Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Галицькі дезінтегратори [Випуск № 1115]

Уже кілька років маленька, але вельми галаслива групка галицьких інтелектуалів виступає з провокаційними заявами і закликами до дезінтеграції та розколу України. Якби ми жили в нормальній державі з адекватною владою, то автори таких відозв давали б показання прокуророві.    Проте нині цим трубадурам національної деструкції нічого не загрожує. Навіть немає осуду з боку колег-інтелектуалів, бо мовчить її величність «українська інтелігенція». Мабуть, згодна? Замість творчої праці ці діячі постійно збуджують суспільство політичними демаршами, кричущо некомпетентними і нерідко банально дурнуватими, що завдають цілком конкретної шкоди Україні. Вони нічого не роблять задля єдності країни, докладаючи натомість чималих зусиль до її розчленування.
Піонером у цій малопристойній діяльності виступив Юрій Андрухович, який під час президентських виборів своїми публічними спічами помітно посприяв дезорієнтації галицьких виборців. Саме йому належить ідея про надання Криму і Донбасу можливості «самовизначитися», що на практиці означає карт-бланш на сепарацію в інтересах відомої сусідньої держави. Аргументація фігуранта зводилася до того, що в цих регіонах дуже важко поширюються українські ідея, мова і культура, а тому ці території треба вилучити зі складу України. Чомусь ті галицькі мислителі вважають, що все українське на землях, понівечених імперією, має поширюватися легко і самоплином.
А якщо ні, то краще позбутися цього тягаря, головне, щоб щасливим відвідувачам галицьких кав’ярень не треба було напружуватися. Їм же багато не треба, вистачить якогось клаптика, який можна приєднати до Європи задля найвищої мети – власного комфорту. Маленькі «генії» маленьких ідей…
Звісно, маніфест Андруховича викликав шалене захоплення в колах українофобів, насамперед у Криму. Чимало місцевих газет та інтернет-ресурсів відомого спрямування проспівали гімн галицькому літераторові, всіляко вихваляючи його «мудрість» і «незаангажованість». Деякі видання півострова писали: «Навіть західноукраїнські письменники розуміють, що нам треба вийти зі складу України».
Проте Андрухович не залишився на самоті. Днями львівський (називати їх усіх українськими після того, що сталося, якось не повертається язик) письменник Юрій Винничук дав інтерв’ю (що дуже симптоматично!») газеті «2000», відомій своєю відкритістю для авторів-українофобів. Без зайвих реверансів галичанин закликав: «Південний Схід має відокремитися від України». Потім похизувався своїм «глибоким» знанням кримських реалій, кинувши фразу: «Крим ніколи не буде українським і ніколи не буде російським. Може, там буде коли-небудь нормальна татарська республіка». Винничук віддав належне тому, що він уважає великою цивілізаторською місією поляків: «Лише там, де були поляки, збереглися українська мова і традиція, і напевно по цьому кордону треба поділитися». Одне лише незрозуміло: чому так відчайдушно українці протягом століть, а над усе в 1920–1930-ті роки боролися проти польського панування? Щастя свого не цінували? А далі: «Я не знаю, скільки так можна: одні тягнуть наліво, другі направо, нормального життя немає, двадцять років – цілковитий маразм. А може, поділитися? А може, пожити, як колись дві Німеччини?».
До нього приєднався ще один галичанин, ведучий львівської телекомпанії ZIK Остап Дроздов, істеричні тексти якого друкують деякі київські газети. Ось його останній маніфест: «Різні регіони України не знають один одного, не розуміють і не хочуть розуміти. Та й не повинні. Ніхто нікого не повинен осягати. Ніхто ні на кого не має посягати. Ніхто нікого не повинен переконувати. Ніхто нікому нічого не винен…». Не заспокоївшись на цьому, львів’янин Дроздов (до речі, прихильник федералізації України) нагнітає: «Я ж бачу Україну як типову комуналку… Взаємне несприйняття ментальностей настільки глибоке, що здатне вживатися в одній країні тільки завдяки відсутності повсякденного контакту між собою. Східняки приїжджають на Захід і західняки на Схід як у гості, як туристи, як в іншу країну… Чим більше Схід і Захід взаємно пізнаються, тим швидше цементуються засаднича інакшість та непоєднуваність… Різні світогляди, різні цивілізації, різні досвіди… Треба не примиряти, а розрегулювати ці два світи… Антагоністи вжитися в одній комуналці не можуть і не повинні». Такий потік свідомості може мати якийсь сенс лише тоді, коли все населення Заходу сприймати як колективну Ірину Фаріон, а Сходу – як колективного Вадима Колесніченка. Дроздов особистісні відчуття накидає мільйонам українців, як Винничук свою антипатію до Києва, де йому незатишно, на відміну від Кракова і Праги, підносить до рівня геополітичного протистояння «двох світів». Тут явно простежується певна суперечність загальнонаціональної та місцевої ідентичності. Саме остання домінує у свідомості Дроздова, Винничука, Андруховича та подібних до них. Це той тип ідентичності, коли людина на запитання про свою національність відповідає: одесит, киянин, львів’янин, кримчанин тощо.
