Мене і Василя Червонія покликали на чергове засідання міськвиконкому. Окрім голови міськради А.Маркова та голови міськвиконкому А.Токового, там були і керівники ветеранських організацій міста – колишні НКВДисти, відставники з політорганів. – Ну вот
есть они такие у нас, – трагічно закінчив представлення справи Токовий. – Ну вот что с ними делать? В контейнерах на Луну отправлять?
– Це вас треба в контейнерах на “Луну ” відправлять, – не стримався я.
– Крови хотите? – гнівно залементували ветерани. – Мало вам было бандеровщины?
Василь Червоній не витримав і сказав, що не вам, НКВДистам, у яких руки по лікті в крові українських патріотів, вирішувати бути чи не бути конференції НРУ.
Члени міськвиконкому тут же проголосували проти надання нам дозволу.
Я оголосив, що конференція буде проведена 22 липня в центрі міста.
– А мы вам не позволим, – зарепетував котрийсь із ветеранів, трясучись. – Мы с бутылками бензина выйдем против вас, как против немецких танков.
– Спробуйте – побачимо, що у вас вийде, – сказали ми на прощання і залишили зал.
У той же день від руки і на єдиній друкарській машинці ми виготовили листівки із зверненням до рівнян, в яких закликали прийти 22 липня на установчу конференцію на площу в центрі міста.
Готувалось протистояння хто кого подолає: ми – владу, чи влада – нас. Рівне наче завмерло в очікуванні. З усього було видно, що вийде грандіозний скандал. Із районів в обласний центр підтягували міліцію.
Але скандалу всеукраїнського масштабу обком КПУ боявся допустити.
Hebet suum venenum blanda oratio (лат.)
Облеслива мова має свою отруту.
У четвер увечері мені повідомили по телефону, що наступного дня мене і ще одного представника оргкомітету, але тільки не Червонія, запрошує на розмову другий секретар ОК КПУ В.П. Луценко. З усіма погодили, що на цю зустріч підемо вдвох із Борисом Степанишиним.
В.П.Луценко чекав нас у своєму кабінеті. Налаштований був цілком миролюбно.
- Я понимаю, что Киев вас торопит, но зачем такая спешка? Ведь в других областях учредительные конференции еще не прошли. Тільки тут я зрозумів, чому нам був такий затятий опір. Керівництво ОК КПУ потерпало, що у звітах про політичну ситуацію Рівненська область буде відзначена серед тих, де найшвидше відбуваються процеси створення НРУ, а це загрожувало компартійним вельможам великими прикрощами.
- Ведь мы тоже все за перестройку, и не надо противопоставлять партаппарат Перестройке.
Віталій Павлович несподівано підвівся з-за столу і підійшов до нас зі Степанишиним.
- Друзі, дайте мені ваші руки, - сказав він і театрально простягнув обидві руки нам назустріч.
Не зрозумівши до кінця, чи це на жарт, чи всерйоз, я і Степанишин подали йому руки.
– Друзья мои, – розчулено, із дикцією провінційного актора сказав Луценко. – Давайте вместе соединим наши усилия для победы перестройки.
Картина була воістину трагікомічна. Секретар ОК КПУ стояв посеред свого кабінету, тримаючи у лівій руці праву руку Бориса Степанишина, котрого всього півроку тому газета ОК КПУ цькувала на всі заставки і називала не інкаше як “провідником і кур’єром бандерівського зв’язку”, а в правій стискав мою лівицю – голови оргкомітету Руху, якому в області, за його велінням, не мало бути місця. Із рамки на стіні на нас дивився Ульянов і, мружачись, хитро посміхався. В цю мить раптом задзеленчав телефон.
– Минуточку, – сказав Луценко і поквапився до апарату. Закінчивши телефонну розмову, він повернувся на попереднє місце, де ми так і стояли ні в сих, ні в тих, і знову ухопив наші руки в свої долоні.
– Друзья мои, – знову тим же голосом сказав секретар обкому, – давайте же вместе соединим усилия, чтобы делать все для свершения идей Коммунистической партии. Для народа, для людей. Я відповів, що будемо здійснювати ідеї перебудови і Народного Руху.
– Вот какой же вы все-таки, – з образою в голосі сказав Луценко.
– Ведь вы же пока окончательно не исключены из партии и это не я, а партия вам руку протягивает.
Я подумав, що простягає вона руки, передусім, щоб задушити нас у своїх обіймах, як уже задушила не один мільйон борців за волю України, але вголос цього не сказав.
– Мы дадим вам и разрешение, и помещение, – вже іншим голосом сказав Луценко, – но с условием, что на сцене не должно быть жолто-блакитных флагов.
Із того, як було це сказано, ми зрозуміли, що це остаточна і категорична умова. Потрібно було вибирати – або відмовитися і, вийшовши завтра на площу, вчинити сутичку з міліцією, котру неминуче кинули б, щоб розігнати конференцію. Я подумав тоді, що такими діями буде підірвано авторитет новоствореної організації як серйозної і виваженої політичної сили, що нас тоді зобразять у пресі, як гурт екстремістів, і цим локалізують, уповільнять розвиток Руху як легального об’ єднання патріотичних людей. Залишалося піти на компроміс. Погодитись і не дотримати слова - цей варіант я відкинyв одразу як неприйнятний. - Прапорів не буде тільки на сцені, - сказав я нарешті з важким серцем. - Але вони будуть у залі. Я ні за що не скажу нашим людям не брати національні прапори. Це наша остаточна відповідь. А сцену оформимо без прапорів, але і без вашої цензури.
