Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
16
жовтня
Випуск
№ 1341 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Інші статті випуска

Партнери

За Україну!

Між нами, філологами, кажучи… [Випуск № 1081]

В основу статті покладено виступ перед студентами-філологами Київського Національного Університету
ім. Т. Шевченка 21 лютого 2000 року в рамках «Днів національної мови» 
Чи не найпершою в Україні статтею «перебудовного» характеру була «Два крила і безкрилля української літератури» Івана Дзюби, що  опублікована в «Літературній Україні» 1987 року. Я читав її ще в концтаборі  Кучино на Уралі. Іван Дзюба як нерв нації чутливо реаґував на зміну політичної ситуації і підштовхував закоцюбле в страхові недобите українство: уже можна говорити. І поміж іншим сказав, що зараз потрібно в 10 разів збільшити набір на філологічні факультети, готувати багато вчителів української мови, бо практично все населення України неписьменне по-українському, усіх треба перевчати.
На жаль, таким само неписьменним залишається населення України донині. Я зумисне кажу «населення», яке нам ще належиться консолідувати в український народ. Допоки що в нас в Україні є фактично два народи — український, який почувається національною меншиною, і «народ України», який поводиться як більшість. Цей «народ України» у свою чергу складається з російських окупантів та їхніх нащадків і хохлів — породи, яка виведена російськими окупантами за три з половиною століття внаслідок сатанинської селекції (українців пересівали на дрібненьке ситечко, все краще знищували, а на розплід залишали «плохих овець» — оцих хохлів).
«Народ України» (хохли й окупанти) вміє читати найбільші в Україні ґазети «Факты» і «Сегодня», вміє розмовляти суржиком, ближчим до російської, ніж до української мови, і при цьому не розрізняє, яке слово з якої мови. Він досі живе переважно в російській культурі і не мислить себе поза російською геополітикою, тобто психологічно досі перебуває в російському полоні. Він обирає своїми депутатами таких само окупантів або хохлів, яким українське походження все життя заважало робити кар’єру на імперському поприщі.
Щоб довести свою заприсяженість колонізаторам, ці обранці «народу України» до останнього часу підтримували започатковану ще Івашкою Брюховецьким традицію: він за намовою «старшого брата» попросив собі у Великого князя Московського дружину «из ваших великоросов» і боярський титул — бо українське гетьманство вже стало замізерним. Одруження з московкою (росіянкою) було запорукою успішної кар’єри в Україні.
Проте навіть маючи в ліжку московських шпигунок, майже всі малоросійські гетьмани (включаючи Миколу Скрипника і Петра Шелеста) закінчували як «изменники престола». Хіба що Володимир Щербицький залишився вірним московському престолові до самої смерті.
Тепер ці психологічно неповноцінні, малограмотні хохли, збагнувши матеріальну вигоду від незалежності (не треба ділитися шматком зі «старшим братом»), намагаються пригадати мову й культуру свого дитинства. І пригадують її хіба в дитячому обсязі. А вийти на повноцінний, дорослий рівень володіння українською мовою — вже неспроможні: «Ум слабоват и здоровье не позволяет», — казала ґоспожа Простакова («Недоросль» Фонвізіна). У філологічній науці це явище має назву «напівмовність» (російською — «полуязычие »). Убоге їхнє мовлення означає й убоге мислення. Відчуваючи свою власну убогість, вони неспроможні й на рішучий захист української мови. То щоб їх мали за цивілізованих европейців, кажуть, що вони — за рівноправність мов. І пустили зранену, тому неповноварту (вона вже не побутувала в усіх сферах життя суспільства) українську мову у «вільне плавання» в умовах вільного ринку. І от вона захлинається в російському морі.
Російський уряд дбає про становище російської мови не лише в Росії, а й у колишніх колоніях. Він звільнив від податків друковану продукцію. А український уряд не дбає про зміцнення позицій української мови навіть в Україні. Він обкладає однаковими податками як україномовну, так і російськомовну продукцію. Ніякого заохочення український видавець не має.
