Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
понеділок
22
травня
Випуск
№ 1320 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Микола Поровський: «Прапор волі внесли, а олігархів винесемо» [Випуск № 1080]

Ми вже настільки навчились щоденно лаяти українських політиків(у більшості випадків цілком заслужено), що навіть і не задумуємося над тим, як у цьому морі критиканства і негативу тонуть і ті, хто стоїть осторонь політиканства і демагогії, не світиться щотижня на різних шоу, а займається дійсною політикою і щоденною важкою працею вносить свою дещицю у творення Української держави. До когорти цих славних діячів, безумовно, входить і наш земляк, народний депутат України трьох скликань Микола Поровський, інтерв’ю з яким ми і пропонуємо вашій увазі. Зумисне, не хочу перелічувати усіх його громадських посад та заслуг, бо, по-перше, читачі «Волині» про них добре знають, а, по-друге, для мене, як журналіста, значно важливіше почути відповіді на мої питання. Тим паче, що Микола Іванович прецікавий співрозмовник, а його спогади і нестандартна оцінка сучасної політичної ситуації в країні заслуговують на увагу широкого загалу. -  п. Миколо, впродовж двадцяти років існування відновленої «Волині» Ви опублікували у нашій газеті не одну статтю і не раз виступали в ролі інтерв’юера. Сьогодні  Ви вперше – не гість, а кошовий отаман Українського козацтва «Волинська Січ» та шеф-редактор газети. Як почуваєтеся у нових для себе іпостасях ?
Передусім зазначу, що газета «Волинь» не звичайний часопис, а видання, започатковане геніальним Уласом Самчуком – нині класиком українського письменства і це накладає особливу відповідальність на всіх, хто причетний до творення газети. А почуваюся цілком звично. І Українське козацтво  «Волинську січ»,  і газету «Волинь»та працівників її редакції знаю від дня заснування. Правда в останні роки я не вникав глибоко у проблеми організацій –цим займався кошовий отаман, світлої пам’яті,  Василь Червоній, а я, як полковник українського козацтва, виконував доручене. Однак тепер перебираю на себе  увесь тягар  відповідальності. За останній час, на жаль, зменшилась діяльність «Волинської січі». Не діє звична для козацтва система вишколу козаків, посвяти у козачата, опіки і передачі умілостей старшими козаками молодшим, немає належного планування і цілеспрямованої системи діяльності.  
 Зараз я готую засідання Ради отаманів, а згодом і зібрання Крайової Козачої Ради, на якій маємо вирішити всі проблеми і налагодимо систему роботи козацтва.Потребує деякого покращення і рбота редакції газети «Волинь».
Чи означають нові посади, що штаб-квартира Миколи Поровського знову переміщається з Києва до Рівного?
За останні роки я ніколи  надовго не відлучався із рідного краю. Десь третину кожного місяця я перебуваю на Рівненщині у рідному селі Малий Шпаків. На батьківському обійсті  допомагаю старенькій мамі й сестрі вести господарство. У цей же час я буваю і в Народному домі. Звісно, що тепер, як кошовому отаману і шеф-редактору «Волині», мені доведеться набагато більше часу бути у Рівному, координувати постійну і системну роботу цих організацій.   
- Дехто вважає, що Микола Поровський вже покінчив з великою політикою, займається в своє задоволення громадською діяльністю та письменництвом, та й годі. Можливо, це пояснюється тим, що Ви не світитесь в телевізорі, як дехто? Що Ви самі відповісте на такі закиди?
