Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Пам’яті Марії Савчин - однієї з останніх підпільниць ОУН [Випуск № 1122]

22 квітня померла Марія Савчин – “Марічка”, одна з останніх провідних діячів підпілля ОУН, дружина Василя "Орлана" Галяси, автор чудово написаних спогадів "Тисячі доріг". Марія Савчин (у другому шлюбі — Пискір), псевдо "Марічка" — діячка ОУН, дружина полковника УПА Василя Галаси. Народилася в середині 1920-х у селі Задвір'я під Львовом.
У 1940-х — провідниця підпільного юнацтва ОУН у Львові, надрайонова УЧХ (Українського Червоного Хреста) Перемишльщини, зв'язкова референтури Служби Безпеки у Крайовому Проводі ОУН.
У травні 1945 р. вийшла заміж за Василя "Орлана" Галасу - полковника УПА, обласного провідника ОУН Перемишльської області [нині Польща].  Під час затримання в 1947 році співробітниками МГБ у Кракові втратила кількамісячного сина Зенона. За чутками, його всиновив начальник місцевої служби безпеки Польщі.
Перебувала в підпіллі в Карпатах, на Волині та Поліссі. "Орлан" організовував рейди УПА на Захід.
У липні 1948 р. Галасу призначили крайовим провідником Північно-Західних українських земель (Волинь і Полісся). У жовтні 1948 р. у Василя і Марії народився син Петро.
1952 року головний командир УПА Василь "Леміш" Кук передав під керівництво Галаси ще Вінницьку та Кам'янець-Подільську області. У квітні 1953 р. створилася критична ситуація: зв'язки обірвалися, у найближчому оточенні залишилося кілька підпільників. Це спонукало Галасу до переходу на східні терени України.
Під час переходу, який організовував окружний провідник Кам'янець-Подільської області "Скоб" (як виявилося, агент МДБ К62, справжнє прізвище не розголошується СБУ досі), 11 липня 1953 року Галасу з дружиною та охоронця Чумака схопила оперативна група МГБ, легендована під повстанців.
Подружжя перевезли у київську в'язницю на вулиці Володимирській. Керівництво МГБ запропонувало вислати кур'єра від його імені у США для встановлення контакту із Закордонним Представництвом УГВР.
Галаса не погоджувався на невідомого йому зв'язкового, погодившись, врешті, лише на кандидатуру дружини Марії Савчин, якій незаперечно довіряв. Заручниками в Україні залишалися їхні родичі, син, та й він сам. "Орлана" пообіцяли звільнити після повернення Марії з Заходу.
За таємною домовленістю Василя Галаси з дружиною, Марія повинна була розкрити плани МГБ і не повертатися в Радянський Союз.
Перед від'їздом у 1954 р. Марії в США їй дали змогу з вікна автомобіля побачити свого 6-річного сина Петруся, якого виховувала двоюрідна сестра Василя на Тернопільщині і який не знав, що живе у прийомних батьків.
Марія і Василь були упевнені, що їм більше не побачитися. "Орлан" очікував розстрілу, але 1958 року його засудили до 10 років ув'язнення. У 1960-х рр. звільнений на волю Василь Галаса одружився вдруге й забрав сина Петра до себе.
Марія Савчин виконала свою місію, написавши свої вже легендарні і неодноразово перевидані мемуари "Тисяча доріг". Жила в США, вийшла заміж. Брала активну участь в діяльності громадських організацій діаспори.
До вашої уваги уривок з книги Марії Савчин „ Тисячі доріг”, в якому описано святкування Великодня 1952 року на теренах Волині:
"Настала Страсна субота. Вже сполудня в лісі затихло, замовкло гупання сокир дроворубів, не доносився скрипіт возів. Люди готувались до Великого Свята. Ми також почистили одяг, скупались у сніговій воді, наділи чисту білизну, впорядкували постій. Були майже певні, що в тій частині лісу немає на стоянці нікого з повстанців і завтра ми будемо тут одинокі на весь квартал. Будуть ще оперативники, але в нашій книжці вони не записані людьми.
Увечері пішли наші "хлопці" по "свята". Ми обі й не думали спати, тільки наслуховували, чи не чути стрілів, чи не найшли де на засідку. Вже стало розвиднюватися, коли, зачувши шарудіння їхніх кроків, вийшли їм назустріч. Вони, обляпані до пояса болотом, повернулися з села з напівпорожнім наплечником. Роман, незрівнянний, золотий Роман, обмураний, як чортик, однак, широко, дитинно усміхався. Він був собою дуже вродливий хлопець, кароокий, високий, стрункий, з гарним лицем. З нього ще просвічувалася прямодушність юнака, особливо помітна в його солодкій широкій усмішці. Я запам'ятала її від першого разу, коли конвоював мене ранену з лісу минулої осени. Він зумів пронести ту усмішку крізь усі страшні переживання, зазирання смерті в вічі й усе ще її зберіг і нею приманював до себе.
— Христос воскрес, — привітали їх.
— Воістину воскрес.
Попитали, що принесли.
— Ми й самі не знаємо, — відповів Орлан. — Мабуть, нічого особливого, бо господар вийшов до нас, заляканий такий, і каже, що біля його хати опергрупа тримала дві ночі засідку. Боявся, чи й тієї ночі її не було. Не міг зробити нам закупок у місті, тільки трохи дав щось там свого.
В наплечнику був буханець чорного хліба, з півкілограма сала і стільки ж пшоняної каші. Зварили ми кашу, запарили з лісового зілля чаю, без цукру, і так провели Великдень. День був прекрасний, у лісі панував якийсь урочий спокій, лише пташки по-весняному заливались у щебетанні. З села ледь доносився гомін дзвону.
Цей Великдень у 1952 році смутком відтиснувся в моїй пам'яті. Не через убогий харч, а через гірке відчуття самотности. В такий день болючіше сприймається пережите, в такий день хочеться оглянутись назад, перелисткувати картки минулого.
... У мене колись була рідна хата, де під ласкавою опікою матері пройшло моє дитинство, юність. Батьки доглядали нас, піклувалися, а мені все ще чогось бракувало. Нетерпеливилося залишити батьківський дім, вийти поза межі села, пізнати незнане. Сьогодні думкою вертаюсь до вас, засідаю з вами до великоднього столу.
... Великодні в підпіллі, на Закерзонні... Відділи УПА на Службі Божій, після того спільна трапеза і багато щирих побажань. Завтра, може, когось з нас не стане, але в той день ніхто не думав про смерть. Ми сприймали життя радісно, з вірою, що воістину воскрес і воістину запанує правда на нашій землі. Тепер із сотень залишилися вже й не десятки, тільки одиниці, заніміли пісні, ліси опустіли, наші стежки поросли травою. Ось у цьому ж Котівському лісі кипіло сотнями УПА, а тепер нас тільки четверо тут... "Де ж ти дівся в яр широкий протоптаний шляху?", — смутно запитувало серце". 

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.