Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Вбити Івасюка [Випуск № 1123]

Тридцять чотири роки тому – 22 травня 1979 року – у Львові на Личаківському цвинтарі поховали композитора Володимира Івасюка. За чотири дні до цього, 18 травня, його знайшли повішеним у Брюховицькому лісі. Тоді багатьом здавалося, що похована назавжди і правда про його трагічну загибель. Автор цих рядків із лютого по травень проводив журналістське розслідування, під час якого мав розмови з родичами, друзями і знайомими композитора, лікарями, юристами, митцями, журналістами, політиками – всіма, хто міг пролити світло на обставини трагедії. У кримінальній справі 34-річної давнини безапеляційно закарбовано: «Смерть Івасюка настала внаслідок механічної асфіксії через удушення-самоповішення». Із судмедекспертів, які оглядали тіло Івасюка, до сьогодні дожили лише троє. Один із них переконаний, що композитор наклав на себе руки сам. «Мені розповідали, що він зловживав алкоголем і тричі лікувався у психіатра», – згадує судмедексперт. Про дату загибелі Івасюка він не може сказати нічого певного, оскільки занадто багато часу минуло між настанням смерті й виявленням тіла композитора. Мовляв, тодішня медична наука була в цьому питанні безсила. Живим композитора востаннє напевне бачили 24 квітня, а мертвим знайшли 18 травня. Календар наручного годинника Івасюка застиг на числі «27». Щоправда, хронометр за бажання можна легко перевести чи то до, чи то після смерті.
Кільком психіатрам я показував медичний висновок-«вирок», котрий зацитую: «Івасюк перебував у хворобливому стані психічної діяльності, пов’язаному з наявністю психічного захворювання циклотимії (підвид маніакально-депресивного синдрому), що характерний присутністю думок про самогубство та циклічністю перебігу хвороби». Сучасні психіатри зауважують малодоречну і маловмотивовану «медично-соціально-політичну суміш» цього категоричного висновку. Так, нібито композитор залишив якусь посмертну записку-пояснення, чого ніде й ніким не зафіксовано. Або ж буцімто хтось не дуже фаховий у медицині надиктовував цей текст. Кільком людям нині покійний лікар Івасюка скаржився, що «певні особи» під зобов’язання про нерозголошення таємниці примушували його переписувати і загострювати прижиттєву історію хвороби Івасюка вже після його смерті, щоб вона вписувалася у наведений вище вердикт. «Я маю чимало пацієнтів із таким діагнозом (циклотимія. – Ред.), зокрема й талановитих митців, які не відмовляються від чарки, але за багато років жоден із них не наклав на себе руки, – запевняв мене відомий психіатр-практик. – Тому я не вірю у самогубство Івасюка».
Виняток фахівці роблять лише для такого трагічного фіналу, як доведення до самогубства.
Доведення до самогубства – злочин. Враховуючи наслідки, не менший за вбивство. У випадку Івасюка найімовірніший мотив злочинців – політичний. Такий мотив найкраще зрозумілий людям, яких у радянський час називали творчою інтелігенцією. Вони переконані, що особа Володимира Івасюка обов’язково мала привернути увагу комсомолу, партії та органів державної безпеки. Лауреат першого Всесоюзного телевізійного фестивалю «Пісня-71» (з «Червоною рутою») і другого – «Пісня-72», а відтак і міжнародного пісенного конкурсу в польському місті Сопоті в 1974-му ставав для тодішньої влади цінним ідеологічним об’єктом, якщо погоджувався грати за її правилами. Або мішенню, якщо прагнув зберегти творчу і громадянську самостійність.
Володимира Івасюка у 1976-му виключили з консерваторії (буцімто за пропуски занять), його ім’я викреслили зі списку претендентів на здобуття Державної премії імені Тараса Шевченка, Івасюкові заборонили їхати на Міжнародний пісенний конкурс «Сопот-77», де Софія Ротару перемогла з його піснею «У долі своя весна». Це свідчить щонайменше про його непрості взаємини з владою кількох рівнів.
