Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

розпад срср як закономірний процес, або чи потрібні українцям «ностальгії?» [Випуск № 1112]

Останнім часом у засобах масової інформації України з’являються публікації, репортажі, що відображають ностальгічні спогади, висловлювання щодо життя у колишньому СРСР, за колишньої Радянської влади. Мовляв,  люди були забезпечені роботою, мали заробітну плату, отримували безкоштовну освіту і лікування,  відчували «радість від життя» та «віру в майбутнє». Але знайшлись якісь «демократи», «екстремісти», «націоналісти», які за кілька років розвалили «могутню», «горду» державу, яка буцімто «ще довго могла б існувати»... Хоча, на перший погляд, «ностальгуючі» не дружать зі здоровим глуздом (як можна суперечити історії, що вже відбулася?!), в їхніх висловлюваннях присутній політичний акцент: при СРСР  було добре, а от при незалежній Україні – погано.
Зважаючи на те, що офіційна державно-владна пропаганда не дає відповідей з цього приводу, редакція газети «Волинь» звернулася до історика і політолога Івана Дем’янюка з проханням проаналізувати процеси, що тоді відбулися.
 
Історія, минуле є єдиною доконаною реальністю. Вони ніколи не повертаються, тому ціна «ностальгій» за СРСР така сама як і ціна «плакань» деяких патріотів за Київською Руссю чи часами перемог Російської імперії над турками та Наполеоном. Тема краху комуністичного режиму і розвалу СРСР є багатоплановою, пояснити її у двох словах неможливо. Тому для певного спрощення застосуємо метод викладу тезами.

Про політичну відповідальність
В СРСР існував тоталітарний комуністичний режим, який очолювала партійно-радянська номенклатура («перелік посад») КПРС, котра безроздільно володіла усією повнотою влади, займала керівні посади, розробляла плани розвитку суспільства, організовувала їх виконання. Політична опозиція складала собою нечисельні гуртки дисидентів та групки невдоволених, яких безперервно переслідував і тримав під контролем КГБ. Реального впливу на становище в країні вони не мали. Тому саме комуністична влада політично відповідальна як за досягнення, так і за розвал СРСР. Звинувачувати будь-кого іншого у тому, що сталося, - абсурд.

Про ідеологію
Ідеологією Компартії СРСР і всього режиму була комуністична ідеологія (марксизм-ленінізм), яка проголошувалася не тільки «єдино правильною», але й «науковою». Насправді, будь-яка ідеологія (комунізм, соціал-демократія, лібералізм, консерватизм і християнська демократія, націоналізм, фашизм) є певними системами поглядів, але ні до природничих, ні до суспільних наук вони не відносяться і науковими не можуть бути за своєю суттю. Тому фактом було те, що комуністична влада СРСР перебувала у полоні власних ілюзій, згідно з якими намагалася керувати державою, народом, будувати «світле майбутнє» у країні й світі. Однак переважна більшість народів, країн Європи і світу, зокрема усі передові, розвинуті (країни постіндустріального суспільства), комуністичну ідеологію не сприймали. Світ розвивався за іншими поглядами, теоріями, концепціями, схемами.
Про корекцію політичного курсу
Жорстка політична конфронтація на міжнародній арені («холодна війна»), загроза ядерної війни і самознищення людства змусили комуністичну верхівку СРСР з початку 70-тих років дещо переосмислити теорію «світової революції» і започаткувати разом зі США політику обмеження стратегічних озброєнь (ОСО), розрядки міжнародної напруженості (Хельсінські домовленості). Також вирішено в сере-дині країни відмовитися від доктрини «побудови комунізму», натомість основним завданням визначено «підвищення добробуту населення» (ХХV зїзд КПРС, 1976 р.) та удосконалення «розвинутого соціалістичного суспільства» (Конституція СРСР, 1977 р.).

