Рівненський обласний народний тижневик
Заснований Уласом Самчуком у 1941 році,
відновлений Василем Червонієм у 1991 році
середа
19
квітня
Випуск
№ 1315 2017 рік
…І забудеться срамотня
Давняя година,
І оживе добра слава,
Слава України!

Тарас ШЕВЧЕНКО

Партнери

За Україну!

Футбол дає відчуття свободи навіть в тоталітарному суспільстві [Випуск № 1077]

Схоже, під час Євро-2012 футбол в Україні знову починає виконувати (принаймні, частково) ту роль, яку він грав у часи як найрозвиненішого радянського тоталітаризму імені Сталіна, так і хрущовізму-брежнєвізму з кумедними вождями, дефіцитом товарів та правдивої інформації і вже не надто ефективною, але підтримуваною зусиллями КҐБ «залізною завісою». Як і в ті часи, футбол об’єднує – бодай на декілька годин – номенклатуру і простолюд, зеків і наглядачів, злидарів і багатих, Київ, Донецьк і Львів. А ще футбол сягає ледь не рівня національної ідеї (де і коли ви бачили на вулицях стільки українських прапорів? у 1991 році? під час Помаранчевої революції? але то на заході і в центрі країни, а на сході й півдні? І коли взагалі до цього на центральній площі Донецька невміло, фальшивлячи, але з величезним ентузіазмом натовп співав: «Ще не вмерла…»?).
Тому навіть достатньо численні скептики, які негативно ставляться не тільки до тих, хто набив собі кишені десятками мільйонів, поцупивши їх під приводом «забезпечення футбольного свята», а і до самого цього свята, - ці скептики або притихли на якийсь час, або наче виправдовуються за свій скептицизм – мовляв, Євро ж пройде, а проблеми залишаться, то не забуваймо про них…
А вся справа в тому, що у Радянському Союзі (і, відповідно, в УРСР) футбол був територією свободи. Однією із дуже небагатьох. Непідвладною навіть Сталіну, котрий, звісно, пробував був «диригувати» грою у шкіряний м‘яч, розформовувати «неправильні» команди і саджати до ГУЛАГу надто свавільних футболістів – наприклад, братів Старостіних, - але нічого путнього не вийшло. Бо ж навіть офіцери МҐБ розуміли, що м’яч круглий, і жоден партком не вільний ним командувати, отож і в ГУЛАГу Старостіни формували свої команди та грали у футбол – і під час матчів зливалися воєдино емоції абсолютної більшості зеків та їхніх начальників і наглядачів.
Командувати, втім, не випадало не тільки м’ячем чи 22-ма хлопцями на полі, а й десятками мільйонів футбольних уболівальників (слів фанати» чи «фани» тоді в побутовій мові не існувало). Відтак склалася дивовижна для тоталітарної держави з її жорсткою регламентацією не тільки суспільного, а й приватного життя ситуація: кілька разів на тиждень під час матчів чемпіонатів і розіграшів кубків з футболу радянська людина (у певній сфері, звісно) ставала вільною у своїх вподобаннях та емоціях. Хочеш – уболівай за «Динамо», хочеш – за «Шахтар», хочеш – за «Дніпро». Ба більше: футбол – це була єдина форма вільних виборів на альтернативній основі, яка була у громадянина СРСР. А кожен матч ставав наочним уроком того, що успіх людини залежить не від членства в партії, а від власної майстерності, вольових якостей і зіграності з колегами.
На додачу до цього у пізні брежнєвські часи навколо футбольних клубів почали гуртуватися досить примітивні, але все ж структури громадянського суспільства – об’єднання «фанатів», їхні осередки. І скільки не намагався узяти цей процес під свій контроль комсомол – не зумів. М’яч-бо круглий!
Ось так діялося у радянські часи. Руйнація радянського тоталітаризму, як це не дивно на перший погляд, зробила футбол менш демократичним. Бо надто вже залежить тепер клас команди не від працьовитості та вольових якостей її гравців, а від грошовитості її власника, отже, від спроможності у потрібний момент купити потрібних легіонерів. І це стосується не тільки нас, а і Європи, де ці процеси на повну силу розвинулися у 1990-х.
Та повернімося до вітчизняних реалій. Воно, звісно, непогано, коли футбол є способом, за допомогою якого жителі всіх регіонів України можуть, так би мовити, у «режимі онлайн» синхронно відчути себе українцями і заслужено пишатися своєю країною – від Львова й Ужгорода до Донецька і Керчі. Але хіба ж нормально, що це сьогодні – чи не єдиний такий спосіб? Так само це чи не єдиний інструмент, який дозволяє бодай на кілька хвилин подолати вже не дистанцію, а прірву між суспільними класами, відсунути на задній план презирство скоробагатьків до «плебсу» і ненависть посполитих до багатіїв?
І не вистачало ще, щоб футбол знову, після знищення опозиції та незалежних ЗМІ (а до цього вочевидь в Україні йде) став одним із небагатьох острівців свободи – бо ж м’яч усе-таки залишається круглим, скільки не плати за бразильських чи нігерійських легіонерів, та й «фанів» на стадіони пускати доведеться, бо яка гра  без підтримки вболівальників, чи не так?
Одним словом, вистачає підстав побоюватися, що Євро-2012 стане не тільки символом всезагальної можновладної корупції, а й відкочування країни до часів тоталітаризму – хай навіть і в «лайт-варіанті». Хотілося б помилитись.
 Сергій Грабовський „Український тиждень”

до статтей...

Стрічка новин

Вся стрічка новин

  Рівненський обласний тижневик „Волинь”
Всі права застережено ©2000 - 2011 рр.