Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
вівторок
18
липня
Випуск
№ 1328 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Наперсний хрест священика Михайла Павловського та перша присяга УПА на Волині [Випуск № 1094]

У серпні 1962 року робітники, які розбирали зруйновану церкву в селі Моквин Березнівського району Рівненської області, знайшли пакунок. У ньому була біблія, дві фотографії отамана Тараса Бульби-Боровця та металевий наперсний хрест з тризубом у центрі.  На початку 1977 року цей хрест було передано з Рівненського обласного управління КДБ до фондів Рівненського обласного краєзнавчого музею згідно з актом № 1568/12 від 25.01.1977. Хрест отримав спеціальний номер і був записаний до головної фондової книги музею з наступним формулюванням: «належав бандерівському військовому священику із банди «Дубового» Михайлу Павловському. Був знайдений при розчистці церкви у селі Моквин…Розміри хреста: ширина 8 см, довжина 13 см. Метал, лиття, клепання».

Зовнішній вигляд хреста нагадує орден лицарів Залізного хреста армії Української Народної Республіки (першй випуск), встановлений і затверджений 19.10.1920 року Головним Отаманом Військ УНР Симоном Петлюрою для всіх учасників Першого Зимового походу. Вдалося встановити, що для військових священиків, учасників цього походу, було виготовлено кілька наперсних хрестів, що повторювали зовнішній вигляд ордена і також мали підвіску у вигляді перехрещених булав і носилися на стрічці з трьома синіми смужками на жовтому тлі. На жаль, хрест, що зберігається у Рівненському обласному краєзнавчому музеї, втратив підвіску і оригінальну стрічку. Крім того, як видно з окремих біографічних даних, поданих нижче, Михайло Павловський не був священиком під час Зимового походу армії УНР і міг замовити цей хрест пізніше у якогось майстра-кустаря за зразком хреста Пащевського. Але повернемося до села Моквин і особи самого душпастиря.
Виявилося, що дійсно у 1944 році священиком цієї церкви був колишній полковник армії УНР Михайло Кузьмович Павловський, родом зі Звенигородщини. Свого часу він був першим військовим комендантом міста Києва, у 1919 році організував 1-й Звенигородський піхотний полк і воював з ним на фронті проти більшовиків, згодом посідав керівне становище у контррозвідці армії УНР. У 20-их роках ХХ-го століття осів на території Волинського воєводства Польщі і висвятився на священика. За німецької окупації увійшов до складу окружного проводу ОУН на Костопільщині, з 1943 року виконував функції військового священика УПА та працював у штабі групи УПА «Заграва» під псевдонімом «Полковник», був знайомий з отаманом Тарасом Бульбою-Боровцем. Подальша доля Михайла Павловського склалася трагічно.
У одному з документів МГБ УРСР за 1947 рік міститься інформація про те, що в Управління МГБ Ровенської області надійшли агентурні повідомлення, які стосувалися особи моквинського священика М. Павловського. Секретні інформатори доповідали, що він протягом 1944 року знаходився  на нелегальному становищі, після чого легалізувався і продовжує націоналістичну діяльність, підтримує тісні стосунки з керівництвом ОУН та УПА на Волині. Чекісти намагалися завербувати священика, таємно його заарештували і допитали, але той не погодився співпрацювати з карально-репресивними органами, хоча нібито отримав агентурний псевдонім «Собінов». Вони вважали, що М. Павловський залишається подвійним агентом (по-російськи «двурушніком») і веде себе з органами нещиро.
Для викриття ворожої діяльності священика співробітники Ровенського управління МГБ вирішили застосувати проти М. Павловського вже відпрацьовану провокацію. Спецгрупа на чолі з агентом «Віктором» та заступником начальника відділу УМГБ Ровенської області, прибувши на Моквинські хутори, зупинилась у будинку місцевого жителя Іванюка, який її сприйняв як боївку СБ ОУН. Після цього два агенти, екіпіровані під бандерівців, прийшли на квартиру Павловського і заявили, що його викликає співробітник МГБ. Тобто вони сказали правду, щоб ввести у оману священика, який почав думати, що його дійсно перевіряє СБ ОУН. Зустріч священика з «Віктором» викликала у першого розгубленість і переконання, що його дійсно перевіряють есбісти, оскільки «Віктор» назвав себе представником особливої групи СБ Центрального проводу ОУН і звинуватив Павловського у співпраці з органами МДБ.