Про момент істини
Незважаючи на значні економічні і соціальні успіхи, досягнуті у другій половині 50-их – сере-дині 70-их років під керівництвом спочатку М.Хрущова, а після нього - Л.Брежнєва і М.Косигіна, в цілому СРСР відставав від передових країн Західної Європи, Північної Америки і Японії. Відставання найбільше відчувалося у високотехнологічних галузях промисловості, виробництві товарів народного споживання, соціальній сфері, науці. Вигідна кон’юнктура світового ринку сприяла отриманню СРСР великих прибутків за нафту і газ, однак величезні Збройні сили і допомога «братнім прогресивним режимам» Африки та Азії спустошували казну держави. Тим не менше середина 70-их років була вершиною політичних і соціально-економічних успіхів СРСР, в країні дійсно були закладені основи для переходу до  постіндустріального суспільства. Але для цього потрібне було інтелектуальне осмислення ситуації правлячою верхівкою і прийняття якісно нових рішень.

Про втрату контролю над розвитком ситуації
Геронтократична верхівка КПРС і СРСР в силу власних вікових особливостей у першій половині 80-их років («п’ятирічка великих похорон») не тільки не змогла використати можливості, закладені у попередні роки, але й втратила контроль над певними процесами.  Величезного морального удару по настроях людей завдала невдала війна у відсталому Афганістані, оскільки глибину і гостроту супере-чностей у цій країні ніким не було взято до уваги. Незважаючи на те, що дійсних інтересів СРСР, а тим більше України в Афганістані ніколи не було, країна, народ і армія потрапили в ідеологічно-політичну пастку «надання інтернаціональної допомоги». У той же час серед комуністичної верхівки СРСР почали поширюватись явища корупції, хабарництва, морального розкладу, а на побутовому рівні життя народу - різноманітні дефіцити товарів та продуктів харчування. Серед населення СРСР масово  поширилися скепсис і розчарування. У період К.Черненка (1984-1985 роки) економічне зростання країни призупинилося, настав період «стагнації». СРСР опинився на межі економіко-соціальної кризи. Це викликало зміни у керівництві КПРС і СРСР (1985 рік), прихід до влади М.Горбачова та представників молодшого покоління комуністів.

Про відсутність концепції реформ
Від самого початку перебування при владі М.Горбачов не мав науково розробленої концепції змін у різних галузях життя і діяльності суспільства. Економічні та суспільні науки в СРСР від часів сталінізму перетворилися у поле для плекання ідеологічного догматизму,  політичної кон’юнктури, вирощування псевдонаукових «досягнень», кар’єрного пустоцвіття, а тому не змогли до кінця існування СРСР переосмислити стан і тенденції розвитку суспільства й підказати, обгрунтувати партійно-державному керівництву шляхи виходу з кризи. Величезна армія «комуністичних ідеологів», «марксистсько-ленінських філософів», «політекономістів соціалізму», «істориків КПРС», «наукових атеїстів», «критиків українського буржуазного націоналізму» і тому подібних «науковців» виявилася професійно неспроможною. М.Горбачов змушений був відверто імпровізувати, проголошуючи кампанії на зразок «держприймання», «прискорення», «боротьби проти пияцтва і алкоголізму», «виборів керівників підприємств», «запровадження кооперативів» тощо. Такі заходи не давали якісного покращення в економіці, але психологічно збуджували народ, розхитували планово-директивну економіку країни. Шокуюче враження на населення України справила катастрофа на Чорнобильській АЕС та недолугі спроби влади приховати її страшні наслідки.

Про політичний аспект
Дійсно доленосне значення мало проголошення М.Горбачовим «перебудови» та кількох її політичних складових: 1) «гласності», 2) «плюралізму» (різноманітність поглядів), 3) демократизації, 4) відмови від державного терору, 5) удосконалення національної політики. «Гласність» дала можливість людям вільно говорити, «плюралізм» - висловлювати альтернативні погляди, внаслідок відсутності терору зникав страх, вивільнялася психологічна енергія людей, розвиток демократизації і національної політики породили небачену громадсько-політичну активність народу. Навіть у керівництві КПРС і СРСР виникло три угрупування: «консерватори-номенклатурники» (Є.Лігачов), «помірковані реформатори» (М.Горбачов), «радикальні реформатори» (Б.Єльцин). «Перебудова» стала детонатором суспільно-політичних змін у комуністичних країнах Європи й СРСР.  

