Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Зимовий похід 1919-1920 років [Випуск № 1103]

6 грудня 1919 р. розпочався легендарний Перший зимовий похід Армії УНР під проводом генерал -хорунжого Михайла Омеляновича-Павленка.  Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР докотилися до “трикутника смерті” (Любар – Чортория – Миропіль). Тут українські частини було стиснуто трьома арміями – Красною, Добровольчою та польською. Знесилена, хвора на тиф і безнадію, українська армія агонізувала. “Ще сьогодні найпочесніше ім’я вояка української армії – завтра ніщо”, – писав у своїх споминах “У Зимовому поході” козак Богданівського полку Валентин Сімянців.
Головний отаман вже не вірив у колективне самозбереження, тож звільнив вояків від присяги. Було віддано наказ нищити зброю. Безнадія і депресія добивала хворе і знеможене козацтво... А тут іще чутки, що 3-й Гайдамацький полк Омеляна Волоха перейшов на бік більшовиків, а Євген Коновалець, виконуючи розпорядження Петлюри, розпустив Січових стрільців... І раптом – “хто хоче, може залишитись в армії”. Це був “блиск віри” – і за якусь мить Любарська трагедія стала “виходом до слави”. “Знову Батьківщина нас потребує, знову ми – вояки, знову ми – люди, – такий витворився загальний настрій. Знову серце повне надій, а з ними – віри в нашу правду”, віри в її перемогу.
“Хто не чується на силі, може залишити лави”, – кажуть козакам старшини. “З нами залишаться тільки ті, хто має залізні нерви та сталеве серце”, – звертається до вояцтва командарм Михайло Омелянович–Павленко. “Радісне “Слава” виливає обітницю-присягу”, – описував побачене Валентин Сімянців.
6 грудня 1919 року рушили в невідоме, але таке обнадійливе майбутнє... Йшли на об’єднання з українськими повстанцями, які в запіллі били денікінців. Йшли вперто – попри крижаний зустрічний вітер... “То був марш одчаю, розпачу, – писав старшина Армії УНР Василь Задоянний, – марш небувалий в історії війн, неможливий із погляду воєнної стратегії, ні здорового людського глузду. Тільки безмежна любов до рідного краю та глибока віра в успіх нашої перемоги над ворогом давали нам сили й спонукали на героїчні чини”... У безперервних боях Армія УНР впродовж п’яти місяців пройшла дві з половиною тисячі кілометрів, звільнивши від російських окупантів десятки українських міст.
Зимовий похід завершився щасливо: 6 травня в районі Ямполя зустрілись роз’їзди полку Чорних запорожців, які йшли зі сходу, зі стежею 3-ї Залізної дивізії, яка насувалася із заходу. Таким чином з’єднались “трагічно роз’єднані і одірвані одна від одної братні Українські армії” (вислів комдива Олександра Удовиченка).
Радості не було меж. “Дух армії піднявся, настрій неописуємий. Не дивлячись на страшну втому, армія знову готова йти на ворога...” – згадував політичний референт УНР Василь Совенко.
Зимовий похід завершився на мажорній ноті. Всі учасники Зимового походу були нагороджені орденом Залізного Хреста, який у системі відзначень українського війська посідав “безапеляційно перше місце”. Так стверджував авторитетний історик Лев Шанковський, теж учасник Зимового походу. Лев Шанковський писав: “...Орден Залізного Хреста розцінюється вище, ніж звичайний пропам’ятний хрест... Орден Залізного Хреста є нагородою... за славетні воєнні чини, від яких не міг ухилитись у 1-му Зимовому поході жодний його учасник”.
Роман КОВАЛЬ

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.