Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Рабів до Раю не пускають… [Випуск № 1087]

Існує такий вислів: важко зрозуміти людей, які ходять у гори, але ще важче – тих, які у гори не ходять. Бо гори – це зовсім інший світ, ближчий до неба… На рівнині радіус огляду, скажімо, десь 200 метрів, а в добру погоду з Говерли простір, що доступний зору – 110 км. На цю найбільшу в Україні вершину ми традиційно сходимо колективом у переддень Дня Незалежності. Небо, до якого, здається, можна дістати рукою, чисте карпатське повітря, чорниці на полонинах. Такого не отримаєш у сірому місті, серед купи машин і натовпу чужих тобі людей. Але там … Там усе здається магічним, набуває іншого змісту, люди навколо стають якимись ближчими і ти радієш з того, що ти є тут і що серед «своїх».
Як же нам, народу, не вистачає цієї єдності. Де той момент, коли ми перестанемо битися за гроші, лідерство, штовхатись ліктями за черговий шматок життєвого комфорту, а нарешті відчуємо відповідальність кожного за свою долю і долю своєї країни. Сьогодні ми переживаємо глибоку духовну кризу і тому не бачимо шляху, по якому іти. Знищена шкала цінностей, віками притаманна нашому народові. Потужна інформаційна індустрія – радіо, телебачення, електронні та друковані ЗМІ – впродовж десятиліть стирали з пам’яті українців нашу історичну правду, руйнували традицію, справжню культуру, старались витравити все, що могло б об’єднати націю. Розірвано духовний спадок поколінь, а  натомість в суспільній свідомості сформовано образ типового українця – такого собі простакуватого, хитруватого, трішки придуркуватого, але в цілому непоганого хохла-малороса, життєві запити якого обмежуються куснем сала, горілкою та шароварами. Зауважу, що він обов’язково говорить суржиком, правда, трішки краще, ніж наш прем’єр-міністр. З екранів телевізорів не сходять образи всіляких сердючок, пєрєпєчків, голопупенків. І не створено жодного-жодного кіногероя – Залізняка, Богуна, Стуса… Національну гідність свідомо принижено, а населення доведено до напівжебрацького стану, щоб ним було легше керувати. Бо люмпен думає тільки про виживання.
Та, все ж, основний код нації – це рідна мова. Останній кордон. Не зупинились… Після проходження в парламенті мовного законопроекту депутат від ПР Чечетов, радісно потираючи руки, переможно заявив: « Ми іх развєлі, как котят.» Це він про депутатів меншості ВР. Та «развєлі» вони не опозицію. Вони «развєлі» і спробували нагнути український народ. Показали: їм можна все. Мало того, що ці люди абсолютно байдужі  до минулого, теперішнього і майбутнього української землі, їм невідомі і чужі трагедія, біль її народу, вони ще й по-хамськи топчуться по його пам’яті, перетворюючи державу на сировинний придаток купки олігархів, які вивезли з країни лише за два останні роки понад 50 млр дол. в офшорні зони Кіпру. Підпис же президента під законом про мови означає, що він обрав шлях знищення суверенітету  та  подальшої ліквідації української державності. А основна їхня мета – поділ України на дві частини, причому не тільки україно- і російськомовну, а  й різну ідеологічно і духовно. Так, це трагедія нашої нації, адже приблизно 10 млн. етнічних українців, внаслідок цілеспрямованої та довготривалої політики русифікації, стали «рускоязичним насєлєнієм» - носіями не просто мови іншого народу, а й іншої культури та цінностей, «совками», відірваними від історичного коріння. Це наслідок того, що Україна тривалий час була колонією, а рідну мову витісняли та забороняли різними Валуєвськими наказами, циркулярами, постановами царських і більшовицьких часів. Згадаймо лише, як 1951 року було розстріляно 33 і репресовано 800 студентів Харківського університету за відмову складати іспити російською мовою. Тож варто відверто визнати: все це дало свій сумний результат. В містах, окрім Заходу, російська мова стала мовою влади, бізнесу, моди, престижу, успіху, стала більш привабливою для молоді. Українській же відвели роль усної сільської говірки. Її місце в полі, біля плугу, чи на ринку, де спрацьований люд старається виторгувати копійки за вирощене на городі.