Про формування політичної опозиції і початки демократії
Користуючись «гласністю», «плюралізмом», демократизацією і відсутністю державного терору, на політичну арену вийшли ідеологічно-політичні опоненти тодішнього керівництва, починаючи від націоналістів і демократів до радикальних реформаторів і суверен-комуністів у самій КПРС. Вони створили широкі об’єднання типу Народних фронтів і Рухів, які серйозно потіснили номенклатуру КПРС на виборах 1989 та 1990 років, а у деяких республіках СРСР і регіонах України прийшли до влади. У середині березня 1990 року ІІ з’їзд народних депутатів СРСР, переважну більшість якого складали комуністи, відмінив статтю 6 Конституції СРСР про «керівну і спрямовуючу роль» Компартії і, ввівши посаду Президента СРСР, передав владу безпосередньо М.Горбачову. Це означало юридичну ліквідацію тоталітарного комуністичного режиму в СРСР,  початок переходу до демократії.

Про ідеологічну кризу в КПРС і «парад суверенітетів»
Перебуваючи під вогнем критики демократів, зазнавши політичних поразок, будучи шокованими від міжнаціональних конфліктів у СРСР і швидкого розвалу комуністичної системи в Європі, переважна більшість комуністів розгубилася, не знаючи, що робити у політичному плані. Влітку 1990 року керівництвом СРСР було прийнято рішення про перехід до ринкової економіки, тобто капіталістичних відносин, що цілковито дезорієнтувало комуністів в соціально-економічному плані. Рішення було непідготовлене і планово-директивна економіка, особливо торгівля, почала розвалюватися на очах, полиці магазинів спустіли, економічна криза увійшла в активну фазу. Демократи і націоналісти через суверен-комуністів протягом весни-осені 1990 року «протиснули» рішення Верховних Рад республік про набуття державного суверенітету республіками («парад суверенітетів»). Це забезпечило певне відсепарування правлячих верхівок республік від союзного центру, але не покращило становище в економіці. На кінець року СРСР опинився на межі хаосу. КПРС, як правляча партія, ще зберігала ілюзію єдності й сили, але насправді вже не здатна була ні придумати, ні реалізувати жодного конструктивного рішення і як інтелектуальна, творча сила вмерла.

Про спробу зупинити процес
Починаючи з ІІІ зїзду народних депутатів СРСР (грудень 1990 року), більшість комуністичної номенклатури взяла курс на згортання реформ і утримання влади будь-якою ціною. Меншість вийшла з КПРС і примкнула до демократів. Реальне охоплення більшої частини влади ще залишалося на боці перших, що й засвідчив референдум про збереження СРСР 17 березня 1991 року (70 % - за збереження). Але суверен-комуністи республік вже відчули смак власного керування і не поспішали до укладення нового союзного договору («новоогарьовський процес»). В умовах, що склалися, найбільш консервативні представники державно-партійного  керівництва, КГБ, МВД, Збройних сил організували неймовірну за своєю дурістю авантюру – спробували усунути від влади Президента СРСР М.Горбачова і залякати політичну опозицію введенням так званого «ГКЧП» (19 серпня 1991 року). Про те, що «ГКЧП» насправді був «мильною бульбашкою», свідчить факт, що нікого з опозиціонерів у всьому СРСР не було заарештовано, жодної організації - розпущено. Керівники «ГКЧП» виявилися не здатними до активних дій кабінетними доктринерами, котрі просто не уявляли, які настрої в суспільстві та яку реакцію викличуть їхні дії.