Поняття «велика політика», «мала політика» - дуже відносне і суб’єктивне. Працювати із молоддю, виховувати нове покоління в українському патріотичному дусі – це велика чи мала політика? А написати добру книгу, яка надихне прикладом своїх героїв служінню українській національній ідеї  - це велика чи мала політика?  У той же час знаю чимало наче б то  причетних до великої, як Ви кажете, політики, і які не зробили жодної корисної справи, а дехто із «великих політиків», окрім ляпати язиком, взагалі ні на що не здатен. Я ніколи не розділяв політику на велику і малу, а брався за ту , яку вважав  найпотрібнішою для Держави. У час боротьби за Незалежність  організовував політичні акції – мітинги, ланцюг Злуки, відзначення 500-річчя козацтва, щоб підняти національну і патріотичну свідомість народу та залучити  людей до боротьби за Незалежність.Я мав високу честь брати участь у написанні Акту державної незалежності й голосувати за нього та вносити Прапор Незалежності до залу Верховної Ради разом із В.Чорноволом. У час російських провокацій у Криму – створив Комітет «Крим з Україною», провів Всекримський конгрес українців, Конгрес українців Севастополя, організовував надання допомоги українським військовим підрозділам і морякам ВМСУ, котрі створювались тоді у Криму. Ще пізніше, у Верховній Раді ІІ скликання працював над створенням Конституції. Працював і на  ниві державного управління: 4 роки – Першим заступником Голови Державного комітету з енергозбереження, розробив 2 закони «Про альтернативні джерела енергії» та «Про альтернативні види рідкого і газового палива». Зрештою, написані мною 6 книг я вважаю «великою політикою», бо у написаному слові - майбутнє. Зараз я щосуботи веду на Українському радіо прямоефірну передачу «Ідеали сучасності», очолюю Українську Народну Раду і це теж по-моєму «велика» політика.
-  Отже, з професійною політикою Ви нерозлучні уже двадцять два роки. Чи важкий це тягар? Чи маєте багато задоволення від своєї діяльності? Про які справи Ви можете сказати: я цим пишаюся?
Якщо політичну роботу робиш з переконання, з любові до свого народу і вірою в національну ідею, то її тягар не обтяжливий,а якщо тільки з амбіцій- то цей тягяр важкенний. Професійна політика –  робота і, як кожну роботу, її  можна робити чи ретельно, чи будь-як. Це залежить від єства політика та його совісті (звісно, якщо вона в нього є).  Я найбільше горджуся тим, що виборці Рівненського, Млинівського і Демидівського районів двічі обирали мене своїм депутатом до Верховної Ради. Новозбудовані школи , дороги в районах, тисячі вирішених справ за зверненнями виборців – результати депутатської діяльності, якими я горджуся. Зокрема, на новозбудованій школі на Демидівщині у с. Рудка встановлено меморіальний знак на честь героя моєї книги «Бурею битва гриміла», курінного УПА – Юрія Чуйковського (Юрка).
Горджуся тим, що закінчив із відзнакою Академію Державного Управління при Президентові України, факультет Вищих керівних кадрів і набув кваліфікації магістра державного управління.
-  Багато колись активних, а тепер розчарованих українців зараз запитують: «Заради чого я у 89-91рр. ризикував життям, заради чого виходив на майдани у 2004? Адже ми такі не добилися омріяної мети –  побудови міцної Української держави з заможними громадянами». Що ви можете їм заперечити? Як розвіяти оцю, майже невиліковну зневіру в нашому суспільстві?
Як це, заради чого боровся? Ми хотіли Самостійної України і за це   виходили на мітинги боротьби за волю, хотіли української за змістом, справедливої влади і виходили на Помаранчевий майдан. Ніхто ж не укладав меркантильний договір – я, мовляв, йду на акцію боротьби, а мені за це буде ось стільки влади, маєтності чи чогось іншого. А воїни УПА, які боролися і вмирали за велику ідею УССД, хіба не приклад? Я, не дивлячись на те, що був комендантом на Помаранчевому майдані і кіпька місяців щодень забезпечував перебування там 5-6 тисяч людей, не домагався від Президента Ющенка для себе нічого. Відповідно я не був покликаний у владу і всі 5 років Помаранчевої влади керував тільки  Республіканською Християнською партією і писав свої книги.  Але я не вважаю що хтось (Ющенко,чи Тимошенко) мені чимось зобов’язані. Щодо мети – Самостійної України із українською за змістом владою із соціальною справедливістю й добробутом народу – то над цим завданням працювати нам іще довго. І вести цю працю треба від національного та патріотичного самоусвідомлення кожного громадянина. Пам’ятаєте, як у Сполучених Штатах звучить гасло громадянина «Не питай що дала тобі Америка»? Тож не питай, що дала тобі Україна, спитай себе, що ти зробив для утвердження Держави.