Колишні компартійні працівники розповіли, що їхнє найвище київське начальство наказувало «взяти Івасюка під себе» і «заопікуватися ним». А після загибелі композитора один із секретарів обкому компартії і керівник ідеологічного підрозділу місцевого КДБ бідкалися: «Цієї смерті не мало бути – трапилася прикра випадковість». За версією мого співрозмовника, ті двоє знали, хто показав композиторові свіжу газету, датовану 24 квітня, зі списком лауреатів Республіканської комсомольської премії імені М. Островського, в якому прізвища Івасюка не було. І при цьому ще раз нагадав йому про роль і значення в його житті людей із «гарячими серцями і чистими руками».
Невдовзі до Львова прибув голова КДБ УРСР Федорчук, який влаштував моральну екзекуцію місцевим кедебешникам за слабку боротьбу проти українського буржуазного націоналізму і його гучні прояви під час багатотисячного похорону Івасюка. Позатим керівника ідеологічного підрозділу звільнили з посади. Провал операції «Івасюк»?
Злочин проти Володимира Івасюка міг мати і зовсім прозаїчний мотив – корисливий. Попри гоніння з боку влади, композитор був вельми забезпеченою людиною: за словами його знайомих, статки Івасюка сягали більш ніж 30 тис. крб – шалена на той час сума. Члени львівської делегації, яка перебувала наприкінці квітня 1979 року в Хмельницькому на Республіканському конкурсі артистів естради, згадують: Івасюк (він входив у журі. – Ред.) не ночував у своєму готельному номері, остерігаючись появи невідомих вимагачів, які йому неодноразово телефонували. А потім поквапом виїхав до Львова, щоб наступного дня – 24 квітня – зникнути безвісти на 24 дні. Досі невідомо, з ким композитор сів того дня в автомобіль і до кого помчав на зустріч, що достроково викликала його з Хмельницького.
Хто 30 років тому міг нахабно шантажувати відомого на весь Союз композитора, не боячись його звернення до правоохоронних органів? Навряд чи на це наважилися б кримінальники – занадто великий ризик. Тут мав бути задіяний хтось впливовіший за міліцію і прокуратуру, хто не озирався на правоохоронні органи. Можна припустити: коли шантаж із якихось причин їм не вдався і композитор пригрозив викрити здирників, вони – чи то випадково, чи то за попереднім наміром – вбили його. У професіоналів є чимало способів зробити людину безтямною й імітувати самогубство.
 Попри все намагаємося ще вірити, що в нинішньому розрізненому і поділеному українському суспільстві з’явилися не тільки окремі бажання дізнатися правду про смерть Івасюка, а й спільна воля здійснити їх. Навіть якщо вона спричинить непопулярні й ризиковані дії. Тож якщо ми не помиляємося щодо серйозності та відповідальності намірів усіх зацікавлених сторін, то автор цього матеріалу озвучує пропозиції декотрих своїх авторитетних співрозмовників. Перша – провести ексгумацію тіла Володимира Івасюка. Друга – перевірити на поліграфі (детекторі брехні) кількох осіб, які у 70-х роках минулого століття працювали в органах партійних, держбезпеки та внутрішніх справ тодішнього Радянського Союзу. Передусім так званих кураторів медінституту, консерваторії, мистецького середовища.
Такі пропозиції мають кілька вагомих причин: по-перше, офіційні висновки щодо загибелі композитора досі викликають сумніви і заперечення навіть у фахівців. По-друге, все менше залишається живих свідків і співучасників тих подій.
Зараз складно прогнозувати відповіді на поліграфі «відповідальних працівників». Найімовірніше, декотрі пенсіонери «всесоюзного значення», які мешкають у Львові, Києві та Москві, всіляко відмовлятимуться від перевірки на детекторі брехні, бодай через хворі й колись гарячі серця, що можуть тепер не витримати. Однак у будь-якому разі – навіть попри відмови і заперечення – слідство наблизиться до розгадки трагічної загибелі Володимира Івасюка. І тоді нікого не мучитимуть докори сумління, коли ми слухатимемо його перші світлі й останні трагічно віщі слова: «Ти признайся мені».
Роман Шостак

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.