Про те, що схилило шальки терезів
«ГКЧП» насправді налякав зовсім не демократів і націоналістів, які були готові продовжувати боротьбу за будь-яких умов, а суверен-комуністів республік, перед очима яких замаячів кривавий привид репресій і знищення комуністів-«уклоністів» у часи Й.Сталіна. Суверен-комуністи пережили раптовий політичний шок і завмерли в очікуванні. Сама ж КПРС без влади виявилася безсилою. Б.Єльцин і російські демократи негайно підняли політичну хвилю проти комуністичної номенклатури, а повернення М.Горбачова у Москву доконало «ГКЧП». Під виглядом боротьби з уже ліквідованим «ГКЧП» Б.Єльцин несподівано заборонив Компартію в Російській Федерації. Це викликало ще один переляк і політичний шок у суверен-комуністів республік, головним чином України, яким московські події нагадали переддень катастрофи Н.Чаушеску.

Про механізм розпаду 
Переживши двічі політичний шок протягом одного тижня, суверен-комуністи УРСР на чолі з Л.Кравчуком, І.Плющем 24 серпня погодилися на втілення в життя віковічної мрії всіх українських незалежників і націоналістів – проголошення незалежності України. Після цього психологічно і політично вони перестали бути комуністами й самі ж через кілька днів ліквідували КПУ. Спонукувані до активних дій демократами і націоналістами, протягом вересня-листопада вони швидко і наполегливо  втілили у життя гасло ідеолога українських націонал-комуністів М. Хвильового (насправді – росіянина Фітільова) «Геть від Москви!». Референдум 1 грудня 1991 року засвідчив (90,2 % - за незалежність), що політичним домовленостям демократів, націоналістів та колишніх суверен-комуністів в Україні не було жодної альтернативи. Після цього справа розпуску СРСР набула технічного значення, що й було зроблено спочатку в Біловежській Пущі  (Б.Єльцин, Л.Кравчук, В.Шушкевич), а через два тижні - в Алма-Аті. 25 грудня склав повноваження Президента СРСР М.Горбачов, Радянський Союз припинив своє існування. Жодних акцій протесту широких народних мас чи окремих груп населення проти заборони Компартії та розпуску СРСР тоді не було.   
 
Висновки
СРСР являв собою величезну державу, найслабшою ланкою якої виявилося партійно-державне керівництво і правляча партія КПРС (за В.Леніним - «не могли управляти по старому»). Саме вони, а не якісь надумані «екстремісти» чи «агенти впливу США і Ватикану» запустили процеси, що сколихнули народ і країну. Внаслідок «перебудови» виявилося, що комуністична система Європи й СРСР нездатна встояти без державного терору і насилля, а «ідеологічні здобутки» комунізму – ілюзії, далекі від основних шляхів розвитку передових країн, народів.
Не маючи продуманої, реалістичної концепції змін, не змігши спрямувати процеси активності народу у конструктивне русло, більше того прискоривши економічну кризу, правляча комуністична верхівка розділилася сама у собі. Менша її частина свідомо стала на національні позиції і злилася з демократами і націоналістами. Найреакційніша  зробила різку спробу зупинити процеси, коли це вже було неможливо, і спричинила політичний струс. Більша частина у вирішальний момент вирішила не ризикувати загрозою громадянської війни і втрати власної влади, а тому швидко і організовано пішла на ліквідацію усієї політичної системи, званої СРСР. Таким чином, крах і розпад СРСР став закономірним.
Демократи і націоналісти відіграли роль ідейних натхненників, авангардних борців і прискорювачів процесів ліквідації комуністичного режиму і розвалу СРСР, але приписувати їм усю славу руйнування – історичне і політичне перебільшення. 
То хто ж винен у тому, що розвалився СРСР, і за чим тепер «ностальгії»?! Час неможливо розвернути назад, молодість старших поколінь, життя минулих епох не можуть бути повернені у сучасність. «Ностальгії» не допоможуть, а дорогу в майбутнє пройде лише той, хто по ній іде.
Іван Дем’янюк, історик, політолог


до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.