Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
25
червня
Випуск
№ 1325 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Піцерія з присмаком крові, або Вандалізм і святотатство по-рівненськи [Випуск № 1094]

Навпроти головного корпусу Національного університету водного господарства по вулиці Соборній 14 знаходиться сумновідома споруда, знана молодим поколінням рівнян як колишня Рівненська швейна фабрика. Але мешканці Рівного старшого покоління пам’ятають її як жахливу в’язницю. Вперше ця будівля із гіркою іронією згадується в літературному творі відомого класика, письменника Володимира Короленка. У своїх споминах про перебування в місті Рівне він відзначає тюрму «як краща архітектурна споруда міста». Дійсно, збудований у другій половині ХІХ століття, найвищий у той час чотириповерховий будинок використовувався російсько-імперським режимом як в’язниця для ув’язнених арештантів різного штибу від кримінальних злочинців до політичних в’язнів. З початку 20 років і включно до вересня 1939 року в’язниця змінює власника. Тепер вже польські окупанти використовували її знову за „профілем”. Це була одна із найсуворіших пересильних тюрем на Волині і використовувалась вона переважно для політв’язнів. В її стінах страждали відомі українські політичні діячі – члени УВО-ОУН видатні українські політичні діячі волинського краю: Тарас Боровець, Микола Мостович, Олександр Бусел, Яків Бусел, Степан Пшеничний, Ярослав Старух, Ігор Шуйський, Микола Скоп’юк, Микола Кос, Ростислав Волошин, Володимир Робітницький, Ольга Робітницька. Звідси відправляли на етап до сумновідомого польського концтабору Береза Картузька та інших в’язниць Речі Посполитої наших земляків.
Восени 1937 року при відчайдушній спробі втечі з рівненської тюрми в’язнична охорона тяжко поранила одного з провідних діячів ОУН на Волині Григорія Горбачевського. І він невдовзі помирає при загадкових обставинах в одній з рівненських лікарень. Похорон Горбачевського на рівненському кладовищі Грабник, як оповідають очевидці, перетворився в грандіозну політичну маніфестацію.
17 вересня 1939 року польського окупанта змінив московсько-більшовицький „визволитель”. Тепер за ґратами рівненської в’язниці новий комуністичний режим утримував не 50, як за царя чи 100 за поляків, а щонайменше до 2 тисяч „врагов народа”, українських інтелігентів, селян, юнаків і юначок. В передвоєнну пору рівненська тюрма була місцем тортур та масових вбивств політв’язнів, українських патріотів і просто мирного місцевого населення, які трактувалися як „бандпособнікі”.
Після захоплення Рівного німецькими фашистами – рівненська тюрма також використовувалась окупантами за „призначенням”. Тут каралися в камерах арештовані Улас Самчук, Ростислав Волошин, Олександр Бусел, Харитя Кононенко та близько тисячі українських націоналістів-підпільників та українських інтелігентів - діячів культури, більше півтори тисячі українських патріотів були розстріляні фашистами в урочищі “Видумка”, зокрема як актор Рівненського драмтеатру А. Демо-Довгопільський.
Новий прихід радянської влади в 1944 році змінив статус в’язниці – вона стала внутрішньою тюрмою УМГБ.
За свідченнями одного з колишніх працівників УМГБ, який розповів, як восени 1951 року він, як черговий по місту, одного з вечорів інспектував цю внутрішню тюрму УМГБ: „З начальником зміни ми побували в декількох камерах”, - розповідав він. Камери нагадували переповнений вокзал, люди щільно стояли з вузликами в руках і тулилися один до одного, ніби чекали приходу поїзда. Я запитав, а де і як вони спатимуть? Адже неможливо простояти на ногах ніч і день”. Начальник зміни посміхнувся і довірливо кинув: „Не переживайте, к утру их и половины не останется в живих”.
За офіційними даними архіву рівненського облуправління УВС, тільки в період з вересня по грудень 1944 року військовим трибуналом та трибуналом НКВД в Рівненській області в цій в’язниці до розстрілу було засуджено майже півтори тисячі осіб. В стінах рівненської тюрми чекали виконання вироку у вересні – 159 чол., у жовтні – 255 чол., у листопаді – 351 чол., і в грудні 1944-го – 326 чол.
Вироки, як відомо, виконувались на місці. І тут же, на території в’язниці, в багатьох місцях закопували трупи. Територія в’язниці, ті часи була досить об’ємною – вона сягала до сучасної вулиці Квітки-Основ’яненка та до сучасної будівлі Рівнеради. Фрагменти скелетованих останків, черепи з характерними отворами в потиличній частині розстріляних МГБістами людей час від часу знаходили робітники в 70-80-их роках, прокладаючи до приміщення сучасного УМВС різні комунікації, але зрозуміло, що в ті часи тема ця була закритою.
