Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Чому в офіційних документах бояться відновити графу “національність”? [Випуск № 1120]

На початку 90-х комуністи й націонал-утопісти з нібито благородною метою забрали графу національність із паспорта... Тепер ми не маємо даних про персональну національність громадян України. Але за узагальненими даними перепису населення 2001 року відомо, що громадяни України мають різні національності, і переважну більшість – а саме 78% – становлять етнічні українці. Цей показник по-науковому оцінюється як однорідний національний склад населення, тобто мононаціональність. Проте шовіністи вперто в усіх ЗМІ продовжують зомбувати людей про нібито багатонаціональність України.
Українофобів також не задовольняють результати переписів населення стосовно рідної мови, які вказують, що українську мову рідною визнає 67% населення України. Тому україноненависники проводять соціологічні опитування й маніпулюють їх даними. Вони починають придумувати й запускати різні міфічні цифри, видаючи бажане за дійсне.
У результаті ліквідації графи “національність” йде розмивання почуття національної ідентичності, повсюдно принижується національна гідність етнічних українців, продовжується витіснення з ужитку й руйнування зсередини української мови.
Простих людей, обивателя, заводять у глухий кут. Вихолощується зміст із поняття “українець”. Одним словом, українці – це невідомо хто, критеріїв поняття українець нібито немає. Хоча здоровий глузд підказує, що українець за замовчуванням передусім повинен знати й використовувати українську мову. Більше того, українець повинен брати на себе зобов’язання із захисту, збереження, розвитку української мови й культури.
Наші політики часто люблять вживати фразу, що, мовляв, усі громадяни України незалежно від етнічного походження, – українці. Цю фразу з охотою сприймають усі.
Українців заколисують твердженням, що ми всі однакові й нам немає чого ділити. Але якщо ми всі українці, і нам немає що ділити – то чому й ким чиниться такий шалений опір поширенню української мови, відродженню української культури? Чому ж тоді українська мова замінюється російською, а українська культура в занепаді?
Адже коли йдеться про підвалини державності України, про розвиток української мови й культури, про цей стрижень, навколо якого може консолідуватися українська політична нація, раптом виявляється, що ми всі – різні. Виявляється, що всі так звані українці, – це люди різних національностей, і в них різні національні потреби та інтереси.
Саме українофоби ділять Україну на україномовну й російськомовну, протиставляючи їх. Саме вони вимагають враховувати, що мільйони людей за національністю не українці й українська мова для них чужа, саме вони починають з’ясовувати, хто якої національності, і в кого яка рідна мова.
Україноненависники суперечать самі собі. З одного боку, вимагають враховувати національність при проведенні національної й мовної політики – і в той же час виступають категорично проти того, щоб фіксувати національність у документах про особу.
Українець і українська мова для українофобів, – це не взаємопов’язані поняття, і українська для багатьох так званих українців чужа й нестерпна.
То навіщо ця “димова завіса”, байка про те, що в Україні всі українці?
Вийшло так, що графу “національність” забрали для того, щоб не українці, у тому числі затяті українофоби, могли називатися українцями. Вони знищують усе українське й при цьому називають себе українцями. І виходить тоді, що саме поняття “українець” девальвується й не несе ніякого смислового навантаження.
А ще виходить, що графу забрали для того, щоб етнічні українці, але зрусифіковані, із втраченою історичною пам’яттю, з атрофованою національною свідомістю, – згодом змогли називатися росіянами.
Переважно свою національність ховають або злочинці, або дисиденти. А якій категорії населення в Україні вигідно “закосити” під українця?..
Чому бояться в офіційних документах відновити графу “національність”? Загальновідомо, що економічно-панівний клас це і є держава... Скільки етнічних українців серед українських олігархів?.. Скільки їх у керівництві адміністрації президента, у кабміні, у Верховній Раді, в українських міністерствах?..
Побутує думка, що якби графа “національність” була вигідна не українцям, її давно б уже ввели...