Обиватель нутром відчув, що національної революції в Україні не сталося, тому не варто йому тратити зусиль на вивчення української мови. Він знову каже: «По-украински не читаю». І по суті він нічого не втрачає. Усе, що треба для нормального життя в Україні, він має російською мовою. Збувається побажання Івана Драча, щоб росіянинові жилося в Україні краще, ніж у Росії, а євреєві краще, ніж в Ізраїлі. Росіянин в Україні має все для задоволення своїх національно-культурних потреб, але тут його не гонять на війну в Чечню. Єврей в Україні має всю повноту економічної влади — і зовсім не боїться палестинських терористів. «Народ України» задовольняється «Фактами», а я, поодинокий українець, щодня ходжу біля розкладок у пошуках україномовної ґазети і обурююся: «Все для окупантів. І нічого для абориґенів». Щоправда, зовсім вільно обурююся, без страху, бо знаю: поки-що «ніхто не поведе тебе в кайданах» (Т. Шевченко).
У 60—70-х роках хохляцький академік Іван Білодід обґрунтовував, що в українського народу дві рідні мови. Живими символами білодідівської «гармонійної двомовности» були Штепсель і Тарапунька. Перший говорив доброю російською, другий припасованим до сприйняття окупантів українсько-російським язичієм. Нині маємо Штепселя й Тарапуньку в одній особі — таке собі опудало, що називається Вєрка Смердючка. Воно не володіє жодною мовою (розмовляє двома мовами вкупі). Воно не належить до жодної культури (це явище взагалі позакультурне). Воно не належить до жодної нації. І навіть до жодної статі. І оця образлива карикатура на українство і на все людство кимось дуже грошовитим фінансується! Це щоб ми, українці, «дивились та мовчали», та думали, що оце ми отакі й є. Де там з нашою мовою та культурою на новорічний бенкет, де балюють справжні господарі України!
Нас, українців, для екзотики в телевізорі покажуть хіба на Різдво — з колядками та щедрівками. А на щодень дивіться кудлатого Кіркорова та небритого Табачника з гармошкою (хоча не гірший баяніст є в нас у кожному сільському клубі). Окупанти нехотя дозволили нам мелодію національного гімну, але зась співати «Запануємо ми, браття, у своїй сторонці» (дозволили аж 2001 року!). Бо в цій державі пануємо не ми, не українці. І зміна власника поки що не передбачається. Один українець спробував було панувати — опинився в тюрмі аж в Америці. З цього приводу я придумав майже анекдота. «Хто були перші капіталісти в Західній Европі та Америці?» — «Пірати. Вони грабували на морі, а капітал вкладали у свою економіку». — «І в нас перші капіталісти — пірати. Тільки вони грабують на суші, у свого народу, а капітал вивозять за море, і він працює на економіку інших народів».
Отже, наша біда — у відсутності патріотизму. Точніше, у відсутності патріотичного законодавства, яке давало б можливість нашому капіталові працювати на свій народ. Хто ж його, таке законодавство, нам понаписував, як не окупанти?
За таких умов уживати термін «українське суспільство» можна хіба умовно, так само як і «українська держава» — бо ні те, ні друге ще не наповнене українським змістом. Важко назвати його й двомовним та двокультурним. Хіба «напівмовним». Як же консолідувати це роздвоєне суспільство?
Ми небезпідставно тішимося відсутністю міжнаціональних конфліктів в Україні. Але конфліктів нема доти, доки українці не відстоюють своїх законних національних прав, а покірно піддаються тотальній русифікації.
Побоювання «русскоязычного населения» щодо «насильственной украинизации» небезпідставні. Воно розуміє, що з утвердженням української державності доведеться йому з нами, українцями, помінятися ролями: російська мова буде витіснятися у сферу лише їхнього національно-культурного життя та побуту, як це досі було з українською мовою.
Згідно з С. Хантінґтоном, у світі головним джерелом конфліктів надалі буде вже не економіка та ідеологія, як досі, а культура. Нація-держава залишиться головною дійовою особою в міжнародних справах, але найзначніші конфлікти розгортатимуться між націями і групами, які належать до різних цивілізацій. (С. Хантінґтон. Столкновение цивилизаций? — Полис. — 1994, №1, — с. 33—48).
Саме до таких різних цивілізацій належать українці та росіяни. Росіяни й українці не з однієї «колиски». Поміж нами є глибокі антропологічні, расові відмінності. Українці належать до рільничої, осідлої культури, а угрофіннослов’янський субстрат — росіяни — до мисливської. Звідси відповідна схильність до інтенсивного та екстенсивного господарювання. Українець прив’язаний до свого клаптика землі, а росіянин напівкочівник. Йому нічого не варт було покинути ділянку, яка перестала родити, перебратися на іншу (навіть за тридев’ять земель), «срубить избу», випалити нову ділянку лісу. Коли й ця перестане родити — піти далі: «везде русская земля». І тепер нічого не варто знятися з місця і піти «на освоение окраин», «на обрусение края». Протилежне в нас ставлення до володіння власністю: общиннокомуністичне в росіян та приватне в українців. В Україні «що не байрак, то козак, що не козак — то воля». Росії демократія ні до чого: це стабільно показують результати виборів. Українцям властива глибока реліґійність — росіянам безбожництво. Українці глибоко шанують матір, родинні зв’язки — росіяни «матерятся».
