Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
18
червня
Випуск
№ 1324 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Відчути себе нацією [Випуск № 1094]

На мій погляд, оця мантра: "Щоб гірше не було", - якщо не вбила нашу націю, то суттєво скалічила. Я розумію, що народу, котрий зростав у стражданнях, важко бути оптимістичним, але треба дорослішати в державному мишленні та хоча б намагатися вдосконалюватись. Наші сусіди – росіяни частіше за все сподіваються на доброго царя, злого Сталіна та "авось", що схожим на инфантильність. Ми ж, якщо і сподіваємося, то тільки на чужих царів та сталіних, трохи на Бога, а переважно на те, щоб гірше не було, а якщо лихо станеться – то ліпше щоб у сусіда.
Своїм гетьманам ми не довіряємо, насамперед тому, що вони також рідко довіряли один одному. Ми не навчилися виживати гуртом, навчилися виживати поодинці. Серед своїх нам важливіше віднайти ворога ніж в чужих, бо зраджують саме свої. Як залишитися невразливим та нечутливим до зрад, коли навіть дитинство країни ушкоджено цими зрадами майже так, як вордівський файл вірусами або збоями операційної системи? Чи зможемо ми його відновити? За двадцять років ми не впоралися.
Нам важко усвідомити, ким ми є. Складається таке враження, що ми майже не піддаємося самоідентифікації. Оскільки навіть нам це важко усвідомити, решті світу – тим більше. Коли нація формується під постійним впливом та тиском чужих та доволі агресивних імперій, щоб зберегти свою національну сутність, вона надійно цементується, замуровується, ховається, маскується. Проблема в тому, що за таких умов у часи, коли "не стає гірше", знайти, витягнути та осягнути це стає проблематичним навіть для тих, хто її ховав.
Дотепер у спадкоємців імперій, що панували на нашій землі, збереглися, я це називаю – фантомні власницькі ментальності стосовно України та українців. Для Австрії це, передовсім, ресурси. Для Польщі – земля та міста. Для Росії – ресурси, земля та люди. І не дивно, що власницькі ментальності росіян найпотужніші, ми самі легко піддаємося, не випадково, титульна релігія – православ’я, а не католицтво, мова, котру ми всі розуміємо, – російська, а не німецька чи польська.
Еліта сучасної України не є нащадками аристократії, зародки якої фактично вбивалися, або асимілювали на всіх історичних етапах формування нації. Замість української еліти народився (виродився) вищий клас – партійна номенклатура, що передала свої капітали у спадковий спосіб, а також – бізнес-еліта, представники котрої здобули свій перший капітал частіш за все у незаконний спосіб. Якщо це все спростити, виходить, що панують крадії та функціонери. Але всі інші їм не заважають. Скорилися або причаїлися. Аби гірше не було.
Звичайно, в країні багато освічених, вихованих та інтелігентних людей, слово котрих є важливим, на дії котрих очікують, але їх затирають, вони розчиняються; їхні імена (вже не кажучи про ідеї) незнайомі більшості населення. Варто сказати, що в силу своєї інтелігентності, а також, частково, гордині, й вони самі не докладають особливих зусиль бути почутими.
На мій погляд, у нас ніколи не було спільної національної ідеї, політики толерантного ставлення до "своїх", виникали тільки гаманцеві інтереси та спроби вижити. Нас як дітей легко переключити на рекламу, брязкальця, яскраві та несуттєві речі. Ми досі наївні, але й одночасно – недовірливі.
Якщо нація постійно вчиться виживати, а не жити, змінити негативну парадигму розвитку на позитивну надзвичайно важко. Нам не варто ні на кого покладатися, жалітися та дорікати, варто розібратися з собою, зрештою, проаналізувати перший крок, перше слово, перший сон, першу мрію – дитинство нації, дитинство країни.
У мене складається враження, що тільки національні трагедії були з’єднувальним для нації чинником. Голодомор та Чорнобиль. Тоді і для себе, і для інших ми ідентифікувалися саме як нація. Будувати прекрасне майбутнє, при цьому постійно відчуваючи себе жертвами, неможливо. Насправді це вдалося тільки одній нації, але вона вирізняється довірою, взаємоповагою та підтримкою своїх.
Якщо ми хочемо відчувати себе нацією, повноцінним партнером у міжнародних та міжнаціональних стосунках, зрештою, європейцями, нам треба змінювати відчуття себе як жертв на відчуття себе як переможців, або принаймні тих, хто вміє, хоче та може змагатися. Адже в нас є багато чого хорошого та світлого, треба дати тому всьому рости. Ми невмирущі та родючі, як верби, як чорноземні наші землі.

Лариса Денисенко, письменниця

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.