Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
19
листопада
Випуск
№ 1346 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

РЕЙД НА МІЗОЧ [Випуск № 1085]

Перший голова Руху на Рівненщині Микола Поровський вдало поєднує свою насичену політичну і громадську діяльність з письменницькою творчістю. Його різножанрові книги «Забутий заповіт борцям за Україну» (1996), «Политический утюг, который история забыла выключить» (1997), «Розповідь про горіння»(1999),  «Ключ від вершини» (2008), «Тільки Рухом життя і обіймеш…» (2009) здобули високу оцінку читачів і посіли гідне місце в сучасній українській літературі та публістиці.
З особливим пієтетом Микола Поровський ставиться до теми боротьби Української Повстанської Армії з радянськими, німецькими і польськими окупантами.  У романі-хроніці «Бурею битва гриміла»,який написаний на основі спогадів воїна УПА Володимира Чермошенцева, описані реальні події збройної боротьби загону Української Повстанської Армії проти німецько-фашистських окупантів, польських загонів АК і військ НКВД на південній Рівненщині в 1943-1944 роках, ведеться захоплююча розповідь про героїчного командира УПА Георгія Чуйковського - псевдонім «Юрко», командира Дубенської сотні, куреня УПА.
Повні героїки і трагізму сторінки книги оповідають про стійкість, жертовність і силу духу борців за незалежність України, чиї імена заслужено повертаються із небуття на сторінки  історії України. Читач потрапляє у круговерть подій тих воєнних років, що обумовлюють дії, почуття, любов і ненависть героїв книги, яких доля поставила в обставини, де перемагала передусім сила зброї. Книга захоплює сюжетною гостротою, документальною переконливістю і життєвою правдивістю. Високо оцінив роман М. Поровського на сторінках „Літературної України” видатний український поет Дмитро Павличко.
Подаємо фрагмент розділу з книги Миколи Поровського „Бурею битва гриміла”, присвячений визволенню Мізоча від німецьких загарбників підрозділами УПА 19 серпня 1943 року.
До вечора 19 серпня два курені вийшли з лісового табору в рейд на Мізоч. Вночі наша сотня зайняла вихідні позиції. Було завдання вибити німців із цукрового заводу і вивезти звідти цукор для УПА. За сигналом ракети ми пішли в атаку. Зав'язався бій. Німці і мадяри запекло оборонялися. Наша артилерія влучними пострілами прямою наводкою накривала їхні вогневі точки. Командував артилерією Береза. У його підрозділі були 45-міліметрові гармати, а також зняті з підбитих танків артилерійські системи більшого калібру, їх наші умільці встановили на колеса від бричок і вони цілком годилися для стрільби прямою наводкою. Незабаром ми вибили німців і мадяр із цукрового заводу і хлопці почали поспішно вантажити цукор на автомашини та підводи. Тим часом у Мізочі ще тривав бій.
Завантаживши увесь транспорт цукром та захопленим майном, ми поклали на підводи своїх убитих та поранених і на світанку сотня вирушила назад до табору. Та щойно попереду забовванів ліс, як у небі з'явився німецький літак. Автомашини додали газу, а підводи що було кінських сил понеслися до лісу. Літак спікірував на колону, скинув бомби і почав обстрілювати нас із кулемета. На дорогу впали вбиті й поранені, зупинилися, спалахнувши, декілька автомашин, але загалом колона рухалася до рятівного лісу.
Коли передні автомашини уже майже досягли лісу, прилетіла ще пара німецьких літаків. Артилеристи Берези, передбачаючи неминуче знищення колони, зупинили свої гарматки і, ховаючись за щитами, відкрили стрільбу по літаках із гвинтівок та кулеметів. Це було безрозсудне геройство, тому що зі своєї зброї вони могли поцілити в літак тільки випадково, але вони відволікли удар літаків на себе. Під бомбами і градом куль багато хто з артилеристів загинув, однак половина колони все ж таки встигла увійти в ліс. Німці добивали з повітря все, що лишилося на відкритому місці. Повстанці розосередилися під деревами вздовж краю лісу. Час від часу між заходами літаків хлопці вискакували на дорогу і тягли до лісу підводи, поранених, мішки з цукром із палаючих машин. Це був не бій, а розстріл, але паніки не було. Хлопці рятували поранених і те, що ще можна було врятувати.
