Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

«Троянда» та «Великан» [Випуск № 1093]

Зв’язкова УПА Оля Горошко-«Троянда» та командир спочатку повстанської сотні, потім куреня, а ще згодом останніх залишків УПА-Південь Михайло Кондрась (є ще варіант написання цього прізвища як Кондрас) зустрілися у далекі сорокові минулого століття, коли Західна Україна стікала кров’ю, борючись спочатку проти німців, а потім проти «вірних ленінців», які вважали цей край суто пролетарським і збільшовиченим.

Командиром сотні УПА Михайло Кондрась, він же «Великан», «Міша» та «Лукаш», що народився 1912 року в селі Курсики Козинського району (тепер -  Радивилівський район) у родині, де було шестеро хлопців та двоє дівчат, став у червні 1943 року, коли добровольцем пішов в УПА. У власних спогадах «Три роки в Українській Повстанчій Армії» він описує ці події ось так: «Прийнявши командування над сотнею повстанців, я вибрав собі псевдо «Великан». Першу бойову сутичку я мав на автостраді між селами Михайлівка–Ситно Радивилівського району з мадярами, що пацифікували українські села. Щоб несподівано напасти на ворога, я роблю у відповідному місці засідку. Був гарний літній ранок. Повстанці замаскувалися серед різноманітної зелені і з нетерпінням очікували ворога. Незадовго зі сторони с. Ситно на автостраді показались кілька автомашин, які блискавично наближалися до місця засідки. Дві чоти повстанців приготувалися до бою. Підпустивши перші машини на віддаль 50 метрів, ми відкрили по них вогонь зі всієї зброї, внаслідок чого перших шість автомашин розбито і вони загорілися. Інші автомашини задержались і з них почали вивантажуватися мадяри та займати оборонні позиції. Незабаром під’їхало ще кільканадцять автомашин, з яких вивантажились понад сотня мадярського війська і, сполучившись з першою групою в числі біля 300 осіб, розпочали наступ на наші становища. Зав’язався запеклий бій. Мадяри ввели в дію легку артилерію. Повстанці відбили кілька атак, зручним контрударом відкинули ворога і, захопивши зброю від побитих мадярів, відступили. При цій операції не понесли ми жодних втрат.    Ворог втратив вбитими одного генерала, два полковники, кілька старшин і біля 50 рядових вояків».
Пізніше Михайлу довелося брати активну участь у багатьох боях з німцями та військами НКВС, здійснити кілька важких рейдів на Вінниччину та Хмельниччину. А радянські карально-репресивні органи активно збирали інформацію про нього як командира УПА, допитуючи полонених вояків. Одна з довідок МГБ за 1948 рік свідчить, що «Міша» – інших точних даних про нього немає, відомий в оунівському підпіллі як провідник ОУН на території Дубенщини і Кременеччини. До 1946 року був заступником курінного Семена Котика-«Докса», який вбитий у 1945 році Мізоцьким гарнізоном. У 1946 році «Міша» очолив залишки розбитого куреня «Докса» і по 1948 рік дуже часто знаходився у селі Майдан у вороже налаштованих до радянської влади громадян: Провальчук Данила Андрійовича, Мельничук Надії Миколаївни, Мельничук Остапа Єфимовича, Герасимчук Мирона Дмитровича та інших.
Про Олю Горошко ця ж довідка у властивому для таких документів стилі подає інформацію, що вона є дружиною командира «української банди «Міши» і має на озброєнні іноземний пістолет, часто з’являється у селах Мізоцького та Вербського районів Рівненщини, проводить розвідку і збирає необхідні дані про реагування місцевого населення щодо дій радянської влади. Аналогічні завдання виконує санітарка Оксана. Оля і Оксана дуже часто перебувають у знайомих селян з села Майдан.
Насправді Михайло та Ольга познайомилися ще у 1939 році на території Німеччини, куди обоє втекли від першого радянського визволення Західної України, але тоді доля їх розлучила на довгих п’ять років. Зустрілися вони тільки у 1944 році, коли Оля намагалась передати розвідувальну інформацію для крайового провідника «Леміша» через командира повстанського з’єднання «Докса». «Докс» повідомив, що керівника зараз тут немає і попросив Олю залишитися доглядати за пораненими і хворими на тиф повстанцями у лісовій лікарні. Одного дня вона зустріла у лісі курінного «Великана» і, на диво, впізнала у ньому свого знайомого з Німеччини Михайла, який давно її симпатизував. Через кілька місяців відбулось скромне повстанське весілля. Місцевий священик  повінчав їх в антонівецькій церкві. Тепер Оля перебувала завжди поруч зі своїм чоловіком. Пізньої осені в районі Бродів сотня «Великана» була оточена енкаведистами. Повстанці були змушені відступати убрід через покриту тонким шаром криги річку. Потім довго сушилися у лісі, розвівши багаття. Оля наслідки цього крижаного переходу відчула через кілька місяців, коли була вже вагітною. У неї в грудях розпочався запальний процес з нагноєнням. Виникла потреба у невідкладній операції, а в селі тільки ветеринарний фельдшер, який іноді розтинав нариви у тварин. Коли він оглянув Ольгу, то навідріз відмовився допомогти, розуміючи низький рівень своєї кваліфікації. Температура хворої підвищилася до 41 градуса, груди розпирав неймовірний біль. Коли фельдшер хотів піти, Ольга дістала з-під подушки пістолет, навела його на чоловіка і крижаним голосом звеліла: «Ріж! Ріж, бо застрелю!» І фельдшер тремтячою рукою зробив необхідні надрізи. Від першого ж дотику леза гній бризнув цівкою. Хвора тут же відчула полегшення… По закінченню операції вона заснула і проспала два дні. А через місяць у селі Майдан Мізоцького району вона народила сина.
