Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Доживемо до 2015-го? [Випуск № 1119]

Оцінюючи мляві і недолугі спроби діючої в Україні влади бодай щось змінити на краще, аналізуючи прикрі промахи опозиції за відсутності у неї чіткого плану дій, враховуючи інертність пересічних українців, охоплених синдромом зневіри, приходиш до висновку, що  поки що наше суспільство не дозріло до якісної трансформації держави від пострадянської до європейської, а живуть всі наразі в очікуванні президентських виборів 2015 року. Перші – з надією на продовження  безконтрольного і комфортного владарювання, другі – в передчутті реваншу та можливості самим покерувати, треті – з наївними сподіваннями на нового месію, який за помахом лівої руки враз принесе таку бажану благодать. І чомусь чути надто мало голосів, які застерігають: без системної, щоденної роботи омріяного раю не буде,  а запанує чергове розчарування суспільства і подальша деградація українського політикуму.
Влада
Не зустрічаючи практично ніякого дієвого опору ні з боку опозиції, ні з боку народних мас, пануючий автократично-олігархічний режим продовжує свою руйнівну роботу, змітаючи на своєму шляху, як бульдозером, перші паростки демократії, зневажаючи законність і правопорядок, утверджуючи владу сильнішого, могутнішого, грошовитішого. Гасло „нам дозволено все” стало для новітніх правителів, які майже всі є вихідцями з радянсько-партійної номенклатурної системи, рівноцінним замінником „Морального кодексу будівників комунізму”. Адже тепер вони теж будують (або вже побудували) комунізм для себе, а для інших відведена роль безправних рабів з похоронним прожитковим мінімумом. Всепоглинаюча жадоба влади та безмежного збагачення  виключає будь-який поступ, породжує вседозволеність і злочинність.
За таких умов нинішня верхівка партії регіонів, розбещена нечуваними розкошами та безкарністю, не здатна не лише до реформаторської діяльності, вона не робить бодай елементарних системних кроків для того, щоб створити хоча б видимість якоїсь діяльності та продовжити собі строк  безтурботного існування. А псевдореформи в податковій, пенсійній сферах, освітній та медичній галузях лише викликають помітне роздратування в населення і суттєво зменшують кількість прихильників  влади навіть в їх базових зросійщених люмпенізованих регіонах. Відчуваючи це на рівні тваринних інстинктів(рештки мозку вже давно заплили жиром), діюча влада розробила кілька примітивних (а, на їх думку, ефективних)  сценаріїв свого порятунку.
Перший – намагатися будь-що підписати з Євросоюзом Угоду про асоціацію  і тим самим реабілітувати себе перед світом та заручитись підтримкою певної частини електорату центрального та західного регіонів країни. 
Амністуючи Луценка, Янукович саме і сподівався на подальше пом’якшення стосунків з західними демократіями і, судячи зі схвально-стримуючих оцінок європейських лідерів, таки досяг часткового успіху. Надалі на нас чекає показушне голосування, чи з опозицією, чи без неї за євроінтеграційніі закони (адже їх виконання є обов’язковим – головне проголосувати) і вже можна буде виглядати перед Європою цілком презентабельно. Залишиться тільки одна формальна зачіпка – ув’язнення Юлії Тимошенко, але її частково можна буде зняти, приміром, домовившись про зняття звинувачення у справі вбивства Щербаня, або переведенням опозиціонерки на лікування за кордон у разі її відмови від політичної діяльності. Зрештою, якщо не вигорить з Європою, то завжди є запасний варіант – кинутися в обійми Росії, яка з радістю нав’яже Україні Митний союз.
Другий сценарій – це проведення вже влітку цього року Всеукраїнського референдуму щодо прийняття Конституції, нової редакції якої ще ніхто в очі не бачив і в якій може бути записано все що завгодно, в тому числі і обрання Президента країни Верховною Радою. Адже новий  Закон про Всеукраїнський референдум настільки провладний, що влада цілком може розраховувати на очікуваний для себе результат. Обговорюється також можливість прийняття Закону про вибори Президента, де переможець буде визначатися за підсумками першого туру, що  за цілком можливої відсутності домовленостей опозиційних лідерів про єдиного кандидата від опозиції може стати запорукою майбутнього успіху Януковича..
Третій – напередодні виборів відправити у відставку уряд Азарова, звинувативши його у всіх бідах, поставити на чолі уряду когось і з сім’ї, приміром Арбузова, та зобов’язати його жорсткими фіскальними методами наповнити бюджет, щоб підвищити пенсії на 100-150 гривень, мобілізувавши таким чином найнадійніший електорат на вибори 2015.