І лише з проголошенням державної незалежності України тему цю почали піднімати національно-патріотична громадськість міста, перші рухівці нашого краю, історики та краєзнавці. Щороку біля стін цієї споруди (а з 1957 року – в’язниця була перебудована під Рівненську швейну фабрику) громадськість Рівного проводила тут вшанування, а священики Української Православної Церкви Київського Патріархату – поминальні молебні.
1 липня 2001 року Українське козацтво „Волинська Січ” та рівненські рухівці на чолі з народним депутатом Василем Червонієм, науковці нашого краю, патріотична громадськість, родичі загиблих в застінках рівненської в’язниці з нагоди 60 роковин жахливих розстрілів НКВД у в’язницях Західної України періоду червня 1941 року провели тут велелюдний мітинг і звернулися до Рівненської міської влади з закликом встановити тут меморіальну дошку. І дійсно, до 10 річниці незалежності України такий меморіальний знак був встановлений і освячений. Короткий лаконічний надпис сповіщав перехожих „Тут, за стінами рівненської в’язниці, у 30-50-их рр. польським, нацистським та більшовицьким режимами було ув’язнено та замордовано тисячі українських патріотів. Вічна пам’ять загиблим”.
Щороку це місце на Свято Героїв в травні, на День Незалежності, на річниці розстрілів червня 41-ого та на свято Покрови патріотична громадськість міста, родичі загиблих покладали квіти та відспівували поминальні молебні. На одному з мітингів рівнянами була прийнята резолюція про доцільність влаштування в приміщенні Рівненської швейної фабрики – меморіального музею жертв політичних репресій краю. Резолюцію підтримали депутати Рівнеради від національно-демократичних сил. Фактично, це місце стало своєрідним меморіальним кладовищем і за міжнародними законами та законами України підлягало під охорону держави, якою має опікуватись організація охорони культурної спадщини та відповідні структури державної влади та органів місцевого самоуправління.
Але, в 2009-2010 роках з мовчазного споглядання „батьків міста Рівного”, будівлю Рівненської швейної фабрики (тобто колишню в’язницю) було перепродано одній із комерційних структур, яка мала влаштувати там певну реконструкцію. Справа була зроблена і комерційній структурі залишалося узаконити свої дії землевідведення рішенням Рівнеради. Про це стало відомо депутатам Рівнеради від національно-патріотичних сил. Громадськість, звісно ж, забила на сполох. Протокольним дорученням міським головою було створено тимчасову депутатську комісію. Комісія у своїй діяльності зробила висновок. Оскільки будівля вже була продана, то депутати своїм рішенням мали зробити припис і зобов’язати власника будівлі в жодному випадку не влаштовувати на території меморіальної пам’ятки всіляких розважальних закладів та зберегти та впорядкувати меморіальну дошку. Про це й клятвенно запевняв депутатський корпус Володимир Хомко.
Але сьогодні справа виглядає таким чином. Напередодні 70-ї річниці створення Української Повстанчої Армії освячений церквою меморіальний знак був зірваний і зник зі стіни колишньї вязниці взагалі. А в тюремних приміщенні колишньої в’язниці влаштовано розважальні заклади: зала для гри в більярд та піцерія. Ці речі інакше як актом вандалізму і святотатства не назвеш. Судіть самі: чи може людина з нормальною психікою харчуватись в такому закладі і чи не віддаватиме їй після цього спожита піца присмаком крові невинно убієнних? А гравцям в більярдному залі чи не будуть в сні замість більярдних куль ввижатися черепи з кульовими отворами? До речі, при вході в піцерію в цьому закладі, як правило, існує вивіска в національних, італійських кольорах. При чому тут італійський національний прапор? Адже відомо, що нацисти проводили масові розстріли італійських вояків, зокрема у Львові за дезертирство і відмову служити фашистам. В стінах цієї рівненської в’язниці нацистами та більшовиками, окрім українців, були замордовані й представники інших національностей: поляків, ефіопів, росіян, білорусів, молдаван та євреїв. Про це є доказові свідчення і історичні факти. Цікаво, як прореагує на це громадськість та закордонні посольства та, власне, правоохоронні органи нашої держави?
А поки що, мер Хомко і „батьки міста” готуються урочисто і з пафосом відзначити 70-річчя УПА. Воно треба, бо ж вибори до Верховної Ради на носі. І слава Богу. Але чи не повторить сумну історію відкритий пам’ятник Климу Савуру долю меморіалу колишньої рівненської тюрми через декілька років? Чи буде повернутий освячений меморіальний знак на своє попереднє місце? Де поділися і яка доля нещодавно віднайдених під час будівельних робіт по вулиці Квітки-Основ’яненка сімох скелетованих останків українських повстанців? Хто на це дасть відповідь?! І хто понесе відповідальність за вандалізм.
А. Гордієнко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.