Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Кость Гордієнко – справжній лицар і запеклий ворог Москви [Випуск № 1122]

Якщо політична орієнтація гетьмана І. Мазепи довго була невизначеною, - а коли визначеною, то від усіх прихованою, - то орієнтація К. Гордієнка ні для кого не становила загадки. Як тільки його обрали кошовим - (початок 1702 року), він зайняв рішучу антиросійську позицію. Отож у цьому питанні всі історики, як ніколи, одностайні: "справжній лицар і запеклий ворог Москви" (М. Аркас); "Одвертий ворог московської зверхності" (А. Кащенко); "Гордієнко одверто висловлював свою нехіть до Москви й відверто діяв у цьому плані" (Д.Яворницький). Та мала позиція кошового Гордієнка і свою особливість. Вона полягала в тому, що, категорично виступаючи проти російської колонізації, він водночас не був прихильником ні Польщі, ні Туреччини чи Криму, вважаючи, що Україна сама здатна вибороти собі незалежність. Ясна річ, використовуючи вигідні міжнародні фактори та війська тимчасових союзників. Саме такими "тимчасовими союзниками" і поставали перед ним шведські війська, що з'явилися незабаром в Україні.
Щодо походження К. Гордієнка, то цілковитої ясності тут дослідники не дійшли. Є лише підстави вважати, що справжнім його прізвищем було Гординський (так його, зрештою, називали й на Січі) і що походив він з давнього українського аристократичного роду Гординських. Немає сумніву й у тому, що освіту він здобував у Києво-Могилянській академії. Адже загальновідомим є факт, що коли запорозьке військо приєднувалось до армії Карла XII, кошовий, на подив усього шведського офіцерства, вітав короля промовою, складеною за всіма канонами добірної латини. Так само відомо й те, що Гордієнко брав участь в укладанні першої української "Конституції П. Орлика".
Саме перед обранням Гордієнка кошовим, з'явився наказ Петра І спорудити в Кам'яному Затоні поблизу Січі фортецю, в якій мав стояти російський гарнізон. Дізнавшись про це, кошовий пише листа російському імператорові, в якому в ультимативній формі вимагає відмовитися від такого будівництва. Можна собі уявити, як знавіснів Петро І, коли йому прочитали, що "Військо запорозьке наказу про збудування городу в Кам'яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівлю того городу на землях Запорожжя не дозволить, а як хто прибуде з московськими людьми той город будувати, то запорожці будуть оружно на них бити".
Отак: чітко і ясно. Імператорові одразу дали зрозуміти, хто на цій землі господар. Якби такої твердості дотримувалися наші гетьмани, становище України було б іншим і, можливо, після всіх перемог доби Хмельницького, вона б не втратила так безглуздо своєї незалежності.
Ще дужче утвердився наш кошовий в антиросійських настроях, коли стало відомо, що Петро І у переговорах з ханом по-зрадницькому віддав українські козацькі землі в пониззі Інгулу, Висуні та Інгульця кримським татарам. При тому, зважте, зробив це не з доконечної потреби, як то буває, коли волю диктують переможці. Ні! Татари не перемогли росіян і не могли навіть мріяти про перемогу над козаками. Але - віддав. Гнівові запорожців не було межі Ці землі вони століттями відстоювали в кривавих боях! Ці землі споконвіку - ще з часів Київської Русі, були українськими. А тут раптом хтось ними торгує. Бо хоче, бач, послабити українське козацтво і підпорядкувати його собі!..
У зв'язку з цим - кілька запитань до сучасників. Чи не час нам із вами відкинути всі легенди щодо того, нібито український народ, приєднавшись до Російської імперії, здобув собі захист? Чи не час зрозуміти, що в переважній більшості випадків імперія керується лише власними амбіціями та потребами, а не сподіваннями тих, хто до неї приєднався?
Цікаво, що Гордієнка абсолютно не жахала могуть Російської імперії. Всі його дії показують: його рішення вибити й витіснити росіян з України не захитає ніщо! В березні він зібрав коло містечка Перевалочної всі розпорошені загони, послані перед тим на Кодак та в інші місця, і провів раду. Рада одностайно ухвалила: йти на з'єднання зі шведами і разом з ними виступити проти росіян.
