Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Кіровоградщина [Випуск № 1114]

Соромно. Майже тиждень минув після з’яви президента народові, а відчуття незручності й безнадії не відпускає. Щорічний «Діалог з країною» з погляду форми було обставлено практично бездоганно: шикарна студія, п’ятеро журналістів, яким вдалося впродовж кількох годин імітувати зацікавленість і, що найгірше, журналістику, прямі включення з різних міст, де вишикувалися охочі висловити лідерові нації моральну підтримку, потужний call center, який фільтрував телефонні дзвінки підданців, нарешті, сам герой дня – впевнений у собі, у чудовій фізичній і психологічній формі, розкутий, дотепний… І як апофеоз усього дійства – багатохвилинний ентузіастичний монолог пані елегантного віку з Кіровограда в дусі «Спасибо товарищу Сталину за наше счастливое детство!»
У сухому залишку маємо небагато: зростання ВВП за звітний період на 153 відсотки (хто йому тексти готує?!), долю політв’язнів вирішуватиме незалежний суд (сказано впевнено, з чесними очима), але камери в палаті Ти-мошенко таки варто прибрати (і милосердя інколи стукає в його серце), тітоньці з райцентру слід негайно провести телефон (і провели, мало не в прямому ефірі!), пенсіонерка живе на 990 грн у місяць (який жах, здивувався президент, зараз це неподобство також вирішимо, щоб не псувати намальовану гарантові організаторами шоу картинку «суцільного покращення», від нього, вочевидь, приховали й інформацію Пенсійного фонду, за якою пенсію до 1 тис. грн отримують майже 2,5 млн українців). Окрім цього нічого змістовного. Найбільше запам’ятався ось цей пафос вірнопідданості, який лікується найважче й найдовше, якщо лікується взагалі. Декорації відповідають змістові. Етика та естетика – одне й те саме, переконував Людвіґ Віттґенштайн.
Короля робить почет. За всієї моєї особистої відрази до короля слід таки визнати, що він не найгірший. Озирнімося навколо: є мстивіші, є нетерпиміші й невротичніші. Є такі, що кидають за ґрати не одного-двох опозиціонерів, а все, що рухається, є такі, які кожну демонстрацію чи пікет карають як державну зраду. Нині я без жодного остраху пишу ці рядки, за які в справжній тоталітарній країні на кшталт колишньої УРСР чи сучасної Білорусі мені б уже мало не здалося. Врешті-решт, не Янукович конструював цей режим, він лише його вдосконалив і реалізував закладені задовго до того потенції. А щодо зажерливості, тут треба бути поблажливим: по-перше, дерев’яні іграшки, по-друге, якщо на місцях прокурори й судді міряються годинниками, то чому б на самій горі не дозволити собі страусів і поле для гольфу?
Комусь здається, що диктаторські режими тримаються на багнетах. Виявляється, не обов’язково. Інколи достатньо слухняного суду й кількох загонів спецпризначення з кийками та сльозогінним газом. Головна опора режиму – солідарна байдужість, упевненість, що нічого не можна змінити, та й не варто в принципі, бо вже якось прилаштувалися, притерпілися, а могло бути й гірше. А ще небажання брати на себе відповідальність, вибудувати якісь ефективні форми взаємодії та впливу. Президент-феодал і тітонька з райцентру, яка особисто його просить посприяти з телефоном, – два боки однієї медалі, їх неможливо розділити ніяким скальпелем.
Ретро-вистава в дусі брєжнєвського одобрямсу брехлива, але не абсолютно брехлива. Вона наочно демонструє одне з облич сучасної України. Тієї України, яка вже кілька століть мовчить, бо благоденствує. Над іншою Україною довго вправлялися у вівісекції: висилали на Мангишлак і в Пермський край, морили голодом, стріляли в потилицю в підвалах, залякували й зомбували. Не дивно, що перша почувається так повноцінно. Вона відмовляється від мови предків, співає «Катюшу», слухає шансон і голосує за регіоналів. Ethik und Ästhetik sind Eins.
Я готовий поважати чужі смаки, тим більше переконання, якщо це справді переконання, осмислені й вистраждані, а не умовні рефлекси рабства, проекції психотравм, привиди з минулого. Байдужий бездумний українець уміє міняти обличчя. Сьогодні він тупий агресивний жлоб на джипі, завтра – неситий мент, який «кришує» бандитів і вибиває зізнання з випадкового бомжа, післязавтра – журналіст, який проковтнув язика перед царьком, або запопадлива тітонька з обласного драмтеатру. Вони не належать до моїх опонентів, бо не мають переконань, але їх я відчуваю більшими ворогами, адже вони небезпечніші й ефективніші за кийки та багнети. Сподівався втекти від них у незалежність. Виявляється, вони прослизнули разом зі мною й посіли ключові позиції.
Для початку, як перший етап, як паліатив, я домовився б із моєю Україною про моральну взаємодію. Треба нарешті зробити так, щоби пані з Кіровограда відчувала сором, коли вона освідчується в любові та відданості до царя.
До речі, чому моя Україна за 20 років так і не добилася перейменування одного з найкрасивіших міст, яке досі називається на честь іноземного політичного діяча, представника злочинного режиму, сталінської маріонетки?
Юрій Макаров

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.