Таким протилежним культурам неможливо вжитися на одній території, в одному суспільстві. Тому впродовж трьох з половиною століть, особливо в ХХ, носії російської ментальності послідовно винищували, асимілювали й депортували українців до Сибіру, щоб самим опосісти нашу багату землю, об’їсти її, переробити наші багатства на екскременти, збагатитися нашою силою й посунути далі на «освоение», «приобщение», «присоединение», «освобождение» нових територій.
Це ж факт, що українська мова витіснена з багатьох сфер і територій. І не тому, що вона гірша за російську. Французький мовознавець Андре Мартіне пише, що «мова перемагає своїх суперників не в силу якихось своїх внутрішніх якостей, а тому, що її носії є войовничішими, фанатичнішими, культурнішими, заповзятливішими » (Новое в лингвистике. Вып. 1 — С. 81—82). Не скажу про вищу культурність «матоязычного населения», але всім відома його войовничість, фанатичність, заповзятливість і аґресивна непоступливість в усьому, що стосується національного питання на завойованих територіях («Где русский лапоть ступил, там русское »). То ж скільки не щебечи «солов’їною мовою» про її красу, мелодійність — але допоки нею не заговорить власник, роботодавець, командир, міністр, президент — вона не буде пануючою. Доки «свідомі українці» вимахували прапорами, чужинці заволоділи власністю і опосіли всі ці посади. Ми не спромоглися зайняти ці місця тому, що позиції українців в Україні слабші, ніж позиції росіян. Кажуть, щоб покорити народ, доволі знищити чи підкупити його еліту (2—3 % населення). Унаслідок згаданої вже сатанинської селекції в українстві винищено найактивніший, найздібніший елемент, залишено лише «плохих овець», до яких домішано таку масу чужорідного елементу, що корінний етнос поки що неспроможний його асимілювати.
Господь вихопив нас з-над самісінької прірви і дав останній шанс. Чи стане Україна українською за умови, коли основною частиною власності в Україні володіють неукраїнці? Не стане. Неукраїнців влаштовує російськомовна незалежна Україна — аби її можна було доїти (експлуатувати) незалежно від Москви. Влаштовує така неукраїнська Україна й асимільованих українців. Їм з російською, як тому героєві Гончаревого «Собору» «какось льокче».
Наївно чекати, що чужинці змилосердяться над нами, недобитками, і дозволять українській мові й культурі стати пануючими. Українська мова й культура стануть пануючими в Україні лишень тоді, коли основними власниками України стануть українці. Основне джерело багатства в Україні — земля. Хто стане її власником — той скоро перебере у свої руки й решту економіки.
Здавалося б, зараз, коли йде розпаювання землі, українці мають шанс стати власниками України. Але ж ми з вами знаємо, що за «процвітаючого соцалізму» на селі винищено найкращих господарів, а русифіковане місто висмоктало найздібніший елемент. Між нами, вчителями-філологами, кажучи, на селі залишилися переважно двійочники і трійочники, які поспивалися і не хочуть бути самі собі панами, тобто господарями. Їх навчили й слово таке ненавидіти — пан. Пан — то, мовляв, експлуататор. Коли пан — то сам собі господар, суверенна особистість.
Така сумна перед нами руїна. Але не впадаймо у відчай. Ніщо само нам не зробиться. Маємо мирний час. Він працює на нас. Тяжко, поволі, але українство відроджується й опановує Україною. Українців стає все більше в порівнянні з окупантами й хохлами. Маємо під боком ослаблену Росію, яка ближчим часом не піде на нас війною. Тож закачуймо рукава, нагнімося — і працюймо. Бо ми — вчителі свого народу. Працюймо, як працювали наші предки. Перед нами приклад Галичини і Волині, де перед тим, як постала УПА, 80 років працювала «Просвіта». Дай нам, Боже, хоч 40 біблійних років, але мирних, — і ми виведемо свій народ з єгипетської неволі. 21 рік уже працюємо — ще треба 19. Але зате на старості літ будете втішатися: ми не найгірше з поколінь українців. Український рід не урвався на нас. Навпаки: ми піднесли українство на рівень інших цивілізованих націй. Ми станемо повновартим народом, якому національний геній недарма пророкував роль творця нової цивілізації:

…Встане Україна
І розвіє тьму неволі,
Світ правди засвітить.

Василь ОВСІЄНКО, член Української Гельсінської Групи, політв'язень, публіцист, історик дисидентського руху.

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.