Декілька повстанців, а серед них і я, помагаючи змученим коням, заповзялися штовхати підводу, в якій поверх мішків із цукром лежали поранені. Дорогоцінний цукор просякав кров'ю повстанців. Літаки атакували нас знову і знову. Як тільки німець робить черговий захід - ми ховаємося під підводу і молимося, щоб пронесло. Віяло куль стелиться по землі, б'є по підводі, летять білі бризки цукру. Тут же ми зриваємося на ноги і осатаніло штовхаємо підводу, поки літак розвертається і заходить на нову атаку.
Уже біля самих дерев літак пішов на черговий захід і після граду куль поруч з підводою гримнув вибух. Коні рвонули воза, він розламався і мені колесом причавило ногу, заваливши усього мішками і закривавленим цукром. Я не міг ні поворухнутися, ні дихнути на повні груди. Відчув пекельний біль в нозі. Але лежати довелося недовго. Хлопці розібрали рештки воза, розтягнули уцілілі мішки. Мене витягли і поклали на іншу підводу поверх мішків. Хлопці, як і ми до цього, потягли її на руках до лісу. Я оглох від вибуху, страшенно боліла нога. Помацав рукою - з-під шкіри випинається переламана кістка. А в небі все кружляли літаки, поки їх не заховало листя дерев. Підбігли кілька повстанців, перенесли мене і ще двох поранених на бричку. Візник ударив коней віжками і бричка понеслася по вибоїнах кудись углиб лісу. Раптом коні здибилися, візник скотився сторчголов з брички, плеснуло полум'я, падають дерева, перевертається увесь світ, і - тільки тихий тріск у вухах від розриву бомби. "Кінець, оце вже смерть", - подумав я. Але через мить відчув під щокою дерев'яний борт брички. Спробував підвестися - знову пекельний біль у нозі. Одного коня вбило, когось там поранило і його поклали до нас на бричку. Другий кінь і четверо хлопців потягли нашу бричку далі. Цей шлях був довгий, але ось, нарешті, наш транспорт зупинився. Чиїсь руки підняли мене і поклали на землю. Я знову застогнав від болю. Якщо ногу не чіпати - терпіти можна, але щойно ворухнеш - від болю очі на лоб вилазять.
Коли біль трохи вгамувався, я роздивився довкола себе. Лежав на невеличкому косогорі так, що все навкруги було добре видно.
Поруч рядком лежали поранені, а далі, в низинці - вбиті. Між деревами неподалік було змайстровано щось подібне до двох столів. Один вищий, на який санітари клали поранених, а другий - нижчий, на якому лежали лікарські інструменти. Біля столів працювало по декілька чоловік в закривавлених халатах. Один із санітарів ножівкою, схожою на ті, що я бачив у столярів, відпилював руку чи ногу пораненому, інші тут же заливали криваві рани самогоном із пляшки, замотували полотном, давали раненому пити із тієї ж пляшки і відносили до підвод.
Підносили і клали на стіл усе нових і нових поранених, поїли їх із кварти самогоном, розрізували ножем рани, обценьками витягували кулі, осколки, або виколупували їх дротяним гачком. Потім, заливши рану самогоном, бинтували полотном. Дві жінки різали кусні полотна на смужки, бинтували рани. Біля них лежала ціла купа окривавлених ганчірок, а трохи віддалік - купа відрізаних рук і ніг. Мені здалося, що це якщо не саме пекло, то його передпокій вже майже точно.
Знову здригнулася від вибуху земля, посипалися грудки, збиті осколками гілки та листя. Я заплющив очі і молився, молився лицем до неба, звідки падала смерть. Просив Бога, щоб він послав швидше чи смерть, чи кінець оцим мукам.