Неохоче, дуже неохоче секретар ОК КПУ погодився на зустрічні вимоги. Компроміс було досягнуто. Повністю він не влаштував нікого: ні нас, ні комуністів. При закінченні розмови Луценко попросив декілька запрошень на нашу конференцію для себе і ще кількох партфункціонерів. Очевидно, лаври Л.М.Кравчука не давали йому спокою, і він вирішив наслідувати його в обласному масштабі.
* * *
Bana causa triumphat (лат.)
Добра справа перемагає
Змінити місце збору делегатів конференції ми вже не встигали. Система скликання конференції діяла через сотні оповіщених людей і будь-що змінювати означало внести плутанину. Швидко взялися добирати атрибути для оформлення зали і сцени конференції. У клопотах день проминув наче одна хвилина. Увечері небо затягло хмарами, замрячив дощик. У квартирі Василя Червонія, де я жив після виселення з гуртожитку і яка правила нам за штаб, я від усієї душі щиро молився, щоб Всевишній послав на завтра гарну погоду. Майже всю ніч я готував доповідь оргкомітету на установчу конференцію. Йшов дощ. Тільки ближче до ранку я заснув на 2 години, а пів на сьому задзеленчав будильник. Щойно прокинувшись, я глянув у вікно. Надворі сяяло сонце! Подякувавши Всевишньому за милосердя, я зібрав матеріали конференції і вирушив на площу в центр міста.
Коли я приїхав на площу, там, осторонь пам ’ ятника Леніну, вже зібралося десь із півтисячі членів Руху. Прибували все нові й нові делегації, підходили і сторонні люди. Всі готувалися до рішучої боротьби. У руках делегатів були транспаранти і гасла на чималих держаках.
Потрібно було терміново дати усьому лад. Декілька ветеранів війни з наших організацій і ТУМу, чиї груди прикрашали бойові ордени, забажали від імені членів КПРС, які беруть участь у Русі, покласти від свого імені квіти до пам ’ ятника Леніну. Я не заперечив, хоча в душі був, звісно, проти цього. Але потрібно було, по-перше, консолідувати усіх в НРУ, а, по-друге, вчинок цих делегатів конференції давав аргументи членам демплатформи в КПУ та приклад істинного демократизму Руху.
Почекавши на площі десь біля години (дехто поривався розпочати мітинг, але я не дозволив) і впевнившись, що абсолютна більшість делегатів прибула, ми сформували колону і рушили до кінотеатру “ Аврора ” на мікрорайон Північний. Завчасу я послав цим маршрутом групу охорони перевірити, чи немає де засідки провокаторів-кагебістів, пам ’ ятаючи, що їхні ветерани-наставники погрожували закидати нас пляшками з бензином. Керівник охорони Сергій Кричильський повідомив, що засідок і підозрілих людей нема. Певно, ветерани-НКВДисти або повпивались, звільняючи пляшки від вмісту, або бензину забракло, оскільки тоді з бензином було сутужно. В кінотеатрі від раннього ранку уже працювали наші оформлювачі сцени, реєстраційна група та група охорони. На сцені зали вивісили великий портрет Шевченка, облямований знизу широкою синьо-жовтою стрічкою. З нашим прибуттям розпочалась реєстрація делегатів і запрошених.
Прибули на установчу конференцію НРУ перший секретар МК КПУ Віталій Опришко, другий секретар ОК КПУ Віталій Луценко, зав. ідеологічними відділами міському і обкому КПУ, представник міськвиконкому. Ставлення їх до всього, що відбувалося, було радше зацікавлене, аніж вороже. Уперше вони опинилися у непідконтрольній їм частині суспільства.
Напередодні, як рекомендували п.п. В.Яворівський та І.Драч, ми запросили до участі в конференції керівників національних товариств і, зокрема, Рівненського Товариства єврейської культури.
Однак у розмові зі мною голова цього товариства, старий Фейштер, сказав: “ Вы знаете, мы, конечно, поддерживаем идеи Руха, но только в той части, где сказано о дружбе между народами. На ваше собрание мы, наверное, не придем, а на митинг, куда все пойдут, наверное, придем, но по этому поводу еще будем советоваться. В любом случае мы вас приветствуем и примите наши наилучшие пожелания ” .
Це, звісно, мене дуже прикро розчарувало. Настанова з Києва була така, щоб обов’язково представники Товариства єврейської культури були на конференції.
Після закінчення реєстрації я запитав, чи зареєструвалися представники товариства єврейської культури. Відповідь була негативною.
Я підійшов до Василя Червонія і сказав: “ Якщо не знайдемо зараз єврея для привітання конференції, то доведеться або тобі, або мені стати євреєм. Із усіма наслідками… ”
У вестибюлі кінотеатру, де завершувалася реєстрація, покликали на нараду з цього приводу всіх, хто був під рукою.
– Так є ж гостем Шерман Мойсей Аронович, – подав ідею Іван Дем’ янюк. – Тим більше, що він фронтовик і член їхнього товариства.
Правда, як почне виступати – не зупиниш.
– Годиться, – зрадів я. – Попередь його, щоб виступив із привітанням.
Зала заповнилась делегатами вщерть. Не було жодного вільного місця. Багато хто сидів просто на сходинах, а на вулиці, біля кінотеатру, стояло іще 4-5 тисяч людей.
Ми вирішили транслювати для них по радіо хід конференції, але потрібен був дозвіл влади.
Після короткого скандалу з міліцією й адміністрацією, дозвіл було отримано і трансляція на вулицю була забезпечена. Об 11-й годині 22 липня 1989 року розпочалася установча конференція Рівненської регіональної організації Народного Руху України за Перебудову.
Микола Поровський, уривок з кгиги ”Тільки Рухом життя і обіймеш”