Хтось скаже: не варто перебільшувати. Напередодні вибори, а мовний закон – це звичайні політтехнології. Думаю, проблема значно глибша. Згадаймо: «російські інтереси закінчуються там, де закінчується російська мова». Це ідеологія сьогоднішнього Кремля. Переконаний, що зрив угоди з ЄС, Харківські домовленості по ЧФ РФ та мовний закон – це ланки одного ланцюга, багатоходова операція відповідних структур Росії, в якій нинішня українська влада - лише слухняний виконавець. Можуть заперечити, де Україна і де ФСБ. Та нагадую, що ФСБ – це вчорашнє КДБ СРСР. А відомо, що з цією організацією у 80-х рр. «співпрацювало» не менше 2. 9 млн. людей ( приблизно 1 стукач на 50 чол). Співпрацюють і сьогодні : наче хтось у цьому сумнівається. Росія поступово реалізує план на поглинання сусідніх слов’янських народів. Білорусь, наприклад, вона вже поглинула: їхня мова та держава – це фікція. У них все ще є прапор, є президент, є армія, що марширує на парадах, але вже немає нації. Наступна стратегічна мета Путіна – поглинути Україну. Він обрав курс на відновлення імперії. Тому нашим «рускоязичним», які в більшості своїй в етнічному відношенні залишаються українцями, варто задуматися: яке майбутнє вони хочуть для своїх дітей? І хоч їхній світогляд сформувала окупаційна влада способом «промивання мізків», та вони не можуть не розуміти: сьогодні Україна вже вкотре стоїть перед вибором – чи їй іти шляхом європейського розвитку, шляхом свободи, права, поваги до людини. Чи нас вкотре затягне від вплив азіатської Росії, колишньої Московії, праматір’ю якої фактично була Золота Орда Чингісхана. І в менталітеті сусіднього народу і по сьогодні відчувається її присутність («звикли не орати, а готове забирати»). Це  і успадкована ще з тих часів психологія тирана і раба. Бо як казав, здається, Цицерон: «раб мріє не про свободу, а про власних рабів».
Вважаю все вищесказане зовсім не перебільшенням. Адже відсутність згуртованої української нації та національної еліти робить сценарій, запланований Росією, абсолютно реальним. Бо ж справжня свобода нікому не дається, вона досягається. Право говорити рідною мовою також необхідно відстоювати. Вражає приклад Ізраїлю, де мова, яка майже два тисячоліття вважалася мертвою, в осучасненому вигляді івриту стала державною. А в Ірландії вивчення власної мови влада стимулює, доплачуючи громадянам 15 % до їхнього заробітку. Можна згадати досвід Франції, в якій, за статистикою, кожен другий школяр – араб, а шкіл з арабською мовою навчання немає взагалі. То чому ж ми виявилися нездатні до  протистояння, де були наші «професійні» українці з опозиції? А, можливо, має значення, що колись панівна нація імперії не хоче погодитись на статус нацменшини? То в цьому зв’язку варто нагадати, що, за оцінками зарубіжних фахівців, в Україні, з 1917 по 41 рік окупаційною владою було знищено близько 15 млн. людей ( при населенні 30 млн станом на 1917р.). І це протягом лише одного покоління нації. Так чому ж у нас мова окупаційного режиму має бути другою державною? Дійсно, зараз кинуто виклик нашій національній гідності. Чи ми оберемо мовчазне невтручання, життя зі зігнутою спиною, чи особисту протидію кожного? Бо ніщо само нам не зробиться. Вже добре,що час працює на нас. Дедалі більше молоді, особливо на сході, « відкриває»  для себе Україну, звільняється від міфів, на яких будувався радянський світогляд. Треба тільки допомогти їм прозріти. Згадаймо, перед тим, як постала УПА, на Галичині і Волині 80 років працювала «Просвіта». Наше майбутнє неможливе без остаточного розриву з Росією. Тож потрібно відкривати людям правду. Але ця правда не повинна завдавати ще більше ран, а навпаки навертати до взаємопрощення та єднання. Бо неможливо блискавично змінити світ. Так, нас вчили та виховували по-різному. Але є речі, які не мають національних меж, які не діляться по Дніпру – це любов до рідної землі, порядність, відчуття справедливості…
Нині ми один народ, одна країна, одне ціле. І в нас одна на всіх біда – півсотні сімей розділили між собою ресурси 46-мільйонної країни. Нас, як жаб, безкарно давлять на дорогах їхні діти-«мажори». А прикормлені лакеї на різних рівнях влади робляють все, щоб нічого і ніколи не змінилось. Думаю, це зачіпає за живе кожного українця і спонукає всіх до об’єднання та спільної боротьби за наше виживання як нації, незалежно від того, чиї діди-прадіди «гнили» в окопах Сталінграда, а чиї, так і не здавшись, просто вмерли до останнього в криївках УПА в 1955-му. І хоч ніхто не знає, які можливі методи національного самозахисту з’являться найближчим часом, не варто забувати, що хам розуміє тільки силу. Хотілось, щоб це була сила Духу єдності, відчуття спільної для всіх країни. Бо тільки «дух народу – ось що кінець кінцем визначає історичну долю і шлях розвитку…»(М. Грушевський)
Знаю, нація чекає нових Кармелюків, Хмельницьких, Шухевичів…На все свій час. А поки що, напередодні виборів, наша відповідь буде простою і зрозумілою: жодного голосу за ворогів України. Тож тримаймо порох сухим, бо є ще в козака Доля, і Правда є.

Заслужений лікар України, заввіділенням АІТ РОКЛ  Анатолій Мельничук

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.