Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
п'ятниця
8
грудня
Випуск
№ 1349 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Невідома втеча українських політв’язнів, або міф про майора Пугачова [Випуск № 1109]

Продовження.
Початок номері 1107,1108.


Отже, на третю добу втечі втікачі розкололися на три групи. Свідомо чи несвідомо – важко стверджувати. Вони прекрасно розуміли, що шанси вирватися і зникнути у тайзі дуже малі, оскільки практично не мали продуктів харчування.
Читаємо запис Василя Худенка від 28 липня 1948 року: «Нарешті ми зустріли перші хатки. На жаль, вони були порожні – у них жили заготівельники дров з копальні ім. Водоп'янова у 1937 та 1941 рр. Прямуємо на північ. Піднялись на величезну сопку, зовсім голу на всій поверхні. Дуже хочемо їсти. Без їжі йти далі на північ не наважуємося. Сьогодні вночі будемо знову повертатись до річки. З цієї сопки на схід через долину видніються великі білі бараки – певно «Ельген-вугілля».
29 липня  він зробив нотатку наступного змісту: «У верхній течії річка досить вузька. Тут ми виявили лісопилку, яка вже багато років стоїть порожня. Будемо варити гриби, на одних ягодах жити досить важко… Ми рухались вниз за течією річки і я знайшов газету (3-4 стор.) «Радянська Колима» за 15 липня 1948р. Потрібно бути обережними, тут близько живуть люди. Стежка. Переправа через річку. Бачив підводу з одним чоловіком. Ніч. Будемо відпочивати…»
З наступних записів В. Худенка дізнаємося, що ці троє втікачів переймалися долею основної групи. Чули, що паралельно хтось рухається, але не маючи впевненості, не пішли на зближення. На ранок вийшли на сінокіс і зустріли товаришів по недолі – ув’язнених з підлагпункту Льодяний. Від них дізналися, що ріка називається Хатиннах. Їжі так і не вдалося роздобути. Дістали тільки трохи солі та шматок хліба.  Після кількох нарад вирішили найти Малигу, але відсутність мапи і незнання місцевості призводило тільки до безцільного блукання по тайзі. Очевидно, потрібно було триматися ріки і група знову вийшла на берег Хатиннаху. З їжі були тільки гриби та ягоди. На 1 серпня Худенко, Янцевич та Ігошин вирішили повернутися до сінокосу і спробувати захопити підводу з продуктами. Всі вже досить ослабли, а Янцевич ще й захворів. Вони не знали, що доля основної групи була вирішена ще 29 липня. Переслідувачі оточили її в районі 12 кілометра від поселення Ельген Середньоканського району. На відстані двох кілометрів від дороги, яка йде в лівий бік від поселення Ельген на Малигу у тайзі відбувся загадковий бій. Про нього й до сьогодні мало інформації. Як писав один з офіцерів, оглядаючи місце події «в радіусі 25 метрів лежало 5 тіл. Це були І. Тонконогов, Д. Клюк, Й. Бережницький, С. Маринів та М. Сава». Вони загинули у бою від отриманих поранень. Переслідувачі втратили двох солдатів вбитими та трьох пораненими. Ці п’ять тіл одразу були привезені та кинуті біля табірної прохідної для постраху інших ув’язнених.
Залишилось живими тільки троє учасників цієї втечі, які дали певні свідчення про свої подальші дії. Наприклад, Микола Солдатов після другого бою відколовся від основної групи за наступних обставин: «Оскільки я думав, що наших вбито, то я пішов до ріки Таскан, яку переплив і зайшов у барак, в якому нікого не було. Гой був від мене десь збоку і куди він подівся я не знаю». У цьому бараці Микола проспав до 4-ої ранку. Тоді почув розмову і вистрілив з карабіна у вікно. Почав вести спостереження і побачив чоловіка, по якому знову зробив постріл, але не влучив. Через шпарини між дошками побачив ще другого чоловіка, стріляв у нього.  Тоді вибіг з бараку і сів на коня, який стояв поблизу. По ньому навздогін стріляли з автомата, але кулі не влучили в ціль. Солдатов їздив по сопках три доби, поки кінь від нього не втік під час сну. Тоді він прийшов у поселення Лиглихтах, де 31 липня у приміщенні електростанції був затриманий. У нього було вилучено гвинтівку, 39 патронів, якусь суму грошей і 65 грамів золота. Сталося це 1 серпня, коли Худенко, Янцевич та Ігошин поверталися на сінокіс. Дем'янюк та Гой були упіймані ще раніше – 30 липня. Під час пізнішого слідства Дем'янюк розповідав, що вони з Гоєм під час бою пішли вправо, а всі інші вліво. Відокремившись, переночували в лісі. Потім почали рухатися вниз по течії річки