Врешті-решт М. Павловський висвітлив свою діяльність у підпіллі,  розпочавши розповідь словами: «Я вірний син України, все своє життя боровся і борюсь за українську національну справу». Також сказав, що його донька під псевдонімом «Галина» працювала медсестрою в УПА, а на даний момент є зв’язковою ОУН. На пропозицію «Віктора» отець Михайло все детально описав на папері, що пізніше було використано проти нього під час арешту і слідства.
 Де далі подівся душпастир – чи загинув у таборах, чи був розстріляний – невідомо. Як бачимо, про свою реліквію – наперсний хрест він слідчим не розповів і тільки випадково той був знайдений у 1962 році. Та виявилось, що це не вся історія цієї реліквії. Автору потрапили до рук спогади і свідчення командира групи УПА «Буг» Василя Левовича, який протягом 1943 року діяв у складі групи УПА «Заграва» на Волині та Поліссі. Ось що розповів Василь Левкович («Вороний») під час допиту співробітниками радянських карально-репресивних органів у 1947 році:
«У день Паски (кінець квітня чи початок травня) 1943 року я разом з іншими учасниками УПА в лісі біля с. Тростянець Стидинського району (сучасний Костопільський район Рівненської області – прим. автора) прийняв присягу на вірність УПА.
Питання: Хто приймав у вас присягу?
Відповідь: Присягу на вірність УПА у нас приймав колишній петлюрівський полковник, який останнім часом на Волині був священиком. Прізвища і псевдоніма я його не знаю. Він читав текст присяги, ми повторювали за ним, а після того цілували хрест і євангеліє. Разом присягу приймало близько 300 чоловік. На присязі був присутній командувач УПА на Волині «Клим Савур», «Дубовий», його начальник штабу, колишній офіцер легіону ім. Коновальця «Макаренко», керівник жіночої мережі крайового проводу ОУН «Верба» та інші». Цю ж подію з певними уточнюючими деталями він описує у спогадах «Сторінки з пережитого комбатантом УПА», опублікованих у 2003 році: «Великдень 1943 р. святкували ми – сотня «Яреми», сот. «Шаули», мої дві чоти, якісь місцеві боївки, а також штаб к-ра «Дубового» та штаб УПА-Північ «Клима Савура» - в лісі в околиці сіл Тростянець, Золотолин, Стидинь …У перший день Великодня відбулося Богослужіння під відкритим небом, спільна сповідь, причастя, свячення пасок та спільні столи зі свяченим. Про священика, який відправляв Богослужіння, говорили, що він бувший петлюрівський полковник, а в тому часі…був священиком не знаю в якій місцевості, але далі від цих околиць…Увечері при величезній ватрі була проведена присяга, перша в УПА. Присягу на хрест і Євангеліє проводив той же священик за текстом присяги 1918-1920 років. З промовою виступив «Клим Савур»…Присягу на вірність Україні, крім сотень УПА…склали і всі інші учасники підпілля, які були на святкуванні Великодня, загалом більше п’ятисот осіб».
Вдалося встановити, що ця величава подія відбулася 25 квітня 1943 року біля села Тростянець на Костопільщині. На вірність Україні присягали сотні Никона Семенюка («Яреми»), Адама Рудика («Шавули»), вишкільна сотня «Романа», відділи Василя Левковича («Ворного), Леоніда Борейчука («Стрибайла»), «Пугача» та місцеві підпільники ОУН. Очевидно, саме Михайло Павловський і був тим священиком, про якого згадує В. Левкович, а його капеланський наперсний хрест лежав на імпровізованому престолі поруч з Євангелієм під час заприсяження командирів і вояків Української Повстанчої Армії. Також зі спогадів видно, що не існувало на той час тексту присяги УПА (офіційний текст «Присяги вояка УПА» затверджено УГВР і введено наказом ГВШ ч. 7 від 19 липня 1944 року), а використовувався текст для вояків армії УНР.
Напевно, ту саму подію описує у спогадах «За Україну, за її волю» член Сарненського окружного проводу ОУН Роман Петренко («Омелько»). Він стверджує, що у травні 1943 року командир «Дубовий» наказав йому організувати польову Службу Божу, щоб гідно вшанувати дату смерті Симона Петлюри і заприсягнути новостворений курінь війська (на той час під командуванням «Дубового» жодного куреня УПА не було, а діяли тільки кілька окремих сотень – прим. автора). «Омелько» домовився зі священиком Анатолієм Білецьким з села Бережниця на Сарненщині. «На умовлений час вояки приготовили в лісі на поляні престіл, прикрасили його зеленими деревцями. Відділи виставлені в чотирикутник…Після відправи о. Анатолій виголосив патріотичну промову до вояцтва, говорячи, що вояки УПА перебрали від Отамана Симона Петлюри і його покоління прапори й обов’язок боротися за волю українського народу. Після проповіді відбулася присяга вояків. Це був надзвичайно емоційний момент в житті нашої підпільної армії».
Ігор Марчук

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.