годжі й Мегмета Шегу була чимось на кшталт європейської Північної Кореї, нині таких пам’ятників немає. Нещодавно демонтували монумент вождю світового пролетаріату в столиці Монголії Улан-Баторі. Україна вже 20 років виставляє себе на посміховисько, говорячи про європейський вибір в оточенні тисяч кам’яних і бронзових зображень червоних фюрерів, сатрапів та катів. У такому ореолі, що має потужне ідеологічно-ментальне випромінювання, будувати щось людське неможливо.
Дерадянізація несумісна зі збереженням тоталітарного культурно-історичного простору. Звичайну українську людину ця комуно-імперська пропаганда й нині атакує звідусіль. Досі культивують на державному рівні тоталітарні свята:
23 лютого (глорифікація одного з головних знарядь тоталітарного режиму – Червоної (Радянської) армії, 9 травня – свято перемоги сталінізму над гітлеризмом, що й дотепер слугує інтересам російського агітпропу, відтворюючи тоталітарні комплекси у свідомості мільйонів українців. А ще ювілеї (за державної підтримки) бойового загону КПРС лєнінського комсомолу, глорифікація із встановленням меморіальних дощок комуністичних діячів Брєжнєва, Щербицького та ін.
До того ж історична свідомість минулої радянської доби залишається панівною в наших умовах, і її відтворюють ЗМІ, система освіти та влада. Особливу роль у системних рецидивах нової радянізації України відіграє державне культивування міфу «Великої Вітчизняної війни», що є сьогодні найпотужнішим чинником відновлення комуністичної масової свідомості. Ця ідеологема покликана приховати факт, що сталінізм для українців був такою самою страшною загрозою, як і гітлеризм. Дуже показовим є те, що нинішня влада в Україні святкує 9 травня з більшим розмахом, ніж 24 серпня День Незалежності. І це засвідчує її пріоритети…
Дерадянізація в Україні тісно пов’язана з дерусифікацією. В Радянському Союзі радянське й російське з’єдналися настільки нерозривно (у світі СРСР часто-густо називали Росією і представники російської інтелігенції не протестували), що важко сказати, де закінчувалось одне й починалося друге. «Нова історична спільнота людей – радянський народ» формувалася на основі російської мови, культури та ментальності. Себто раніше чи пізніше люди різних національностей в СРСР мали стати росіянами, саме на це працювала вся тоталітарна машина. Російське було знаряддям поширення радянського й навпаки. Тому цілком логічно країни Балтії розпочали дерадянізацію з масштабної дерусифікації, з відновлення потенціалу національних мов та культур, повернення власного розуміння й тлумачення історії, з культивування національних цінностей.
В Україні мовна політика була надзвичайно невиразною і непослідовною. Точилося багато розмов про українізацію без помітних практичних кроків. За понад 20 років не сформували жодного владного органу, який відповідав би за неї (а фактично за дерусифікацію населення). Поширення своєї мови бачилося швидше політичною кампанією, а не послідовною державною лінією. Причому всі правлячі команди страшенно боялися звинувачень в українізації (а надто «насильницькій»). Але хто не хоче бути молотом, стане ковадлом. У підсумку все закінчилося антиукраїнським законом Ка-Ка (Колесніченка – Ківалова). Мовно-культурна ситуація в нашій країні така, що коли тут не буде послідовної, невідворотної і жорсткої українізації, настане тотальна й безжальна русифікація.
Якби Україна, з урахуванням своєї специфіки, стратегічно діяла так само, як держави Балтії, які чітко знали, чого вони хочуть, куди йдуть і що для цього треба зробити, наша теперішня ситуація була б принципово іншою. Компроміс із тоталітаризмом та колоніальною спадщиною забезпечив їй глухий кут, неможливість продуктивного розвитку. Тож, без дерадянізації жодних шансів на поступ Україна не матиме й буде приречена нескінченно ходити зачаклованим колом…

Ігор Лосєв

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.