Перейми в Ольги почалися в лісі. Повстанці привезли її в село Майдан до Герасимчук-Прозальчук Акуліни Іванівни. Згодом з’явилась баба-повитуха. Та стрілянина, яка виникла несподівано, свідчила, що йде облава. Всі, хто був, повтікали з хати, лишивши безпорадну зв’язкову саму. І тут у неї почалися пологи. Пересилюючи нестерпний біль, Оля вирішила вибратися з хати, щоб не наражати господарів на небезпеку. Зібравши сили, вона стала перекочуватися з боку на бік, зсуваючись на край ліжка. Нарешті впала на долівку і поповзла до сіней. Але дістатися клямки, щоб відчинити двері, вже не змогла. Нарешті втікачі повернулися до хати та поклали майже непритомну Ольгу знову на ліжко, швидко розтопили піч. Довелося робити все, щоб стимулювати пологи і ось через кілька хвилин в умілих руках баби-повитухи закричало дитя. Так народився син Ігор.
Через кілька днів після пологів прибули повстанці і забрали санітарку до підпільного шпиталю, щоб перев’язала поранених. Підвели до порога хати коня, допомогли сісти і вперед, до лісу. Господарі сварилися з хлопцями: «Та хто ж таке бачив, щоб на другий день після пологів – на коня?! Пропала молодиця!» Увечері Ольга повернулася до синочка, швидко забувши про важку пригоду. Майже місяць пробула Ольга з немовлям у Майдані. Час від часу відвідував її чоловік з охороною. Згодом Олю перевезли в невелике лісове село Ситарі. У лісі біля цього села вона ховала записки у визначених місцях, де домовлялась про час зустрічі з Михайлом. Часто молодій матері доводилось залишати сина на чужих людей і виконувати окремі завдання повстанців. Певний час вона переховувалась у селі Новомиколаївка у родині з прізвищем Бай. Потім знову повернулася у село Майдан. Михайло розповів, що на Водохреща 1946 року на конях разом з охороною відвідав дружину вже покійного брата Івана і хотів відправити Олю туди, але братиха вирішила вдруге вийти заміж. Тому він передумав.
 Знову повстанська сім’я зупинилися у Прозальчук Акуліни, де Оля-«Торянда» жила з перервами протягом двох років з жовтня 1945 року по 1947 рік, оскільки чоловік цієї жінки теж загинув в УПА і вона щиро допомагала повстанцям.
У грудні 1946 року в селі Майдан чергова облава і в будинку Прозальчук Акуліни, як писали оперативні працівники НКВС, виявлено штаб «Міши». Всі повстанці вирвалися живими, залишивши тільки частину документів. Серед захоплених паперів енкаведисти знайшли метричну виписку на сина «Міши» та «Троянди» Ігоря. Саму господиню хати теж не затримали і почали активно розшуковувати. Тільки 1 лютого 1949 року її заарештовано, але в ніч з 1 на 2 лютого вона вчинила самогубство.
Вперше Горошко Ольгу Юхимівну, що народилась 1917 року в селі Чуйківка на Сумщині, проживала у селі Лози Вишнівецького району Тернопільської області було затримано 17 січня 1948 року у місті Кременець, куди вона прийшла за ліками з села Стара Миколаївка Вербського району. Слідчий МГБ дізнався від неї, що Оля була у Юрчук Марії протягом останніх трьох тижнів і не знає, де перебуває її чоловік «Лукаш». Запитав він і про сина Ігоря, який був хрещений на початку грудня 1945 року в селі Антонівці Шумського району. Хрещеними батьками були повстанський командир Семен Котик – «Докс» і Катерина Микулич з села Біла Криниця. Оля відповіла, що трирічний син перебуває у чоловікового брата Кондрась Івана (насправді син був у іншого брата – Федора), а з «Лукашем» познайомилась у 1944 році у селі Велика Ілавиця Шумського району у господарстві Ганни. Тоді він був заступником «Докса». На початку 1945 року вийшла заміж. Тепер чоловік її покинув, не виходить на зв’язок. Але слідчий не вірив у це. Він чітко сказав: «Йди до чоловіка і приведи до нас. Все одно не втечеш.» Так Олю відпустили, хоча вона відчувала, що перебуває під наглядом. З голови не йшов недавній сон.