Як можна нехтувати фактор національності, який суттєво впливає на погляди й переконання людини, тим більше є визначальним у її позиції стосовно мови, культури, історії тощо? При чому це попри те, що влада, навпаки, дуже ретельно збирає безліч дрібних даних, що характеризують кожну людину.
З усього випливає висновок: поставлено завдання приховати правду, унеможливити систематизацію й аналіз національного складу державного керівництва й бізнес-еліти України.
Звичайно, щоб заблокувати вирішення питання про відновлення графи “національність” у паспорті, запускається випробуваний набір страшилок: нісенітниця про обмірювання черепів чи аналізи крові на генотип, звучить прив’язка до нацизму й фашизму, згадують про переслідування за національною ознакою євреїв.
Чи є проблема у визначенні національності? – Немає.
Як визначати в кого яка національність? – Це питання давно відпрацьоване, нічого нового придумувати не потрібно, як визначали національність попередні десятиліття, так можна й далі продовжувати.
До речі, навіть українізація 1925-1932 років мала дві складові: мовну й національну. Національна українізація – приведення національного складу студентства, робітництва, державного апарату, центральних апаратів комісаріатів, особового складу КП(б)У тощо в пропорційне співвідношення до національного складу населення України.
Усі погоджувалися, що якщо етнічних українців в Україні налічується 80%, то й буде природно, що етнічних українців серед студентства, робітництва, державного апарату також має бути приблизно 80%. І нічого особливого для “національної українізації” робити не потрібно, якщо суспільні процеси в державі розвиваються природно, на демократичній основі. Стосовно мови, то тоді всі були одностайні в тому, що рідна мова в природних умовах має співпадати з національністю.
Людей без нації не буває. Приналежність до нації зафіксована документально. На відміну від розмовної мови, це фактор сталий.
Українофоби хочуть, щоб дані про національність бралися зі слів особи, і ніде, крім переписних листів, не фіксувалися. Щоб людина могла змінювати національність протягом життя. А якщо потрібно, то щоб було можна змінювати національність кілька разів протягом дня, заповнюючи різні документи, тобто “мати право” зараховувати себе, у залежності від кон’юнктури, до тієї чи іншої національності.
А як проводити національну політику, не знаючи, хто якої національності?
Як можна забезпечувати права людини на рідну мову й культуру, якщо немає документа, що посвідчують національність індивідуума, тобто права претендувати на забезпечення цих прав?
Нарешті, якщо не буде відмітки про національність, то фактично втрачає зміст термін “русифікація”. Русифікація кого, громадян України? Ну той що?..
Зникають і підстави для дерусифікації. Дерусифіковуємо громадянина України. Чому його, а не когось іншого? Для чого, які підстави? А чим ви доведете, що він – зрусифікований етнічний українець, який повертається в лоно рідної мови й культури?
Русифікація – це нав’язування російської мови людям певної національності. А відмітку про національність ми скасували...
Русифікація – це закриття національних і відкриття для неросійського населення російськомовних шкіл, газет, телебачення, радіо. А в нас уже нібито немає неросійського населення, ми національності відмінили, у нас усі – невідомо хто! Російськомовні та на крайній випадок двомовні...
Не забуваймо, що серед етнічних українців налічується мільйони денаціоналізованих, тобто етнічних українців, які не з доброї волі, а з тих чи інших не залежних від них причин втратили рідну мову, мову своєї національності, втратили саме в зв’язку з русифікацією чи їх особисто, чи їх батьків і дідів.
Отож, українофоби хотіли б закріпити результати національного поневолення й денаціоналізації етнічних українців, привести національність у відповідність до розмовної мови людини – російської. А не навпаки – мову у відповідність до національності.
Стратегічний виграш запровадження “графи” національність у паспорті – творення єдиної політичної нації на базі більшості, на базі корінного народу.
Щоб усі громадяни України, не забуваючи свого національного походження й своєї національної мови, ставали українцями, володіли українською мовою. Щоб вони всі разом нарешті відчули себе господарями своєї держави.

Сергій Стефанко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.