Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Дієва протидія чи імітація революційності? [Випуск № 1116]

9 березня українська опозиція оголосила, що йде в народ готувати його пробудження. “Ми оголошуємо народні віче й народне повстання проти цього режиму” — заявив лідер ОО “Батьківщина” Арсеній Яценюк. Так народ дізнався, що він повстав, — але ще кілька днів довелося чекати уточнення умов і, власне, мети бунту. Наспіх проголошена акція “Вставай, Україно!” викликає стійке відчуття повторення пройденого та деякі підозри з приводу справжніх мотивів її організаторів.
Як і повторне блокування парламенту заради захисту депутатських повноважень сумнівної моральної репутації нардепа Власенка, так і так звані народні віча швидше нагадають імітацію революційності, аніж дієву протидію нинішній владі.


Проголошення “народного підйому” саме тепер дивне. Зазвичай такі демарші оголошуються або після тривалої підготовки протестних осередків у кожному регіоні (не наш випадок), або після якогось конкретного імпульсу — наприклад, скоєння владою чогось показово антинародного. Попередні народні повстання (до речі, “офіційно” все ще не припинені) оголошувалися опозицією із серйозних приводів на кшталт Харківських угод і Закону “Про основи мовної політики”. Але й такої “поважної причини” цими днями під рукою не було. Розгортання практики позбавлення депутатів мандатів через суд до уваги не береться — не досить торкається широких верств населення, більшість якого переконана: прихід по когось не загрожує приходом по тебе.
Далі: будь-яке повстання розпочинається з вимог. Власне, їх відпрацьовують і формулюють ще до оголошення повстання. Однак з ходу зрозуміти, яких саме кроків і поступок хочуть від влади опозиціонери, виявилося не так просто. Такий собі ультиматум було озвучено лише через кілька днів після промови біля пам’ятника Шевченку, 12 березня: на тематичній прес-конференції Арсеній Яценюк заявив: “Ми хочемо, щоб люди висловили свою позицію, що вони хочуть змін у цій країні, вони не хочуть цього президента і вимагають відставки Віктора Януковича... У нас є наш соціально-економічний пакет, який має бути виконаний”.
Отже: відставка Януковича та пакет законів. Під останнім маються на увазі ініціативи щодо скасування пенсійної реформи, перерахунку мінімальних зарплат, розвитку програм соціального житла, запровадження норми про мінімальну пенсію в розмірі 80% від зарплати для працівників науки та освіти, зменшення ставок єдиного соцвнеску, пільгових тарифів на електроенергію для сіл... І ще кількох схожих ініціативах, після розгляду яких може скластися враження, що їх автори дотримуються не ліберально-демократичних, а, як мінімум, соціалістичних поглядів. Недаремно фракція комуністів, яка, до речі, є союзником партії регіонів, днями озвучила ці ж самі вимоги.
Чому, скажімо, опозиція, в яку входить радикальна партія „Свобода” не поставила ставила за мету денонсацію Харківських угод, чи скасування Закону про Всеукраїнський референдум, який може покласти край Українській незалежності? А чом би не вимагати від діючої влади публічної відмови від вступу в Митний союз та здачі Росії стратегічного газопроводу? А сьогоднішня економічна, культурна та інформаційна експансія Кремля хіба це не загальнонаціональна проблема?
Складається враження, що якраз ці питання теперішню опозицію хвилюють якнайменше, а їхній статус їх влаштовує якнайбільше. Адже для того, щоб про щось прокукурікати і вчинити чергову бійку особливих зусиль докладати непотрібно. Галасувати значно легше, аніж впрягатися в роботу і продукувати потрібні українцям закони. Та й віча скликати значно простіше, ніж проводити дієву роботу в партійних структурах на місцях і серед населення
Згідно з останніми дослідженнями “Демократичних ініціатив” та Київського міжнародного інституту соціології (проведені 5—13 березня; опитано 2037 дорослих респондентів у всіх регіонах; погрішність не більше 2,3%), 35% українців вважають, що терпіти нинішню ситуацію у країні неможливо. Це багато чи мало? Швидше, багато, коли згадати, що напередодні Майдану цей показник, якщо пам’ять не зраджує, не перевищував 4—5%.
 Але готовність до протесту далеко не завжди відкритим протестом обертається. Для нього необхідні реальні причини, очевидні приводи та достойні поваги лідери й ефективні організації. Потрібен кредит довіри, потрібна справжня популярність у суспільстві. А ще — готовність і здатність збирати на майданах маси справжніх прихильників, а не групи ідейних пенсіонерів і вільнонайманих студентів із прапорами на китайських вудлищах.
Полум’я повстання розгоряється з іскри. Викресати її й не дати згаснути — тонке політичне мистецтво. Чи достатньою мірою володіють цим мистецтвом лідери трьох партій? У мене на це запитання поки що лише негативна відповідь.
Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.