Наші фігуранти не здатні мислити загальноукраїнськими категоріями, та й не прагнуть. Дивно, як у них так добре збереглася ментальність тих часів, коли Галичина була відсталою австрійською провінцією, а зовсім не українським П’ємонтом. Це таке собі львівсько-магістратне мислення, коли цвяшок у власному черевику важливіший за долю світу. Україну ж вони здатні переживати тільки як величезну Галичину «від Карпатських гір аж по Кавказькі». А як ні, то й не треба ніякої України, ніякого Києва, бо там кава несмачна. Тому для них незбагненним є не лише Київ, а й уся дуже різноманітна, дуже проблемна і контраверсійна Україна, що всупереч усьому цьому залишається єдиною і, за всіма опитуваннями, цінність її соборності усвідомлюється в усіх регіонах країни.
Винничук називає 20-річним маразмом те, що насправді є природною боротьбою щодо характеру і геополітичних орієнтацій ще дуже молодої держави. Галицькі міщани, які в особі наших фігурантів ладні спалити хату, щоб на багатті підсмажити собі яєшню, панічно цієї боротьби бояться, а найбільший жах їм навіює перспектива власної участі в ній. Звідси намагання вирішувати всі питання капітуляцією, здачею національних позицій, поступками сепаратистам-українофобам. Бо ця частина галицької інтелігенції напрочуд анемічна, безсила і слабкодуха. Її вистачає лише на зойки та істерики в ЗМІ. Яка там соборницька робота на Сході та Півдні! Навіть у себе на Галичині за 20 років вона ні на що не спромоглася, бо триває хоча й повзуча, але дуже ефективна русифікація, з усіх ефірів лізе російська попса, в усіх кіосках – стоси російськомовних видань, а української мови, за моїми суб’єктивними враженнями, менше, ніж у радянські часи. І якби не чудова львівська архітектура, можна було б подумати, що приїхав до якоїсь Рязані. Та й за рівнем корупції зі Львовом хіба що Донецьк може позмагатися…
Чому ж за цей період у трьох просунутих галицьких областях із їхнім п’ятимільйонним населенням не виникло щось на кшталт української «Естонії, Латвії і Литви»? А такий зразок, такий локомотив поступу був би дуже корисним для цілої України. Може, Схід заважав? Приїжджали люди з Полтавщини, Харківщини, Запоріжжя і заважали? Радше трагічну роль для Галичини відіграла відсутність ідейно-політичного проводу, бо з цими балакучими її інтелігентами, що не мали і не мають міцних переконань, а є флюгерами, далеко не поїдеш…
Чого можна чекати від львівських письменників та істориків, які влаштували урочисту зустріч у Місті Лева представникові російського реакційного політика Константіна Затуліна в Україні Володимиру Корнілову з презентацією його книги-гімну про так звану Донецько-Криворізьку республіку, що в 1918–1920 роках була одним із сепаратистських проектів, спрямованих на знищення УНР?
Ці люди, дбаючи вербально про українську культуру, в їхніх закликах до розколу України нерідко майже текстуально повторюють напрацювання московських аналітичних інститутів, що також дуже мріють про дезінтеграцію Української держави. Якщо назвати цих галицьких інтелігентів москвофілами, вони дуже образяться. Але ж чому такий збіг ідей із московськими луб’янсько-аналітичними центрами? Саме там, у червонозоряній, й досі натхненно доводять, а названі вище галичани ретранслюють тези про наявність двох, трьох і більше Україн, між якими прірва нерозуміння та взаємної неприязні, між якими нібито немає і не може бути нічого спільного. Тези ці штучно прищеплюються народній масі, а, як відомо, ідея, що охопила маси, стає матеріальною силою. Згадані інтелектуали демонструють безмежну безвідповідальність та політичну інфантильність. І тим є дуже небезпечними. Фактично вони виконують функцію політичних провокаторів.