Рвонуло зовсім поруч, та так, що мене аж підкинуло. Велике дерево звалилося поряд, ледь не накрило мене гіллям. Але «робота біля столів не припинялася. Перев'язаних поранених клали на підводи і кудись відвозили. "Може, на хутори, а може, в криївки", - подумав я. Поступово з'явився дзвін у вухах, потім потроху, ніби здалеку, я почав чути крики поранених, голоси повстанців.
- Літаки полетіли! Літаки полетіли! - це перше, що я виразно почув після контузії. Несамовиті крики поранених доносилися від стола безперестанно - робота хірурга тривала. Санітари наближалися вже й до мене. Раптом збоку між деревами я побачив курінного Юрка. Він зупинився, віддаючи якісь накази. Я спробував крикнути, покликати його, але це не дало ніяких результатів. Знову я закричав - те ж саме. Але Юрко підійшов ще ближче і стояв до мене спиною. Я намацав під рукою якусь палку і, звівшись на лікоть, пошпурив її Юркові в спину. Він оглянувся і, на щастя, помітив мене.
Через мить я побачив над собою лице Юрка. Він щось запитував. Уважно дивлячись на його губи і напружуючи слух, я зрозумів: він запитував, куди я ранений і що болить. Я хотів відповісти, але не зміг нічого сказати, бо сльози враз набігли на очі і від плачу здушило горло. Юрко підкликав одного з лікарів. Той нахилився наді мною, розрізав чобіт і штанину, оглянув рану.
- Треба різати, - зітхнувши, сказав лікар.
- А може, не треба? - подивився на нього Юрко.
- Може, і ні, - погодився лікар, - але кістка вилізла, можлива гангрена.
- Не ріжте, хай краще гангрена, - сказав я, плачучи. Що таке гангрена - я поняття не мав.
- Ні, це не краще, - відповів лікар, - але хай буде так. Подивимося.
Юрко поглянув на годинник і сказав лікареві, щоб той зробив усе, що треба. Потім він усміхнувся до мене і додав, що скоро пришле за мною хлопців. Він пішов. Пішов і лікар.
Незабаром до мене підійшли два санітари, підняли, взявши під руки, і поклали на стіл. Потім один схопив мене міцно за плечі, а другий потягнув поранену ногу. Я заволав від болю. Лікар склав зламану кістку. Неможливо описати біль і муки від цієї операції. Потім мені до ноги з обох боків примотали дві палки, спочатку полотняними бинтами, а потім віжками.
Санітари віднесли мене на попереднє місце. Незабаром підійшло двоє повстанців із нашої сотні - Василь та Захар, і перенесли мене на підводу. Їхали ми лісом до вечора. Здавалося, цій муці не буде кінця. Вже аж коли почало темніти, ми виїхали з лісу і завернули на якийсь хутір.
Хлопці перенесли мене в клуню і поклали на солому. Нога боліла вже терпимо. Я спробував поворушити пальцями - ворушаться. Пізно увечері приїхав курінний Юрко. Він зайшов у клуню, а з ним Коваль із СБ, Василь, Захар і ще двоє повстанців, чиїх імен я не знав. Юрко присів збоку біля січкарні, інші - на соломі біля стіни.
Хлопці жваво обговорювали перипетії бою, а Юрко сидів мовчки, підперши рукою голову і стиснувши пальцями перенісся. Думав він, мабуть, про те, як перемогти ворога чи, може, про те, що багато хлопців із його куреня геройськи полягло в цьому бою. Я пригадав, як вранці, ховаючись від німецьких літаків, підбіг до свіжої вирви від бомби. Там уже лежав повстанець із нашого куреня. Тіло його було прошите чергою куль, живіт розпанаханий, певно, осколком бомби. Але життя все ще теплилося в ньому. Голубі очі хлопця ніби докірливо дивилися на мене з воронки, а закривавлені уста шепотіли: "Україна не забуде... Україна нас не забуде..." Потім він захрипів і витягнувся, а очі так і дивилися в ранкове небо, звідки робили черговий захід німецькі літаки.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.