Здійснення цих трьох сценаріїв в нинішніх умовах цілком вірогідне. Але на заваді можуть стати, як і зовнішні, так і внутрішні фактори. Один з них агресивна антиукраїнська позиція Росії, яка докладе, будьте певні, надзвичайних зусиль, аби стати на заваді євроустремлінням України, заручившись підтримкою Німеччини та Франції.  Не додає оптимізму і несприятлива економічна ситуація, яку в Україні, так і у світі в цілому. Усвідомивши нарешті реальну загрозу узурпації влади партією регіонів навічно, опозиція цілком реально може завадити планам проведення референдуму та прийняття закону про вибори президента в один тур. Отоді надія на 2015р. обернеться для Януковича і його команди катастрофою.
Опозиція
Саме такого, катастрофічного для діючої влади і переможного для себе розвитку подій на наступних президентських перегонах очікує українська опозиція. І справді їх не дуже результативні блокування роботи парламенту та малочисельні мітинги навряд чи можна назвати потужною протидією владі, це радше імітація протесту, коли в період чекання є добра нагода пограти м’язами. Мовляв, для чого зайве витрачати сили і фінансові ресурси, якщо влада і так сама себе дискредитує? Та й видається, що плани у всіх трьох парламентських опозиційних партій не збігаються в головному – кожна з них спить і бачить лише свого лідера переможцем.
 Нібито формальна подоба єдності зберігається, що психологічно важливо для частини протестного електорату. Але й реальної загрози владі це єднання поки що не становить. Єдиний вождь ще не викристалізувався, що дозволяє Банковій підігрівати суперечності й підігравати амбіціям. Вінегрет з соціалістичних ідей та ліберальних постулатів, лівацьких закликів і правих гасел готові проковтнути невибагливі, але для більшості така їжа виявляється неїстівною. Немає чіткого уявлення про те, як противники режиму мають намір модернізувати країну, і немає рішучої впевненості в тому, що вони готові. Принаймні вожді такою вірою поки що не заражають. Опозиція в її нинішньому вигляді викликає розгубленість у симпатиків, потенційно готових її підтримати. Розчаровує партійних активістів і просто ініціативних громадян, які не бажають бути безмовною масовкою. Засмучує, постраждалих від свавілля сім’ї, олігархів, готових вкласти гроші в протест, але збентежених безпорадністю борців із режимом.
Безумовно, шанс змінити ситуацію на свою користь в опозиції ще є. Але для цього потрібно перестати  загравати з владою через кулуарні – говори з різними групами регіоналів, наївно вірячи у їхні обіцянки безтурботного завтра та наступити на горло власній пісні єдиного і неповторного вождя усім без винятку лідерам партій. На порядок денний негайно має бути винесений чіткий і прозорий план дій щодо недопущення узурпації влади шляхом проведення референдуму, який, без перебільшення, може стати не тільки інструментом пролонгації влади донецьких братанів, а й нести загрозу незалежності держави Україна. І найголовніше – без підтримки найширших народних мас зірвати плани влади не вдасться. Потрібно повертати до себе довіру людей шляхом конструктивної і результативної роботи у Верховній Раді, а ще  не лукавити перед ними, розігруючи черговий спектакль під назвою „Говорю одне , а роблю зовсім інше”. До маленького українця треба йти зі щирим словом правди, як це робили рухівські активісти в кінці 80-х на початку 90-х років 20 століття.
Маленький українець
Найскладніше зорієнтуватись  в українському політичному хаосі маленькому українцю, якого  боротьба у верхах мало хвилює, бо питання „як вижити?” виходить на перший план. Дистанція між ним і тими, хто нині править бал, настільки разюча, що порозумітися між собою стає все важче і важче. Тим не менше згідно з соціологічними опитуваннями протестні настрої в українському суспільстві наростають з кожним днем. Бандитська влада допекла практично кожну людину  і її кінця вже не дочекаються. Але, на жаль, це очікування пасивне і знову переважають настрої, що цю владу усунемо не ми самі, а це зробить хтось за нас.  Ми так само чекаємо президентських виборів 2015 і в чергове очікуємо на прихід справедливого вождя, який побудує для нас заможну Україну. Невже нічому не навчили уроки Майдану?
А щоб знову нас не охопила зневіра, маємо підтримувати не вождів опозиції, а їх конкретні реалістичні програми, змістом яких має бути не зміна прізвищ у владних кабінетах, а ліквідація існуючої корумпованої, антинародної системи. Громадські організації, незалежні журналісти, авторитетні люди повинні нарешті сказати своє вагоме слово і змусити опозиційних лідерів діяти в інтересах України та українців.
Бо наразі ми виходимо на ті ж самі рубежі, обтяжені старими проблемами, не окрилені новими надіями. А отже, нам знову можуть підсунути спрощений вибір між абстрактними “своїми” і “чужими”. Між символами, які так і не наповнилися смислами.
Чи доживемо до 2015-го? Безперечно, доживемо. Але щоб потім ми знову не пожаліли втраченого часу і невикористаних можливостей.
Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.