Але, на відміну від Мазепи, кошовий Гордієнко не чекав, поки підійдуть шведи. Він навально вдарив на Царичанку. І хоч сил під своєю командою мав небагато, зате складались вони з досвідчених вояків-запорожців, - тож дощенту розбив тритисячний загін російських драгунів. Понад сто з них захопив у полон. Командувач російських військ фельдмаршал Меншиков аж знетямився од цієї перемоги і заходивсь у негайному порядку зміцнювати гарнізони в містах по Орелі. Але Гордієнко розгромив росіян також під Келебердою і, скориставшись зі страху та розгубленості, що запанували серед російських генералів, почав вибивати їхні війська з міст і сіл не тільки по Орелі, а й по Ворсклі. Тобто, йдучи на з'єднання з Карлом XII, кошовий Гордієнко вже, по суті, очистив значну територію Лівобережної України від російських військ. Скрізь, де він з'являвся, до нього приєднувалися загони місцевих повстанців, які вже самі громили окремі російські підрозділи та обози. Зустріч Гордієнка з Мазепою відбулась у ставці гетьмана в Диканьці. Кошовий прибув туди вже зі славою багатьох перемог, прибув як полководець. За відсутності на Січі кошового Гордієнка, росіяни почали засилати туди свою українську агентуру. Діючи підкупом та агітацією, вони заочно усунули Гордієнка з отаманства та передали владу Сорочинському. Одначе, на подив росіян, цей нібито покірний, поміркований кошовий не тільки не підтримав намірів імператора запосісти запорозькі землі, а й звернувся до кримського хана з проханням допомогти йому - оскільки козаків на Січі лишалося дуже мало - в боротьбі проти російських військ!
Поки Гордієнко гостював у Карла XII, російські полки під командою генерала Рене почали наступ на територію, підконтрольну запорожцям. Військ у росіян було багатенько, тож спочатку їм вдалося витіснити незначні гарнізони з кількох містечок. При цьому жорстокість росіян у ставленні до українського мирного населення не знала впину. В містечках Нехворощі, Маяки та інших, що опинялися в їхніх руках, вони вирізували мешканців усіх до єдиного! Козаки заприсяглися помститись ворогам. Під Сокілки Рене привів сім тисяч російських солдатів. Тут козаки й вирішили дати їм бій. Здобувши підтримку шведського генерала Крузе, що привів із собою тритисячний загін, вони оточили росіян і в лютому бою розгромили. Тільки драгунам пощастило пробитися з оточення, але понад півтори тисячі їх навіки зосталося під цим українським містечком.
Кінець полтавської трагедії відомий. Гордієнко відійшов разом зі шведами та Мазепою аж до Бендер. Там, за кордоном, від козаків, що проривалися з України, він дізнавався про жахливі репресії, що їх чинили росіяни проти українського населення та козаків; про те, що тисячі козаків та цивільних осіб росіяни силоміць погнали на будівництво, каналів кудись у район Петербурга та Ладоги. Отже, традиції винищення українців на "біломорбалтійському каналі" започаткувалися ще в ті часи. Та багатьом козакам щастило втікати від цих репресій, і незабаром близько 8 тисяч їх зібралося в гирлі річки Кам'янки, тобто в турецькій частині України.
Зрештою, Гордієнкові не лишалося нічого іншого, як і собі податись до Кам'янки. Це дуже підбадьорило козаків, і навесні 1711 року він знову стає кошовим отаманом. Відтак, з'явилася збройна сила, з якою можна було виступати проти росіян. Тим паче, що й нагода трапилася: гетьман Орлик перейшов з військами Дністер і взяв напрямок на Білу Церкву. Як і під час російсько-шведської війни, Гордієнко не уникав самостійних бойових дій. Ідучи на з'єднання з військами Орлика, він громив окремі російські підрозділи, нападав на обози, а головне - піднімав населення Правобережжя на боротьбу проти росіян.
Перше, до чого вдався Гордієнко, то це поїхав до Бахчисарая і переконав хана, що козаки тепер мають намір жити з кримчаками в злагоді, і домовився, що відродить Січ у гирлі Кам'янки. 1730 року вона там і постала. Що сподіялось далі між ним та козаками, невідомо, але наступного року кошовим цієї Січі був Іван Малашевич. А 4 травня 1733 року Кость Гордієнко, "останній лицар Запорожжя", помер. Поховали його з великим жалем і військовими почестями на козацькому кладовищі поблизу Січі.
Його слава, його талант і відданість козацькій справі ще довго надихали нові покоління запорозьких козаків.
Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.