Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
14
серпня
Випуск
№ 1332 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Бульба-Боровець. Намагався берегти кожну нашу душу [Випуск № 1115]

Тарасові Бульбі-Боровцю не надто пощастило з датою народження – 9 березня. Усі цього дня вшановують Великого Кобзаря. І про поліського отамана – засновника УПА згадує хіба що газета „Волинь”. А варто, позаяк чимало повчального було в його житті. Особливо гідне уваги його кредо «зберігати, як око, кожну нашу душу», яке він перейняв від свого діда Юліана і намагався дотримувався в надзвичайно складних умовах війни.
На початку 1930-х років його, уродженця села Бистричі, що на Волині (нині це Березнівський район Рівненської області), який за панування тут Польської держави кар’єрною драбиною піднявся від робітника-чорнороба до високої посади майстра-каменяра, вразили відчайдушні втікачі з підрадянської України. Вони, попри стрілянину прикордонників, бігли наосліп через непрохідні багна та ліси за межі СССР. Несли на плечах поранених та побитих дітей, тягли покалічених, обдертих до наготи жінок. А київське радіо на всі боки вигукувало про справжній совєтський рай.
Тарас Боровець за допомогою розвідника Генштабу військового міністерства УНР у вигнанні, полковника Івана Литвиненка 1932 року нелегально перетинає польсько-радянський кордон, щоби на власні очі переконатися, що ж там коїться в Україні за Збручем. Відвідує Житомир, Київ та Харків. І ось яка картина відкривається перед ним: «Цілі області абсолютно спустошені, вкриті бур’яном. Мільйони людей попухли від голоду, а гори хліба гниють на залізничних станціях. Трупи та півмертві люди валяються, наче після чуми, по селах, стежках, полях та дорогах. Серед розвалених румовищ вчорашніх чудових осель не своїм голосом виють сухоребрі собаки… Їхніх господарів вивозять кудись цілими ешелонами, відділяючи жінок від чоловіків та дітей від батьків. Деякі села та райони ставлять розпачливий спротив, але чекісти пацифікують їх танками та гарматами, і все це в «мирний час соціалістичного будівництва»… Комсомольські бригади, наче сарана, гасають по всіх селах та кутках. Налітають хмарами на поодинокі господарства, грабують чесних трударів села. Розвалюють печі та комини в хатах, шукаючи хліб для «пролетарської держави»…
 «Людожери» – так назве він свою книжку про більшовицьких організаторів Голодомору в Україні і присягнеться усі свої сили покласти на боротьбу за свою суверенну державу, в якій не буде місця безбожній владі комуністичних пройдисвітів, які замість свободи несуть жахливу неволю, замість добробуту – злидні та фізичне винищення нації, замість культури – примітивне, дике варварство, замість диктатури пролетаріату – безконтрольну диктатуру банди партійних паразитів над трудящими масами.
Донині нащадки губителів українського люду голодом, репресіями та депортаціями з неймовірною злобою таврують у російських шовіністичних виданнях отамана Бульбу-Боровця за те, що з вибухом німецько-радянської війни у місті Сарни Рівненської області роззброїв радянську міліцію і взяв владу у свої руки, добився від командувача 213-ї німецької охоронної дивізії генерала Карла Кітцінгера посади начальника окружної міліції, права формувати партизанські відділи «Поліської Січі» для очищення північної частини Рівненщини і Житомирщини від залишків радянських військ, енкаведистських груп, червоних партизанів-підпільників, а також призначати тут тимчасові цивільні адміністрації.
Але ці полум’яні продовжувачі традицій Ярослава Галана ціпеніють, коли дізнаються, що поліський отаман ставив перед тим же генералом Кіцінгером вимогу визнати УПА «Поліську Січ» українським військовим формуванням, а на знак протесту проти перетворення її на поліційний підрозділ ліквідує її, а сам із частиною вояків переходить у підпілля й оголошує німцям війну.
Летить у Бульбу-Боровця каміння і від великих патріотів. Мовляв, у нього була «анархія», «брак дисципліни». Що правда, то правда. В отамана не було військових гарнізонів, козаки часто жили по хатах, щоби не створювати проблем із обігрівом та харчуванням.
А «брак дисципліни» в отамана підтверджують брати-поляки. Так, Гжегож Мотика в книжці «Українська партизанка 1942–1960» пише: «Коли в лютому 1943 року в Бистричах пограбували коваля Шенгера, Боровець упіймав злодіїв і скарав їх на смерть». Про яку «дисципліну» за такої «поблажливості» отамана до злодіїв можна говорити?
Націоналісти-радикали дорікають Бульбі-Боровцю відсутністю масштабних операцій, малою кількістю знищених окупантів та «переговорною манією». І від цього нікуди дітися.
Не маючи великих і добре озброєних регулярних підрозділів, весною 1942 року, коли гітлерівці почали масово вивозити українське населення на роботи до Рейху, Бульба ділить наявні «літаючі бригади» на малі оперативні групи від 5 до 10 осіб, які розсилає по всьому Поліссю і влаштовує контртерор німецьким адміністраціям. Повстанці здійснюють напади на склади продовольства, молочарні, «державні господарства», реквізують продукцію для потреб УПА, підривають автомобілі з урядовцями, адмінбудівлі і безслідно зникають. Діють «з-під землі і під землю».
Тісно контактуючи з українською поліцією на німецькій службі, бульбівці одержують від неї зброю, набої, медикаменти, інформацію про каральні експедиції. Поліцаї попереджують тисячі молодих людей, яким загрожує набір на роботу до Німеччини або арешт гестапо. Відтак із Рівненщини та Волині за роки окупації гітлерівці вивезли найменше остарбайтерів серед усіх областей України.
Через добре налагоджену розвідку та блискавичність дій партизанських бригад не були кровопролитними Шепетівська (заволодіння залізничним вузлом, визволення остарбайтерів, вилучення зброї, боєприпасів, награбованого майна) та Тучинська (вивезення друкарні) операції.
Проте офіцер німецької розвідки Ганс Кох у своїй книжці спогадів таки змальовує епізод знищення Бульбою-Боровцем 1943 року близько 200 німецьких курсантів та офіцерів-заручників, яких отаманові не вдалося обміняти на заарештованих гестапо українських патріотів.
Справді, Бульба-Боровець нічого особливого не виграв на переговорах ні з червоними партизанами, ні з поляками, ні з гітлерівцями. Останні після чергового раунду ще й заарештували отамана та відправили до концтабору «Заксенхаузен». Але Бульба йшов на перемовини, щоби не допустити бездумного знищення один одного.
«П’ять по дванадцятій» назвав Улас Самчук творення Української національної армії під командуванням генерала Павла Шандрука в останні місяці війни на території конаючого Третього рейху. Проте такої нагоди не відкинув отаман Бульба-Боровець. Він стає командиром групи спецпризначення в УНА. Витягує з таборів радянських військовополонених, збирає тих, хто волею чи неволею потрапив на німецьку службу, готує з них десантників і перекидає їх з радянської в американську окупаційну зону, щоби вони не потрапили до рук смершівців, де на них чатувала вірна смерть.
Здається, до кінця своїх днів Тарас Бульба-Боровець не позбувся таких вад, як авантюрність, бажання перебільшувати свої подвиги, бути в ареолі слави. Однак усе це справляє враження надто мізерного порівняно з його відчайдушною сміливістю та справжнім батьківським захистом тисяч українських життів «у врем’я люте».
Іван Ольховський

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.