Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
недiля
22
жовтня
Випуск
№ 1342 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

На прощу до Почаєва, Божої гори, Підлісців, Крем’янця і Стракліва [Випуск № 1084]

Закінчення. Початок в минулому номері.

Саме такою побачили святиню і ми, викладачі та студенти Волинської православної богословської академії, березневого суботнього дня під час своєї прощі.

Дорогою прочан

З благословення ректора ВПБА, прот. Ігора Швеця, 17 березня Божого року 2012, група студентів в кількості 30 чоловік та викладачами Андрієм Хромяком і Марією Скубою, автором цих рядків сонячного суботнього ранку вирушили на прощу до Почаєва, Божої Гори, Підлісців, Крем’янця і Стракліва.
Наш новенький бус, накрутивши на своїх колесах 125 км. асфальтової стрічки, зупинився перед Свято-Успенською Почаївською Лаврою. Піднімаємося всі гуртом  до святині. Скрізь торгують, ніби на ринку, а у воротах зустрічають прочан московські «козаки»-кегебісти, які, не соромлячись, носять козацьку форму чужої держави, яка через свою імперську Церкву окупувала нашу святиню і експлуатує її фінансово, ідеологічно, сіючи ненависть до української держави, української Церкви. Кожному прочанину кидається в очі тотальна русифікація Почаївської лаври: чужою московською мовою спілкуються «козаки», ченці-кегебісти, які масово наводнили святиню і приїхали «спасатися» і «спасати» українців з Московії, Молдовії та інших…нав’язують нам «канонічне» московське православ’я, чужу мову, чужу духовність, власну бездуховність віковічного ворога нашого народу і Церкви.
В Почаївських храмах спостерігаємо ставлення до прочан, негідну під час служби поведінку молодих «вгодованих» «ченців», які продають свячену воду біля мощів преподобного Іова, Стопи Божої Матері. «Ченці» голосно розмовляють з жінками, недбало наливають воду, накладають на голову прочан «шапку» преподобного Іова. Спроба подати записку наших студентів за здоров’я рідних зазнала невдачі. Вгодований чернець спросил: «С какой ви церкви»? Отримавши відповідь: «З української…», він в грубій формі відповів: «Ето секта» – і відвернувся від академістів.
Помолившись у Свято-Успенському соборі та оглянувши святиню, милуємося з тераси Почаєвом, скупаним у ранковому сонячному промінні. На південному заході видніється Підкамінь, в якому впродовж століть господарювали римо-католики поляки, нині від тих окупантів не лишилося й сліду, лавра в Підкамені належить українським греко-католикам. Залишаємо терасу з вірою, що свята Почаївська Лавра позбудеться москалів-окупантів, опіки чужої Церкви і чужої бездуховності.
Побували ми і в будинку настоятеля лаври, в якому у жовтні 1846 року зупинявся Тарас Шевченко під час своїх відвідин Почаєва. Нині весь будинок-лавка московського церковного ширпотребу без української мови і українського духу, а в цьому будиночку слід було б влаштувати музей Великого Пророка-Кобзаря України, охопивши час його перебування на історичній Волині.
Гнітюче враження справляє на прочан сама атмосфера, витворена московськими шовіністами-кагебістами в рясах, як і собор Святої Тройці у суздальсько-московському  архітектурному стилі, вибудуваний сумнозвісним українофобом архієпископом Волинським Антонієм у 1902-1913 роках.
Бурхливими темпами продовжується побудова собору Преображення Господнього, в якому одночасно можуть перебувати 6 тис. присутніх і який аж ніяк не вписується до первісного ансамблю святині, а лише ще більше загромаджує її навколишній простір.
Ми залишали Почаїв з твердим переконанням – московські церковні кегебісько-кирилівські імперіалісти все більше і більше перетворюють святиню в фортецю русифікації, «русского мира», касовий апарат, позбавляють її віковічних святощів, але після кожної ночі приходить день. День воскресіння святого українського православ’я у віковій святині нашої землі не за горами! Почаївський монастир завжди  був під опікою Пресвятої Богородиці, преподобного Іова, преподобного Амфілохія, які захистять і охоронять найбільшу святиню Волині та України від московського варварства.