Так історично склалося, що в історії були дві Галичини. Одна – центр українського патріотизму, який під час переслідування національного життя у Великій Україні давав прихисток літераторам, мислителям, митцям та їхнім творам, співчуваючи братам за Збручем. Це та Галичина, що дала січових стрільців, воювала за незалежність в УГА та армії УНР. Галичина, яка боролася проти польської окупації, проти німецького і совєтського насильства, жертвувала собою в лавах УПА, а потім активно брала участь у дисидентському русі й відіграла надважливу роль у проголошенні незалежності в 1991 році.
Проте була друга Галичина, де в ХІХ столітті склався потужний рух москвофілів, що орієнтувався на царську Росію. Ця держава сформувала мережу своєї п’ятої колони на українських землях Австро-Угорщини, чимало її представників отримували «вспомощуєствованіє» з Петербурга, а розвідувально-шпигунською сіткою на тих теренах опікувався розвідувальний відділ штабу Київського військового округу імперської армії.
Під час Першої світової війни австро-угорські спецслужби швидко і жорстоко ліквідували більшість цих структур. Але не всі. Й коли російська армія захопила Львів і це місто відвідав імператор Ніколай ІІ, його разом з іншими зустрічав хлібом та сіллю москвофіл, батько відомого Ярослава Галана. Останнім виявом організованого і більш-менш масового москвофільства була Комуністична партія Західної України (КПЗУ). З нею Україні дещо допоміг Сталін, відстрілявши її як «троцкістську». Російська ідеологія заклала свої потужні «міни» на Галичині в середовищі інтелектуалів. Ще в першій половині ХІХ століття в регіоні активізувалася купка «русинів», що вважала себе етносом, який не має нічого спільного з Наддніпрянщиною. Але більшість галицьких українців ототожнювали себе з усім українським народом, називаючи тих «спецрусинів» москвофілами або кацапами. Проте до 1860-х років ці політичні «русини» (на відміну від усього українського населення Галичини, що також називало себе русинами) мали переважний вплив у церкві та елітарній громадській думці, який вони, однак, швидко втрачали. Російський історик Міхаіл Поґодін, автор гіпотези про те, що в Давньому Києві жили росіяни, а вже в XIV столітті після їхньої втечі під тиском степових народів на північ із Карпат спустилися «малороси» і захопили спустошений «російський» Київ, дивним чином зажив популярності на Галичині. Цю ідею розбили і висміяли як українські історики, так і Васілій Ключевскій, котрий дезавуював Поґодіна як історика, заявив, що він брак фактів компенсує безмежною фантазією. Але той знайшов полум’яних прихильників на Галичині. У 1839–1840-му Поґодін відвідав Львів і встановив контакт із групою місцевого інтелектуала Дениса Зубрицького (1777–1862). У Місті Лева утворився гурток, названий «Поґодінська колонія» (брати Головацькі, Дідицький, Гушалевич, Малиновський, Шехович та ін.). Ідейно близьким до них був і автор проекту русинської автономії в межах дунайської монархії, проросійський діяч Адольф Добрянський (1817–1901).
Духовними опонентами москвофілів виступили прихильники ідеї самостійного і самобутнього українського народу «від Сяну до Дону», частиною якого є галицькі українці. Їх називали народовцями. Народовський поет Василь Пачовський гранично чітко висловив народовське бачення ситуації у програмовому вірші «Сфінкс Європи»:
Та мій дух, хоч вами  клятий,
Вічно бодрий, все завзятий,
Не поляже й не умре,
Аж Росію розідре,
Так на двоє, так на двоє-
Москва то є, а ми- то є…
Народовці стали ідеологічними попередниками українських націоналістів із їхнім гаслом Української Самостійної Соборної Держави. Усе подальше життя Галичини минало під домінантним впливом народовської традиції. Однак сьогодні ми є свідками ще одного, циклічного відродження, ренесансу там москвофільства. Інша річ, що відбувається воно у шатах псевдоєвропеїзму, хоча однозначно (як і завжди в його історії) працює на інтереси Москви та її «малоросійської» політики.
Найзавзятіші галицькі «європейці», свідомо чи несвідомо (будь-яка спецслужба дуже цінує тих помічників, які навіть не підозрюють, на кого працюють, їх використовують «втемну») підштовхуючи Україну до дезінтеграції, є знаряддям геополітичних проектів Кремля. Якщо це щирий ідіотизм, то тим гірше для них та України. Недаремно незабутній Ілліч у його планах світової революції дуже великі надії покладав на тих людей на Заході, яких він називав «корисними ідіотами».
Дивує тільки це мертве мовчання українського інтелігентського середовища, на тлі байдужості якого новітні москвофіли псевдоєвропейського штибу зовсім розперезалися. Що це, мовчання ягнят?
Ігор Лосєв

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.