Влада в Україні нині така, яку обрав український народ. Нація іще формується і вчиться, на жаль, на своїх помилках. Але я не сприймаю нинішню владу, як непереборну трагедію. Кожна влада волею виборців минуща. Набагато тривожніше я сприймаю те, як розпорошені нині, напередодні виборів,  національно-патріотичні сили. Щойно тепер кілька національно-демократичних партій і організацій спромоглися об’єднатись-це КУН, РХП, УНП, Наша Україна,Спілка офіцерів,Просвіта та інші загалом понад 30 організацій.
- І, справді, як Ви вважаєте, чому ми докотилися до того, що маємо, по суті, в Україні промосковську владу?
Складне запитання і однозначної відповіді на нього немає. Напевне і тому, що після Помаранчевого майдану усі розійшлися – роз’їхалися по своїх домівках та й стали чекати, а що ж Президент нам зробить? Президент Ющенко зробив багато помилок і, передусім у кадрових призначеннях, довіривши високі посади людям кон’юнктурним, не українцям, без національно-патріотичного світогляду та необхідної фахової підготовки. Стратегічною його помилкою було те, що він не поставив обов’язковою умовою призначення Ю. Тимошенко Прем’єр-міністром - об’єднання партій Батьківщина і Наша Україна в одну політичну силу. В результаті він не отримав механізму здійснення своїх Указів через нормативно-правові акти Верховної Ради. Причина також і в тому, що московський цар-президент Медведєв у своєму відомому телезверненні до «хохлів» наказав «изгнать националиста Ющенка» і хохли так і зробили, а вибрати українського за походженням, духом і світоглядом Президента не змогли, що було передбачувано заздалегідь.
- Що для Вас означає опозиційна діяльність? Чи є на даний момент в Україні сили, які відповідають Вашим критеріям опозиційності? Як Ви взагалі оцінюєте нинішню політичну ситуацію в Україні  і чи є шанс змінити ситуацію на краще вже після осінніх парламентських виборів?
Опозиційна діяльність для мене це передусім кропітка робота над формуванням національно-патріотичного світогляду людей, створення організаційних структур.  Щодо критеріїв опозиційності, то я  визнаю достовірним тільки один критерій – роботу над справою українського національного відродження, формування національної свідомості народу. А боротьба проти діючої влади відомого комерційного політичного угрупування, заради доступу «своїх» до «освоєння» держбюджету – це не опозиційна діяльність. «Рускоговорящая апазіція», яка у Верховній Раді не голосувала за надання Ветеранам УПА статусу воюючої сторони, не проголосувала за Постанову відзначення 20-річчя Руху і за закони, спрямовані на припинення русифікації, не страшна ні діючій промосковській владі Партії Регіонів, ні самій Москві. Вони з ними сторгуються, питання тільки в ціні. Перехід 53 «тушок» (кожен 3-й) із БЮТ у фракцію ПР переконливе цьому  підтвердження. Набагато страшніше для  Москви і промосковської влади Партії регіонів національно-патріотична опозиція, яка бореться за Українську Україну, Помісну Українську Церкву – тут для них смертельна небезпека. Бо вони знають, а ми впевнені - прапор волі внесли, а олігархів винесемо.
- У Вашому активі є вже шість  виданих книг? Яка для Вас найдорожча? Де Ви черпаєте творче натхнення?