 У охороні Михайла був повстанець «Козак», який називав її сестрою. Липневого дня 1947 року «Козака» смертельно поранили під Дерманню і рівно через два місяці після загибелі він приснився Олі. Нібито приходить до неї і каже:
– Міша (Великан) піде зі мною.
–Ти помер. Як Міша може піти з тобою? – здивувалась Оля.
–Кажу тобі, що Міша піде зі мною. – повторив «Козак».
–Якщо так, то я і піду з ним. – знову відповідає Оля.
–Ні, не підеш, бо тебе там не треба. А Міша – піде. Але спочатку підуть «Пшеничний» і «Тихий». Тоді – він. – «Козак» розвернувся і пішов у туман.
Цей сон Оля одразу переповіла чоловіку. А 21 листопада 1947 року під селом Шепетин охоронці М. Кондрася «Пшеничний» і «Тихий» наскочили на засідку і загинули. Як свідчить довідка Вербського райвідділу МГБ 28 листопада 1947 року у селі Нова Миколаївка біля хати Погорілець Софії Олексіївни о 21 год 30 хв вийшли на засідку два повстанці, які в сутичці  з солдатами були знищені. Встановлено, що це були «Пшеничний»-Гудзикевич Олексій Никонович з села Шепетин Вербського району і «Яструб»-Микола з села Студянка.  Дізнавшись про їхню загибель, Михайло сказав Олі:
– Бачиш, правду сказав «Козак». Тепер моя черга.
11 квітня 1948 року поручник УПА «Великан» загинув поблизу хутора Загаї Козинського району. Є дві версії, як це сталося. За однією, він рухався з охороною у напрямку родинного села, щоб провідати матір Горпину Кондрась. Кулеметна черга з засідки скосила відважного командира. За іншою версією, оперативна група Кременецького райвідділу МГБ у лісі на стику двох районів виявила криївку і знищила повстанців, які переховувались у ній. Серед вбитих впізнали політичного референта Дубенського надрайонного проводу ОУН,  колишнього курінного «Лукаша». Тіла побитих хлопців привезли у Козин до будинку районного відділення МГБ і посадили під стіною. Щоденно приходила на зустріч з мертвим братом сестра Ганна. Мусила вдавати з себе байдужу, хоча душа розривалась від болю та сльози наверталися на очі. Михайло – п’ятий, хто з родини Кондрасів загинув в УПА. Вже лежали у сирій землі його брати Іван, Яків, Василь, Олексій. А одного дня Ганна мало не знепритомніла від побаченого: Михайло сидів без голови. Вона запитала охоронця ніби жартома:
- О, а то що сталося? Онде той, - кивнула в бік братового тіла, - ще вчора був з головою, а нині без голови.
На що охоронець байдуже кинув:
- Очень умный был. Забрали на экспертизу…
Пізніше тіла хлопців кинули у невідому криницю. Так ніхто і не знає, де вони.
Оля переховувалась до осені 1949 року, але кільце невпинно стискалося. Звістку про загибель Михайла принесли хлопці і вона, не стримуючи сліз, побігла до сина. «А я знаю чому ти плачеш, – залепетав хлопчик. – Бо немає татка.» Якось вирішила зайти у село Новомиколаївку до знайомих людей, щоб випросити харчів, та тут вже чекали. Як свідчить архівна довідка 15 вересня 1949 року, Ольга Горошко затримана співробітниками Вербського райвідділу МГБ, у той час, як вийшла з хати Ольги Циганюк. До Ольги вона прибула з села Курсики від свекрухи Агрипини Кондрась з метою забрати власне пальто та зустрітися вночі з підрайонним провідником ОУН «Соловієм».
 Схопили, зв’язали руки і загорнули в брезент, щоб ніхто не бачив. Вантажівка вирушила до Рівненської в’язниці. Під час допитів немилосердно били, кидали до бетонного мішка-карцеру, а вона все молилася «Отче наш». Від самогубства врятував син, який привидівся їй в напівмаренні, коли вже накидала петлю на шию. Він гірко заплакав і Оля зупинилася. Згодом «Троянду» завезли ще й у Львів, де місцеві емгебісти намагались від неї отримати інформацію про одного з керівників визвольного підпілля Василя Кука-«Леміша». Навіть підсадили у камеру в’язничну агентку, яка підмовила Олю написати записку до «Леміша» про допомогу. Пізніше ця записка фігурувала у її справі як речовий доказ.
Особливою нарадою при МГБ СРСР від 19 серпня 1950 року Ольга Юхимівна Горошко була засуджена по ст. 54 -1 «а» і 54-11 Карного кодексу УРСР на 10 років виправно-трудових таборів. Утримувалась у Особливому таборі № 3 «Дубравний» (поселення Явас Мордовської АРСР).
 У 1953 сконав «отець народів» і політичні в’язні почали потроху виходити на волю. Випустили і Олю Горошко. Через десятки років вона нарешті дочекалася незалежності України, за яку поклала частину свого життя і здоров’я, за яку поклали голови «Великан» та його хлопці. Була реабілітована 23 червня 1993 року.
Ігор Марчук

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.