Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
17
вересня
Випуск
№ 1337 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Алла Горська — художниця- дисидентка [Випуск № 1101]

Світанок 28 листопада 1970 року не віщував нічого поганого. Відома своїм неперевершеним талантом і участю в правозахисному русі художниця Алла Горська вийшла зі своєї київської квартири, щоб на шосту ранку дістатися Василькова. Там її мав чекати свекор Іван Зарецький, аби віддати старовинну швейну машинку «Зінгер» — родинну реліквію. Але додому жінка не повернулася.

Стурбований чоловік Віктор наступного дня викликав її на телефонні переговори, але 30 листопада телефоністка повідомила, що до пункту ніхто не з’явився. Не на жарт занепокоєний, на завтра чоловік приїхав до Василькова. Оселя моторошно дивилася на нього темними вікнами, двері були зачинені. У міліції, куди звернувся, відчинити приміщення відмовилися, мовляв, без понятих — ніяк, а час уже пізній. Віктор Зарецький повернувся до Києва останнім потягом і відразу звернувся по допомогу до знайомих. Другого грудня до Василькова приїхали друзі художниці Надія Світлична та Євген Сверстюк. За їхніми наполяганнями міліція таки відчинила будинок. У невеликому льосі вони знайшли тіло Алли Горської…
Алла Олександрівна була досить «високого» походження: її батько Олександр Валентинович Горський стояв біля витоків радянського кіно. Він заснував і очолив Ялтинську кіностудію, саме в цьому місті на березі Чорного моря 18 вересня 1929 року і народилася майбутня художниця-дисидентка. Після закінчення вишу Алла натхненно працювала. У селах Чорнобильського району нею було створено полотна «Прип’ять. Паром», «Абетка», «Хліб»… Мисткиня весь час перебувала у творчих пошуках. На початку шістдесятих Алла Олександрівна написала галерею портретів Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка за технікою лінориту та малюнка.
Алла Олександрівна разом із О. Заливахою, Л. Семикіною, Г. Севрук та Г. Зубченко створила вітраж під назвою «Шевченко. Мати» у вестибюлі Червоного корпусу Шевченківського університету. Каркас, на який мало кріпитися скло, творці зумисне зробили грубим — як грати. За ними Кобзар однією рукою пригортав згорьовану Матір-Україну, а другою високо тримав книжку. Доповнювалося все це рядками: «Возвеличу малих отих рабів німих! Я на сторожі коло їх Поставлю слово». Зрозуміло, що такого ідейно сильного творіння, яке акумулювало дух свободи, влада стерпіти не могла — вітраж був знищений адміністрацією університету, а Аллу й Людмилу виключили зі Спілки художників СРСР.
1965 рік позначився багатьма арештами друзів художниці, зокрема О. Заливахи та І. Світличного. Алла не змогла з цим змиритися і почала нерівне змагання з КДБ
Алла разом із групою митців відкрито протестувала проти арештів творчої інтелігенції у 1965-1968 роках. Вони не раз зверталися до Верховного суду СРСР з проханнями про захист О. Заливахи, братів Горинів, В. Чорновола та багатьох інших. 1968 року був поданий «Лист-протест 139», підписаний як ученими-академіками, так і робітниками. За родиною Горських-Зарецьких, як і за всіма «бунтівниками», постійно стежив КДБ. Аллу Олександрівну постійно викликали на допити й очні ставки. Вона трималася гідно. Навіть виклично: «На допитах у КДБ вона демонстративно закурювала цигарку», — розповідала її подруга Г. Севрук. Фатального 1970-го її викликали на допит у справі заарештованого дисидента В. Мороза, проте Горська відмовилася давати свідчення.
…Що ж насправді сталося 28 листопада 1970 року? Вбивство на замовлення «згори», переконані родина, знайомі і друзі художниці та дослідники її творчості. Алла Горська померла від перелому основи черепа, удару було завдано ззаду тупим важким предметом. Мертву художницю убивці скинули в неглибокий льох. Спочатку органи заарештували чоловіка покійної. Віктора, очевидно, намагались у стінах КПЗ психологічно зламати, аби звинуватити у вбивстві дружини через ревнощі.
Не домігшись свого, через кілька днів відпустили і знайшли єдиного винного — свекра Івана Зарецького, тіло якого виявили на залізничній колії поблизу станції Фастів-2 за 35 кілометрів від Василькова з відрізаною потягом головою. Висновок міліції — самогубство. Від цього слідчі й відштовхнулись, формулюючи остаточну версію: мовляв, свекор убив невістку через особисту неприязнь, а потім позбавив себе життя. Хоча ворожих стосунків у родині не було…
Олексій Зарецький у своїй статті і у відкритому листі до Президента В. Ющенка 2005 року навів висновки кількох громадських розслідувань, які значаться й у біографічній книжці «Алла Горська. Червона тінь калини. Листи, спогади, статті», впорядкованій і виданій ним у співавторстві з М. Маричевським. Там ідеться про те, що через кілька тижнів після трагедії чоловіка Алли викликали в обласне управління МВС, де офіцер із прізвищем Чорний повернув деякі особисті речі загиблої. Віктор поцікавився, як померла його дружина, чи не страждала перед смертю. Відповідь була однозначною: «Убито одним ударом, професіонально». «Це важливі слова, — писав син Олексій, — адже Іван Зарецький, якого слідство визнало єдиним убивцею, ніяк не міг бути професіоналом — він усе життя працював бухгалтером».
Також дивують обставини «самогубства» свекра, адже кинутися під потяг, який наближається до людини, непросто: спереду в локомотива є пристрій, який відкидає предмети, вищі за 10 сантиметрів. А експертиза засвідчила, що тіло лежало горілиць, коли його переїхали. Рідних здивував і такий факт: у кишені І. Зарецького знайшли у футлярах неушкодженими обоє окулярів. Сім’я знала, що в одних дід читав, а другі надівав, коли кудись ішов. Хіба людина перед тим, як спонтанно позбавити себе життя, турбуватиметься про окуляри? Також товариш Віктора приїздив після трагедії до Василькова, де на дворищі у бур’янах побачив накладні вуса, які, ймовірно, використали, щоб справжній убивця став схожим на І. Зарецького. «Свекор не міг її вбити, — стверджує й подруга Галина Севрук. — Він був старенький, лагідний характером. Це робила досвідчена група кадебістів — з переодяганням, виїздом на місце».
…На могилі Алли Горської у сімдесятих роках спорудили пам’ятник. Три просмолені дерев’яні колони, між ними — чаша. Туди, наче на вівтар, на вшанування пам’яті художниці люди кладуть калину. Криваво-червоні грона кидали і на труну сьомого грудня 1970 року, в день похорону. Василь Стус тоді всю панахиду простояв на колінах, а потім зачитав рядки свого вірша «Ярій, душе»…
Спливло сорок два  роки…
Юрко Славутич

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.