Написані книги – як рідні діти, бо у   кожну з них вкладаєш частку душі та свого єства. І, як серед дітей не  варто виділяти пасинків, так і серед книг. Чотири моїх книжки «Забутий заповіт», «Політична праска», «Розповідь про горіння», «Тільки Рухом життя і обіймеш» - присвячені політичній тематиці а дві-«Бурею битва гриміла» та «Ключ від вершини» художні. Як на мій погляд, кожна моя книжка особлива по-своєму, написана для певної читацької  аудиторії, отож те,що надзвичайно цікаво одним – може видатися малоцікавим для інших. А щодо  натхнення… Воно походить із дитинства, з тих казок і пісень, що співала бабуся, розповідей дідуся,  від рідного лісу, річки- у мене Стубелки. Зрештою, натхнення залежить від гостроти усвідомлення правди, ставлення до людей, бо, на моє переконання, кожна книжка має бути не про «ужасті» (хоча є й така література із чорнухою та матами), а про душу людську – щоб, прочитавши її, людина збагатилася добрими знаннями, у чомусь стала мудрішою, кращою. 
- Сподіваючись на більш докладну розмову про Ваше особисте життя в майбутньому, розкажіть будь ласка бодай штрихово про український рід Поровських, про Вашу теперішню родину.
 В нашій родині найдавніші вістки походять від 1863 р. – тоді мій прапрадід Поровський жив у Яневичах (нині Іваничі, Рівненського району) і був лісничим князя Любомирського. Він брав участь у повстанні 1863 року і був чи то засуджений на страту, чи не повернувся із каторги в Сибіру. Його маєток і все майно були конфісковані російською владою. По ньому залишилося двоє сиріт – син Леон і донька, які «пішли поміж люде», як казала моя бабуся Євгенія.    Леона Поровського  взяла «на виховання» бездітна українська сім’я Столярів із села Макотерки. Він мій прадід. А мій дідусь – Євген Поровський,  був видатною особистістю. Він, іще юнаком, був одним із організаторів протибольшевицького повстання  жителів сіл Макотерки, Карпилівка у 1919р. В часи Польщі він був фундатором Просвіти.У польському війську Євген Поровський пройшов вишкіл «офіцерів адміністраційних», дістав офіцерське звання, а після того, як українців стали усувати з польської армії, працював секретарем Гміни у Дядьковичах. У Євгена Поровського було 3 сини – найстарший Никанор -  зв’язківець УПА, учасник бою під Гурбами. Після бою його таємно привезли додому тяжко хворим, але дідусь зробив йому документ і він був призваний у Радянську Армію, де  й загинув, ймовірно закатований СМЕРШ.  Мій батько- Іван Поровський - був вчителем, завучем школи. Він виростив кілька поколінь учнів, посадив чудовий сад, збудував дім, і був непересічним пасічником. Тривалий час він опікувався будівництвом Церкви у с. М. Шпаків, очолював сільський осередок Руху. Моя мама – Надія - з дому Цегельна – родом із містечка Новий Буг на Миколаївщині. Дев’ятирічною дитиною вона пережила Голодомор 1933 р., а у далекому 1946 році приїхала на Рівненщину. Тут працювала фельдшером у с. Заріцьку, де й вийшла заміж за мого  тата. За сумлінну лікарську працю впродовж 50 з лишнім років вона заслужила шану й повагу людей усіх довколишніх сіл, до яких ходила пішки в дощ,  у спеку, мороз і заметіль надавати допомогу. Вона нагороджена відзнакою «Відмінник охорони здоров’я». У мене є сестра Наталка, яка працює лікарем – обласним пульмонологом. Моя дружина Іванка за фахом психолог. У нас є донечка, Марійка, яка вже студентка одного із Київських вузів.
- І на закінчення, як годиться, Ваші побажання читачам «Волині».
Читачам «Волині» хочу побажати із вірою дивитися в майбутнє. Бо сказано в Святому Письмі «По вірі Вашій воздасться Вам». Треба вірити в щасливе майбутнє України – відродження українських національних цінностей і, звісно, всім разом невтомно працювати для того, щоб це швидше збулося.

Розмовляв Сергій Степанишин

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.