Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Трохи вагітним бути не можна, або Як Інститут національної пам’яті формує свідомість українця [Випуск № 1105]

Уже двадцять один рік Україна — незалежна держава. Але свідомість наших громадян і досі перебуває під пресом минулого… Про зміни в керівництві та штаті Українського інституту національної пам’яті (УІНП) після приходу до влади Партії регіонів, про позицію її директора Валерія Солдатенка в питаннях Голодомору 1932—1933 рр. багато говорили і писали у ЗМІ. Нещодавно в УІНП відбувався круглий стіл на тему «Національна пам’ять в Україні: виклики ХХІ століття», в якому взяли участь науковці не лише з київських академічних інститутів, а й із багатьох регіональних вишів усієї України. Цікаво було дізнатися, чи з’явилися якісь нові віяння в питанні оцінок нашого історичного минулого і формування національної свідомості теперішнього громадянина, особливо у зв’язку з виборами до Верховної Ради України, які щойно відбулися. І як інститут готується відповідати на виклики ХХІ століття.
Зі спрямованості виступів можна зробити висновок, що керівництво інституту, як і нашої держави, продовжує тримати курс на формування амбівалентної свідомості громадян. Хочеш бути українцем — будь ласка, ні — залишайся «радянською людиною» зі своїми малоросійськими свідомістю та цінностями або лише географічним українцем. Ця амбівалентність бриніла весь час. В обговореннях звучала як тема упорядкування могил жертв комуністичних репресій, так і осуд святкування 70-річчя УПА. Як на мене — вдалого прикладу вирішення задавненої хвороби постколоніального статусу України. Тоді як комуністично-колоніальна номенклатура вулиць і площ міст півдня та сходу України такого осуду чомусь не отримала. Причому складалося враження, що це друге для керівництва Інституту навіть бажаніше за перше. Основне його завдання — толерувати, принаймні поки що, всі погляди на наше минуле. Таке толерування розглядається інститутом як плюралізм думок.
До виступів запросили істориків, які сповідують національну схему історії (Ігор Гирич), які шукають примарний третій шлях (не «націоналістичний» і не комуністичний — Леонід Зашкільняк), які займають флюгерську позицію, намагаючись врівноважити всі. Навіть взаємовиключні побажання влади (Олександр Удод). Але були й такі, котрі сповідують традиційне україножерство і продовжують дотримуватися карамзінсько-ленінсько-сталінського трактування української історії російсько-радянського зразку (Дмитро Вєдєнєєв).
У залі панувало переконання, що національна історіографія апріорі має в собі рису ентноцентричності. Бо світ ніби стає глобалістичним і безнаціональним, а відсталі українські історики продовжують ностальгійно чіплятися за «націоналістичні» фетиші у вигляді цінностей українськоетнічного минулого (самостійність, Мазепа, визвольний рух, Грушевський, національна революція, Бандера, УПА тощо). Чомусь носії цих поглядів заплющують очі на те, що «нормальні» держави успішно пройшли свій «націоналістичний» період історії, чомусь не хочуть бачити того, що під глобалізмом маємо справу з новою редакцією того осоружного націоналізму, який диктує правила слабким країнам. Слабким економічно, бо слабка їхня духовна відпорність на виклики доби — через меншовартісність, епігонство, банальну нелюбов до свого у зв’язку з тим, що не вироблена цінність оберігання цього свого в умовах наступу на національний простір сильніших гравців.
Усі промовці намагалися не переступити межу толерантності, доки не настала черга Д.Вєдєнєєва, який наочно продемонстрував, на чий млин ллється вода української багатовекторності, хто безпосередньо зацікавлений в існуванні цієї ідейної невизначеності, кому потрібна параноїдально роздвоєна свідомість простого українця, хто ловитиме рибку в каламутній воді плюралістичної національної пам’яті, симбіозу українського з малоросійським. Доповідь Д.Вєдєнєєва скидалася на інструктаж високого посадовця з НКВД місцевим чекістам в Україні. Від неї тхнуло найкращими зразками гепеушної риторики у стилі пропаганди тоталітаризму 1930-х. Доктор історичних наук змалював невтішну картину нашого невеселого нинішнього буття. Україна перебуває, на його думку, як і в часи 1937 року, в кільці ворожого оточення. Щоправда, це кільце не замкнене, бо зі Сходу з нами сусідять єдині «справжні» друзі. Бо нічого небезпечного стосовно України у російській політиці останніх десятиліть і століть доповідач не побачив. Можна погодитися з Дмитром Валерійовичем, що Захід не зацікавлений у сильній Україні, але чи хоче такою бачити нашу державу Москва — риторичне запитання. Справді, транслювання теле- і радіопередач для кількох десятків тисяч мадярів та румунів Закарпаття і Буковини з сусідніх Угорщини й Румунії не є взірцем толерантності та дружелюбності до нинішньої Української держави. Але якось промовець забув, що Росія має на нашій території до десятка своїх телевізійних каналів і вустами Шустера й Кисельова рік у рік обробляє мізки не десятків тисяч, а мільйонів українців, і зовсім не в руслі пошанування цінностей нашої держави та її національних пріоритетів. Вєдєнєєв бачить смітинку в чужому оці, але не бачить колоди там, де справді існує велика проблема. Україна не може контролювати свій власний інформаційний простір. Вона дивиться телевізійні програми, продуковані й сконструйовані у відповідних відомствах сусідньої держави. Вона читає російську за мовою і змістом пресу, вона на FM-станціях слухає попсу лише сусідньої держави. І таких прикладів системної диверсії можна навести безліч. Але про що мова, коли заступник директора Інституту національної пам’яті ллє крокодилячі сльози за «великою державою» Радянським Союзом-Росією, розваленою підступними службами Західних держав та ЦРУ. Тією державою, яка збройно знищила УНР, встановила в Україні свій окупаційний режим. Вєдєнєєв не бачить різниці між Україною і Росією. Вони для нього — одна держава і один народ. Лейтмотив його виступу — ствердження відсутності окремого історичного українського процесу, а отже — фактично заперечення існування осібного українського народу.
Не хочеться прорікати банальних істин докторові історичних наук, для якого авторитетами є такі російські націоналісти, як О.Проханов, втовкмачувати в голову аксіому, що трохи вагітним бути не можна. І все ж слід чітко визначитися: або є український народ, його національна ідея, його історична пам’ять, його пріоритет на цій частині земної кулі, де існує Українська держава, — або його немає, і на всьому просторі від Курил до Карпат панує російська національна ідея, Росія, її історична пам’ять. Третього не дано.
А у зв’язку з цим постає й інше логічне запитання. Чому в тій-таки Польщі та інших пострадянських країнах інститути національної пам’яті виконують функцію збереження пріоритету власної національної пам’яті, намагаються вичищати духовний простір від пережитків тоталітарної комуністичної ідеології, а в Україні, навпаки, такий самий інститут намагається зберегти всі ідейні основи колоніального статусу України, її духовної залежності від Російської імперії різних зразків? Чому в нормальних людей цей інститут опікується пам’яттю нації, а в нас — збереженням стану всенаціонального безпам’ятства?
Богдан АНТОНЧЕНКО
«Дзеркало тижня. Україна»

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.