якої не знали. Знайшли човна і перепливли на протилежний берег. Зі зброї вони мали автомат та револьвер. Потім йшли берегом річки цілий день, зайшли у ліс, де знову переночували. Їсти не було що. Вранці вирішили сховати зброю у траву і йти назад, вийти до житла і здатися. На 5-ту добу, вкрай виснаженими, лягли спати на березі річки і не почули, як до них на плоту підпливло 6-7 чоловік та їх затримали. Ця група бійців пожежної охорони пливла на плоту з радгоспу Ельген. О 17 год. сержант Явороський побачив на березі людей, які спали на піску, накрившись бушлатом. Зброї у них не було. Явороський вирішив відвезти Дем'янюка та Гоя у радгосп Ельген, але по дорозі зустрів групу бійців на чолі з генерал-майором Тітовим і передав їм захоплених.
З В. Худенком та О. Ігошиним сталося інакше. Їх затримав Купріян Абросімов, сержант, табірний наглядач. Він з кількома солдатами знаходився у засідці на переправі через р. Малигу, місцевість, яка називається 16 кілометр. Біля річки було кілька порожніх хат, у одній з них мешкав сторож, який був перевізником і мав човна. Саме у цій хаті була засідка. Десь о 22 год. 6 серпня на протилежному боці з’явилося 2 чоловіки. Сторожу було наказано перевезти їх через річку. Якщо це втікачі, то сторож мав під час переправи подати сигнал – дістати білу носову хустинку і витерти носа.
Сторож під час перевезення подав умовний сигнал. Абросімов пізніше свідчив: «Коли вони втрьох підпливли до берега і підійшли до будинку, ми вискочили і скомандували: «руки вгору!». Невідомі підняли руки, а сторож відійшов вбік. Їхня зброя була в човні. Було забрано два автомати і три ріжки з патронами. Під час імпровізованого допиту один назвався Худенком Василем Михайловичем, а другий Ігошиним Олексієм Федоровичем. На світанку 7 серпня четверо солдатів на чолі з сержантом переправили затриманих через річку Малига і повели лісовою стежкою. Не дійшовши до дороги, яка йде в Есчан приблизно 100 метрів, затримані зробили спробу втечі, зважаючи на густий ліс. Абросімов розповідав під час слідства: «Ми з солдатом кинулись стежкою і коли побачили втікачів, я з гвинтівки вистрілив по Худенку і він впав. Солдат Черепанов двічі стріляв по Ігошину і теж його вбив». Згодом на місце прибула група з райвідділу МВС, яка забрала тіла і відправили у морг. Хоча, можливо, охорона просто розправилася з беззбройними втікачами, вигадавши легенду про втечу.
По самій втечі була заведена окрема кримінальна справа по ст. 59-3 (бандитизм), 59-3а (захоплення зброї) та 58-14 (контрреволюційний саботаж). У ході слідства з’явилась ще й ст. 58-2 (озброєне повстання чи вторгнення в контрреволюційних цілях на радянську територію, захоплення влади і т.д.)
Головні звинувачені Солдатов, Гой і Демянюк 1 листопада 1948 року були засуджені на 25 років нової каторги. На сьогодні вдалося встановити долю тільки Івана Гоя, який виявився насправді зовсім іншою людиною. Його сестра повідомила, що він народився 19 травня 1919 року в селi Поториця Сокальського району Львiвської областi і був знаний у селі як Мирон Федорович Мисик. Після сільської школи закінчив гiмназiю в Сокалi. У 1938 р. його заарештували поляки за приналежність до ОУН. Просидiв у тюрмi 1,5 року. Потім Мирону довелось послужити у Червоній армiї. Під час війни плотрапив у нiмецький полон, але втiк з концтабору i повернувся додому. Пішов в лави УПА. У груднi 1944-го року Мирона арештували енкаведисти. Сталося це в селi Ордовi. Під час допитів у Сокалі. Мирон, щоб не наражати родину на небезпеку, сказав, що він Iван  Гой з села Малкова Грубешiвського повiту в Польщi. З Колими після втечі перевели в Iркутську область (26, 16, 10-й табори Озерлагу). Потiм у Мордовiю. Там він познайомився з євангелистами та, за свiдченням сестри, «прийняв їхню вiру». Вийшов на волю у 1963 роцi. Оселився на Кубанi, в станицi Ленiнградськiй (завдяки сприянню євангелистiв). Помер 26 лютого 1993 року після важкої операцiї. Похований Мирон у станицi, де жив , i пiд прiзвищем, з яким ходив вiд 1944 року, –  Iван Гой. Вiн там був пресвітером i всi його дуже любили. Микола Солдатов вийшов на волю значно раніше, у 1957 році, а наш земляк тувинець Дмитро Дем'янюк щойно у жовтні 1964 р. Подальша доля Дмитра поки що невідома.
Ігор Марчук

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.