Московські церковні імперіалісти-кагебісти в рясах не залишили в спокої і Божу Гору. Вони всупереч приписам охоронців природи «таємно» від місцевої влади вибудували свої церкви, біля яких розташували великі металеві скриньки для кишень прочан, адже саме нашими пожертвами вони оплачують всі найбрудніші справи в Україні, проти України, тими пожертвами, вони нечувано збагачуються самі та їхні рідні.
Від Божої Гори наша дорога простягалася в село Підлісці до Богданової церкви заново відбудованої вірними, священиками УПЦ КП, батьком о. Іваном Мазурчуком і його сином о. Михайлом. Отець Іван разом зі своїми онуками Іваном і Юрієм, студентами Волинської православної богословської академії, побували з нами в Почаєві, на Божій Горі, а по тому широко відчинили двері відбудованої святині. Вся родина о. Івана, редактора газети «Галицько – Волинські відомості», поділилися з студентами-прочанами своїми знаннями історії села, церкви в селі Підлісці.
Мої студенти, Валерій Громик, Андрій і Назар Дуди, Василь Білоус і інші, допомагали мені оглянути, підрахувати, виміряти, зазняти на плівку все те, що залишилося від прадавнього кладовища за вівтарем храму, козацьких могил, розкиданих по підошві гори. Від крем’янчан – Лілії Антонюк-Слядзінської, її чоловіка – Леоніда Пашинського я дізнався, що польські окупанти забороняли українські заходи в Підлісці біля могил полеглих козаків, але їм і на думку не спадало нищити хрести на козацьких могилах, однак московсько-більшовицькі окупанти перевершили всіх своїм варварством і вандалізмом. Мої юні помічники налічили 27 залишків від могил і п’ять напівцілих надмогильних плит без хрестів. Довжина трьох вцілілих надмогильних плит – 1,8 метра, ширина – 50-60 см., довжина середньої надмогильної плити – 1,5 метра, ширина – 60 см. Над двома надмогильними плитами збереглися вирізьблені на камені хрести з трикутними раменами, які я вперше зустрічаю на Волині.
Ліворуч від входу у відбудовану Богданову церкву знаходиться вціліла могила з невисоким кам’яним хрестом з прямокутними раменами, а надмогильна плита зберігає напівстерті часом непрочитані слова. Вона єдина залишилася від великого прадавнього з 15-16  століття кладовища, на якому було поховано десятки померлих від ран, отриманих в бою під Берестечком у червні 1651 році, козацьких лицарів, які віддали своє життя за волю України.
Віковий азійський ворог нашої держави і нашого народу і нашої державності не щадив наших святинь, могил, плюндрував і нищив нашу духовність, нашу пам'ять.
Після молитви у відбудованій церкві Богдана, прощаємося з отцями Іваном та Михайлом Мазурчуками, редактором часопису «Галицько-Волинські відомості» і вирушаємо до Крем’янця. Ми довго милувалися неповторними краєвидами Крем’янця і його околиць, оглянули давні церкви міста, приміщення Волинської Духовної семінарії 1919-1939 років в Крем’янці, в якому нині знаходиться краєзнавчий музей.
По дорозі до Луцька зупинялися у Страклеві, оглянули монастирський храм Різдва Пресвятої Богородиці, і одночасно мали змогу почути неписані сторінки історії святині з уст її настоятеля отця Івана Дуди, який, як справжній духовний батько, зустрів нас у храмі, поблагословив нашу дорогу, надихнув на нові духовні пошуки та знахідки. В храмі ми мали змогу прикластися до мощів дев’ятьох святих, давньої благодатної ікони Божої Матері, пригоститися пиріжками, випеченими самим отцем Іваном Дудою.
Ми поверталися потомлені, але з цілою низкою незабутніх вражень додому, які ще довго будуть надихати майбутніх душпастирів у їхньому глибшому пізнанні нашого минулого з його радощами і болями.
Володимир Рожко

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.